Авангардизм (франц. avant-gafdisme, від avant-garde — передовий загін) — умовний термін, на означення новаторських напрямів у худож. культурі 20 ст., для яких характерні прагнення докорінно оновити худож. практику, пошук нових, незвичних засобів вираження форми і змісту творів. Особливістю авангардизму є не тільки прагнення до розриву з худож. традицією минулого, її образною системою та виражальними засобами, але й активний, революціонізуючий суспільство протест, який потребує переоцінки духовних цінностей та нового сприйняття і бачення світу. Ці риси дають можливість деяким митцям і теоретикам вважати авангардизм «метаісторичним явищем», яке закономірно повторюється на різних істор. етапах розвитку мист-ва та л-ри.
У су час. мистецтвознавстві під заг. назвою «авангардизм» об’єднано такі різні мистецькі течії, як кубізм, експресіонізм, абстракціонізм, футуризм, дадаїзм, сюрреалізм та ін.
Проте термін «авангардизм» ще не вказує на особливі творчі методи цих течій, їхню стильову відмінність (напр., тенденції «холодної» абстракції П. Мондріана чи «неоманьєризм» сюрреалістичних творів С. Далі).
Духовні засади авангардистів у худож. практиці часто поєднуються з соціальним протестом проти існуючих вад дійсності, її вже усталених цінностей, клішованої масової культури та культу «академічної краси». Проте анархічні тенденції антибурж. протесту, властиві більшості худож. течій 20—30-х рр., поступово втратили своє значення в теорії та практиці майстрів авангардизму після 2-ї світової війни. На мист-во активно впливає наука, підноситься роль технології у процесі виконання твору, що позбавляє твори мист-ва емоційних та інтуїтивних моментів, які мали гол. значення для попереднього періоду авангардизму.
Вже в 50 — на поч. 60-х рр. з’являються нові худож. течії в образотвор. мист-ві (поп-арт, опарт, кінетичне мист-во та ін.), у л-рі («новий роман»), у театрі (театр абсурду) та музиці (конкретна музика, електронна музика). Митці ставлять проблему докорінної відмінності нового авангарду від старого, який вже набув значення своєрідної класичної спадщини. На цей час припадає і широке використання терміну «авангардизм», який у мистецтвознавчій практиці часто порівнюють з більш усталеним — «модернізм», що вживався у багатьох критичних працях ще до «нового мистецтва» 20 ст. Відмінність між цими термінами важко встановити, хоч деякі теоретики заперечують їх взаємозамінність або змістову синонімічність, вказуючи на те, що «модерністами» можна вважати тільки тих митців, ЯКІ еклектично застосовують у власній творчості відкриття майстрів худож. авангарду (М. Рагон).
Розвиток авангардистських напрямів у худож. культурі Росії та України має своє органічне коріння в новаторському живопису М. О. Врубеля (починав свій творчий шлях у Києві) та картинах пізнього, укр. Періоду М. М. Ге, які можна вважати одними з перших проявів тенденції експресіонізму не тільки в рос. та укр., а й у європ. мист-ві. Виникненню на поч. 20 ст. ориг. варіантів авангардистських худож. течій у Росії та на Україні, які згодом зайняли своє місце у світовому мистецькому процесі, сприяв також вплив зх.-європ., насамперед франц., живопису. 1907—17 вітчизн. авангардизму проходить кілька етапів розвитку, починаючи з подолання ретроспективного естетизму мистецького об’єднання «Мир искусства», засвоєння худож. принципів франц. неоімпресіонізму, постімпресіонізму (В. Ван-Гог, П. Гоген, П. Сезанн) і худож. відкриттів молодих майстрів франц. фовізму, кубізму, італ. футуризму та нім.