Культура Візантії сформувалася ще за часів єдиної Римської імперії, – в інтервалі між прийняттям християнства (313 р.) і загибеллю Західного Риму (475 р.). Саме в цей період під впливом нової релігії римське мистецтво зазнало корінних змін. Із архітектури повністю зникли елементи греко-римського декору, портики, колонади, фризи, статуї. Стіни цегляних будівель більше не облицьовували мармуром і не штукатурили: будь-яка зовнішня прикраса асоціювалася з відкинутою християнами еллінською культурою. Архітектурний акцент перемістився в інтер’єр: на думку християн, храм, як і людина, повинен бути скромним ззовні та прекрасним усередині…
Зазнавши впливу східної традиції (месопотамської, парфянської, вірменської), візантійські зодчі внесли до пізньо- римської архітектури кілька цінних елементів, таких як купол, апсида, півциркульна аркада. Сформований у результаті суто візантійський стиль плідно розвивався в межах Ромейської імперії протягом понад тисячі років. Згодом він послужив основою для народження національного зодчества православних народів Балкан, Русі та Кавказу. Тут візантійська архітектурна школа продовжує свій розвиток і нині.
Основні риси візантійської архітектури є такими:
- у плануванні культових споруд використовуються два принципово нові типи: базилікальний і хрещато-баневий. Базиліки – це витягнуті прямокутні споруди, інтер’єр яких розділений поздовжніми рядами колон. Хрещато-баневий храм має в плані вигляд хреста, над центром якого розміщено купол;
- зовнішні контури будівлі підкреслюють просту геометрію інтер’єра, а пластична виразність фасаду досягається за допомогою виступів- лопаток, віконних рядів і зовнішніх галерей; з 8-9 ст. ключового значення в композиції церковного фасаду набуває купол;
- декор зведений до мінімуму: стіни прикрашають лише візерунки з цегли та ряди кладки, що чергуються. В інтер’єрі важливу роль відіграють колони з різьбленими капітелями та чудові багатоколірні мозаїки;
- вікна півциркульні, тобто завершуються півкруглою аркою. Вони майже завжди позбавлені лиштв і прикрашені лише обрамленням із фігурно викладеної цегли;
- основний будівельний матеріал – плинфа (плоска цегла) і квадр (тесаний камінь). Від 8-9 ст. стає популярним прийом «opus mixtum» – чергування в кладці рядів каменю та цегли. Стіна при цьому набуває характерної «смугастості».
![](https://uaistoria.com/wp-content/uploads/2022/07/45tretrtr.jpg)
Історичний розвиток візантійської архітектури можна звести до трьох основних етапів, що відповідають відносно нетривалим періодам розквіту імперії.
Перший розквіт, правління династії Юстиніанів (518-610 рр.), ознаменувався поширенням храмів-базилік, іноді 5-7-навових, і розкішних мармурових палаців. Інтер’єри будівель прикрашалися багатими поліхромними мозаїками.
Другий етап, «золотий вік Візантії», припав на правління Македонської династії (867-1056 рр.). У цей час затверджується хрещато-баневий тип храму. В оформленні інтер’єра великого значення набуває фресковий живопис, а колони поступаються місцем стовпам-пілонам.
Нарешті, в епоху Палеологів, останніх візантійських імператорів (1259-1453 рр.),до грецької архітектури проникають західноєвропейські та малоазійські риси – різьблені лиштви, грановані куполи, навісні бійниці-машикулі. Ці риси проявилися в зодчестві одного з останніх осколків Візантії – князівства Феодоро, що існувало в Гірському Криму до 1475 р., і в середньовічній архітектурі вірменських громад, розкиданих у Східній Європі від Таврики до Галичини.
![](https://uaistoria.com/wp-content/uploads/2022/07/uy8i67i7.jpg)
Тривала історія купола
Прабатьківщиною купола вважається Шумер, де вже у 3-4 тисячоліттях до н. е. зводилися житлові будинки, увінчані видовженими безвіконними куполами. Куполоподібне склепіння було популярне також в інтер’єрах палаців Вавилону, Персії, Парфії, в гробницях Греції та Малої Азії. Однак ідея використовувати купол у ролі центрального елемента храму вперше спала на думку римлянам. Саме в стінах Вічного Міста з’явилася перша в світі храмова споруда, увінчана куполом, – Пантеон, храм усіх римських богів (1 ст.). Купол Пантеону був розрахований на погляд ізсередини: його не було видно з фасаду, він не мав вікон, натомість у його центрі був розташований величезний круглий отвір, який освітлював інтер’єр споруди.
Революція у сприйнятті купола відбулася в Константинополі епохи Юстиніана (527-565 рр.), де протягом кількох років було збудовано принаймні три храми абсолютно нового типу: церква Св. Сергія та Св. Вакха (527 р.), церква Св. Ірини (532 р.) і, нарешті, легендарний собор Св. Софії (537 р.). Куполи цих храмів було поставлено на циліндричну основу – барабан, стіни якого прорізали вікна. Купол став вищим і виявився не лише помітною частиною силуету будівлі, але й головною її прикрасою.
Згодом, у період «золотого віку Візантії» (9-11 ст.), імперські зодчі навчилися будувати багатокупольні храми, прикрашати барабани фризами, а куполи – хрестами. Так поступово склався класичний тип православної церкви, який існує й досі.
![](https://uaistoria.com/wp-content/uploads/2022/07/6765475673.jpg)