-рос. експресіонізму (у створенні якого провідну роль відіграли рос. художники на чолі з В. В. Кандинським). Серед піонерів кубізму поряд з П. Пікассо, Ж. Браком, X. Грісом, Ф. Леже, Р. Делоне — укр. майстри О. П. Архипенко, С. Делоне-Терк, О. О. Екстер, М. Ф. Андрієнко-Нечитайло. Рух вітчизн. авангардизму не був випадковим, відірваним від нац. грунту. Його молоді представники могли спиратися на багатовікову спадщину: пам’ятки античних держав Північного Причорномор’я, баби кам’яні, мозаїки та фрески Київ. Русі, укр. та рос. ікони, нар. картинки. Визначення естетич. цінності цих творів не лише збіглося з активізацією новаторського руху, а й було значною мірою його джерелом. На цей час припадають відкриття для широкого глядача творів нар. груз, живописця Н. Піросманішвілі, укр. митця Т. Л. Бойчука та плідна співпраця молодих художників-авангардистів з майстрами таких центрів укр. нар. промислів, як Скопці (тепер с. Веселинівка) та Вербівка (обидва— Київ. обл.). Знайомство художника К. С. Малевича з динамічними за кольором розписами укр. Поділля було одним з джерел його новаторських пошуків у мист-ві «супрематизму». Типові для художників-авангар-дистів висловлювання про відмову від «копіювання природи» та «вибивання публіки із закостенілого, дрімотного стану» творами мист-ва, що можуть спричинити її природний протест, поєднувалися з високою культурою худож. форми та творчим переосмисленням худож. традицій. Без цього не можна уявити творчість засновників абстракціонізму В. В. Кандинського та К. С. Малевича, просторові експерименти В. Є. Тат Ліна, «лучизм» М. Ф. Ларіонова та Н. М. Гончарової, ліричний експресіонізм М. З. Шагала, синтетизм М. Л. Бойчука, здобутки у пластиці «порожнього простору» О. П. Архипенка, «аналітичне мистецтво» М. Ф. Філонова чи «тектонічний примітивізм» О. В. Грищенка та О. В. Шевченка. Різноманітність пошуків свідчить не тільки про життєздатність раннього періоду рос. та укр. авангардизму, відсутність у ньому обмеженості й догматизму, а й про глибокий перегляд худож. інтересів і цінностей. Розвиткові мист-ва цього періоду притаманний діалектичний взаємозв’язок між зміцненням нац. худож. шкіл і відчуттям «корпоративного інтернаціоналізму», тобто прагнення художників різних країн, які мали спільні творчі погляди, до об’єднання.
На виставках худож. об’єднань у Москві («Бубновий валет», 1910, «Ослячий хвіст», 1912), Петербурзі («Спілка молоді», 1909) поряд з рос. майстрами виступали молоді митці з України (О. П. Архипенко, брати В. Д. Бурлюк і Д. Д. Бурлюк, О. В. Грищенко, М. М. Синякова, Є. Я. Сагайдачний, О. О. Екстер) і представники зх.-європ. авангардизму. Значна роль у формуванні авангардистських об’єднань на Україні належить «салону» скульптора В. О. Іздебського, який організовував 1909—11 виставки в Одесі. За допомогою В. В. Кандинського була влаштована перша інтернац. виставка «салону» за участю рос., укр. та франц. майстрів різних напрямів, експонувалася 1909 в Одесі, Києві, Петербурзі, Ризі.
Перші кроки в галузі нового мист-ва багатьох укр. митців пов’язані з центром розвитку світового авангардизму — Парижем. На Україні центром авангардизму стає Київ, де 1908 за участю рос. митця та популяризатора нових худож. течій М. І. Кульбіна та О. О. Екстер влаштовується виставка групи «Ланка», а 1914 — виставка групи «Кільце», яку очолював О. К. Богомазов, один з провідних майстрів і теоретиків авангардизму в укр. мист-ві. Водночас у місті створюється невеличке угруповання футуристів за участю поета М. В. Семенка, його брата художника В. В. Семенка та графіка П. М. Ковжуна.
1917—20 у Києві діє школа-студія О. О. Екстер за участю О. К. Богомазова та І. М. Рабиновича. В цей час відбувається творче становлення укр. митця-новатора А. Г. Петрицького. В Одесі влаштовує свої виставки «Група незалежних». У Харкові розвиток авангардизму пов’язаний з діяльністю студій «Голуба лілія», «Будяк», «Викусь», «Кільце» та групою футуристів, які об’єднувалися навколо сестер Синякових. Серед митців Харкова авангардистські тенденції найяскравіше відбиваються у творчості М. М. Синякової, В. Д. Єрмилова та молодих художників «Союзу семи» (Б. В. Косарев, В. Бобрицький, М. М. Іщенко, Г. А. Цапок та ін.), які видали 1918 альбом «Сім плюс три» та виконали оформлення «Артистичного кабаре» у стилі кубофутуризму. Ще одним центром укр. футуризму було с. Чорнянка побл. Херсона, де працювали брати Д. Д. і В. Д. Бурлюки. Нові худож. течії позначилися на мистецькому житті Зх. України. Риси експресіонізму помітні у пізньому живопису О. X. Новаківського, графіці М. Бутовича, Я. Л. Музики, О. И. Сорохтея та роботах творця укр. монументалізму М. Л. Бойчука Творчість художників-авангардистів 20 — поч. 30-х рр. посідає особливе місце в монументальному мистецтві та агітаційно-масовому мистецтві, плакаті, «Вікнах РОСТА» В. В. Маяковського в Москві та В. В. Лебедева у Петрограді, арх-рі конструктивістів, вироби, мист-ві оформлювачів нового побуту та сценографії.
В Україні Всеукраїнська рада мистецтв (1919) закликала «будувати авангард революційного мистецтва». Ідеї синтетизму М. Л. Бойчука втілено на поч. 20-х рр. в оформленнях та розписах створеної ним школи монументалістів (Т. Л. Бойчук, І.І. Падалка, В. Ф. Седляр, О. Т. Павленко, А. М. Іванова та ін.). Риси примітивізму притаманні тогочасним розписам З. Ш. Толкачова.
Один з провідних майстрів укр. кубофутуризму та конструктивізму В. Д. Єрмилов виконав панно для оформлення майданів Харкова, прикрасив динамічними живописними композиціями агітпоїзд «Червона Україна» (1921), створив монумент, розписи, працював у галузі арх-ри малих форм та книжкового оформлення. 1928—29 він — худож. редактор журн. «Авангард», напрям якого пов’язаний з творчістю та теор. поглядами (теорія «спіралізму») укр. поета В. Л. Поліщука. Другу групу укр. авангарду очолює поет М. В. Семенко, який на поч. 20-х рр. проголошує «Маніфест панфутуризму» — нового синтетич. напряму в укр. л-рі та мист-ві, осн. риси якого збігаються з сучас. течіями європ. дадаїзму та рос. конструктивізму. Декларації пан-футуристів про ліквідацію мист-ва багато в чому випереджають гасла «нової хвилі» кін. 60-х рр. Сам М. В. Семенко виступає з творами «поезо малярства» («Кобзар», 1924), 1927—ЗО редагує журнал укр. авангардизму «Нова генерація», пропагуючи у ньому теор. праці К. С. Малевича, О. П. Архипенка, В. Є. Татліна, О. М. Родченка, худож. роботи майстрів укр. авангардного живопису А. Г. Петрицького, В. Н. Пальмова. М. В. Семенко займає різко критичну позицію щодо творчості М. Л. Бойчука. В 20-х рр. тенденції авангардизму помітні і в розвитку вищої мистецької школи на Україні, особливо Київ, худож. ін-ту, де викладали М. Л. Бойчук, О. К. Богомазов, К. С. Малевич, В. Н. Пальмов, В. Є. Татлін.
У 30-х рр. органічний розвиток рад. мист-ва був перерваний запровадженням догмату соціалістичного реалізму. Авангардистські пошуки художників, які не тільки не мали визнання, але й творчість яких переслідувалася, виявилися під час нетривалої «відлиги» 60-х рр. Це стосується насамперед кількох угруповань укр. монументалістів, до яких належали В. П. Ламах, І. С. Ли-товченко, Є. І. Котков, А. Ф. Рибачук, В. В. Мельниченко, A. О. Горська, В. І. Зарецький, B. Ф. Задорожний, І. С. Марчук, та художників різних напрямів укр. неофіц. мист-ва експресіонізму (П. Ю. Бедзир, М. Я. Грицю к), абстракціонізму (Г. І. Гавриленко, А. С. Суммар), концептуалізму і летризму (В. І. Барський) та ін.
Укр. авангард 70-х рр. змушений був також розвиватилем «у підпіллі». В пошуках сприятливих умов для творчості деякі митці виїжджали з України. Так, новатор у використанні традицій укр. малярства Ф. М. Гуменюк виїхав до Ленінграда, київ, «гіперреалісти» С. А. Гета і С. М. Базилєв — до Москви, дніпропетровець В. Макаренко — до Таллінна. Дехто змушений був емігрувати.
У кін. 70 — на поч. 80-х рр. мистецькі течії «нової хвилі» приходять на зміну застарілому авангардизмі. Так, київ, художник Т. И. Сільваші опрацьовує живописну концепцію т. з. «хронореалізму». Поодинокі твори укр. авангардистів з’являються на зарубіж. виставках Серед них — роботи одес. художників В. Сазонова, В. М. Стрельникова, В. Л. Ба-санця, А. С. Шопіна, В. Хруща, Л. Яструб, які сформували осередок укр. авангардизму. Набуває популярності творчість миколаївського, художника А. Д. Антонюка, киянина І. С. Марчука.
Плюралістичні тенденції мист-ва ІІ -ї пол. 80-х рр. висунули на перший план у худож. і теор. відношеннях явище укр. «транс-авангарду», що засвідчили респ. худож виставки 1987 «Молодість країни» і «Погляд». Показані твори відобразили широку палітру мистецьких пошуків художників різних поколінь з різних регіонів України. Серед них — А. В. Савдов, Г. М. Сліпченко, С. І. Панич, О. М. Голосій, О. А. Гнилицький, К. В. Реунов, О. М. Тістол, О. Б. Сухоліт (Київ), Б. І. Буряк, Р. С. Жук, М. І. Демцю (Львів), П. М. Керестей (Ужгород), В. М. Гонтаров (Харків), О. А. Ройтбурд (Одеса), М. С. Гей-ко, Л. Г. Маркосян (Полтава), О. В. Маркитан, В. Б. Покиданець (Миколаїв) та ін.
Уперше ретроспективний показ творів укр. художників-авангар-дистів останніх десятиліть відбувся 1990 на виставці «Українське малярстство (60—80-і рр.)», організованій київ, центром сучас. мист-ва «Совіарт» і муніципалітетом датського міста Оденсе.
Під авангардизмом. в музиці розуміють нові течії конструктивістського спрямування, що виникли після 2-ї світової війни і розвиваються до нашого часу: алеаторику, колаж, полістилістику, пуантилізм, серіалізм, сонористику, стохастику, «технічну» музику (зокрема, електронну, магнітофонну), «графічну» музику та ін. їхньою спільною рисою є або відчутна перевага композиторсько-тех. завдань над утіленням образного змісту, або потяг до відбиття «надчуттєвих» станів, містичної медитативності. Авангардистськими, як правило, називають твори, в яких зазначені напрями набули «чистого», самодостатнього втілення. Серед представників світового муз. авангардизму — П. Булез (Франція), К. Штокгаузен (Німеччина), Д. Кейдж (США), К. Пендерецький (Польща), А. Пуссер (Бельгія), Я. Ксенакіс (Греція) та ІН.
Музичний авангардизм значно розширив межі естетич. освоєння світу (активне залучення шумових, у т. ч. натуральних, ефектів, елек-трозвукового синтезу, застосування у композиторській техніці математично-ігрових моделей та ін.), відкрив нові шляхи синтезу мистецтв.
Звернення рад. композиторів до виражальних засобів авангардизму спостерігалося з кін. 50-х рр., у руслі поширеної в той час практики худож. експериментаторства, що становило своєрідний резонанс процесу демократизації сусп. життя країни, зміцнення її між-нар. контактів. Серед укр. композиторів принципи авангардизму першими втілили В. В. Сильвестров (тріо для флейти, труби і челести, 1962), В. О. Годзяцький («Розриви площин» для фп., 1963), Л. О. Грабовський (тріо для фп., скрипки і контрабаса, 1964), які в подальшому синтезували їх із укр. муз. фольклором та нац. композиторською школою (сюїта «Фрески Софії Київської» для камерного оркестру В. О. Годзяцького, 1966, 2-а ред.— 1881; симфонія-легенда «Вечір на Івана Купала» Л. О. Грабовського, 1975; кантата на вірші Т. Г. Шевченка для хору а капела В. В. Сильвестрова, 1977). Зазначений синтез є стильовою підвалиною багатьох укр. композиторів 70—90-х рр.— В. С. Бібика, Б. М. Буєвського, І. Ф. Карабиця, О. О. Левковича, В. С. Мужчиля, Є. Ф. Станковича.