Народився Олександр Петрович Довженко 29 серпня (11 вересня) 1894 р. на околиці повітового містечка Сосниця на Чернігівщині, що звалося В’юнище, у бідній козацько-селянській родині.
Рід Довженків був давній і славився довгожителями — прабаба письменника прожила понад сто років, дід помер столітнім.
Батько, Петро Семенович, і мати, Дарина Єрмолаївна, були неписьменні, але дуже хотіли, щоб усі діти вчилися. У Сашка було багато братів і сестер. Але з чотирнадцяти залишилися тільки він і сестра Поліна. Особливо запам’ятався день, коли в їхній убогій хаті стояло в ряд чотири дитячих труни. «Коли я зараз пригадую своє дитинство і свою хату, і завжди, коли б я їх не згадав, у моїй уяві — плач і похорон…— з сумом писав О. Довженко.— Я й досі не можу дивитися на похорон. А тим часом вони проходять по всіх моїх сценаріях, по всіх картинах». Через усю творчість митця пройде незабутній і багатостраждальний образ матері («народжена для пісень, вона проплакала все життя») Він так любив співати з нею журних українсьф ких пісень, зливатися з материним чистим голосом, переселятися у її ніким не звідані пісенні світи.
3 дитинства Сашко прилучився до праці і пісні. Любив усе живе —. тварин, цвіт яблуні, трави; переселявся у світ казкових героїв, яких нерідко створювала його нестримна дитяча фантазія. На все життя запам’яталися запашні сіножаті на придеснянських луках («найкрасивіше місце на всій землі»), рибалки з батьком на світанні, осіннє збирання грибів, перші мозолі на дитячих руках від коси і ціпа, зачарована Десна, вся щедра на барви природа Чернігівщини з її прозоро-синіми озерами і мальовничими левадами. Все це породжувало у юнака почуття захоплення красою, впливало на формування його світобачення.
А ще любив Сашко слухати різні бувальщини — розповіді дідів, які в молоді літа їздили волами на заробітки або до Криму по сіль. Серед них — і його дід Семен — «чесний і незлобивий» колишній чумак. Це він став прообразом мудрих дідів, яких створював митець у своїх фільмах.
Сам О. Довженко згадував, що в дитинстві він був «мрійливим хлопчиком». І одним з вирішальних факторів формування його характеру була любов до природи, до її вічної й загадкової краси, яку він пронесе через усе своє неспокійне життя. Пізніше він висловить думку, яка допомагає зрозуміти глибинні витоки його творчої фантазії: без гарячої любові до природи людина не може бути митцем. Міг би також сказати: всім кращим, що було у ньому, що виніс із зачарованого дитинства у свої неповторні художні світи, він зобов’язаний невтомним трудолюбам-землякам, своїм багатостраждальним батькам, ніжну синівську любов до яких він збереже на все життя.
Вчився О. Довженко у Сосницькій початковій школі, а потім у вищій початковій школі. Був допитливим і уважним учнем, захоплювався малюванням. Малював на папері, на саморобних дощечках, навіть на табуретках — це були коні, хати, яблука, його товариші і він сам. Батькові дуже хотілося, щоб син учився і вийшов «в люди». 1911 р. він їде з ним до Глухова, і тут юнак вступає до учительського інституту. По закінченні інституту (1914 р.) О. Довженка призначають у Житомир учителем вищої початкової школи. Про студентські літа він згадує з гіркотою, усвідомлюючи, що вийшов із стін інституту «політично неписьменним і темним юнаком» . Мріяв поступити до Київського університету, та як син малоземельного селянина не мав змоги.
Із «стихійною радістю» зустрів звістку про повалення самодержавства в Росії. Він вливається в бурхливу революційну хвилю — бере участь у різних маніфестаціях, виступає з промовами на мітингах, хоча в автобіографії напише: в цей час він ще нічого не знав про марксизм, не прочитав жодної книжкн про революційний рух4. Хто знав молодого Довженка тих літ, запам’ятав його як людину талановиту і неспокійну, доброзичливу і темпераментну. Це був відповідальний етап у його житті, коли він сам ще не усвідомлював, де «знайде себе». В пошуках місця у вирі подій вій залишає Житомир, їде до Києва, продовжує вчителювати. Вступає до комерційного інституту, де вчиться без будь-якого бажання. У 1918 р. О. Довженко очолює студентське виборне самоврядування. Потім згадував: «Організував загальностудентсь-кий мітинг протесту проти призову в гетьманську армію і влаштував велику демонстрацію на вулиці Короленка. Гетьманські офіцери розігнали нас, убивши щось близько двадцяти чоловік і багатьох поранивши». Коли була створена Академія художеств, вступає до неї, та скоро розчаровується і залишає її. «Зараз, згадуючи про все своє навчання, я дивуюсь, яким неправильним, покрученим і неощадливим був мій життєвий шлях».
1920 р. О. Довженко вступає до партії боротьбистів, а коли ця партія самоліквідувалась, стає членом партії більшовиків. Його призначають в Житомир иа посаду завідуючого партійною школою. Захоплюється живописом. Малює портрети Леніна, Маркса, Луначарського, діячів української культури. Коли Житомирщину окупували білополяки, залишився у підпіллі в Коровинецькому районі. Під час однієї з операцій потрапив у полон. Та йому пощастило втекти і добратись до окупованого Києва. Тут він працює у підпіллі, а коли місто визволили, стає секретарем губернського відділу освіти, комісаром 1-го Українського державного те.атру ім. Т. Г. Шевченка (колишній театр Бергоньє, нині Київський державний академічний російський драматичний театр ім. Лесі Українки).
Надходить виклик до Харкова, і в житті О. Довженка розпочинається новий відповідальний і надзвичайно напружений період. Спочатку він працює у Варшаві на посаді керуючого справами посольства, а потім у Берліні секретарем генерального консульства УРСР в Німеччині. І в цих умовах він віддається живопису, вступає до приватного училища професора Еккеля. 1922 р. Наркомос УРСР призначає йому персональну стипендію для навчання в художньому училищі з тим, щоб потім вступити до Академії художеств в Берліні або в Парижі.
У ці роки Довженко багато працює як карикатурист. З Берліна надсилає до прогресивних видань США, Канади гострі карикатури на українських буржуазних націоналістів, на білу еміграцію. Зокрема його малюнки друкувались у журналі «Молот» — органі українських комуністів США, який тоді редагував М. Тарновський. 1923 р. О. Довженко повертається на Батьківщину, в Харків. Тут він працює в редакції газети «Вісті ВУЦВК» художником-ілюстратором, публіцистом-карикатуристом. Значну роль у його роботі відіграв відповідальний редактор «Вістей» Василь Еллан. Він умів своєчасно підказати О. Довженку актуальну тему, гострий сюжет для чергової карикатури, до яких сам писав підтекстовки.
О. Довженко створює політичні і побутові карикатури, плакати, дотепні гуморески, дружні шаржі на письменників, ілюстрації до їхніх творів, підписані ім’ям «Сашко». Він стає «улюбленцем читачівської маси, проводирем українських карикатуристів»6,— згадував М. Бажан. У 1923—1926 pp. О. Довженко справді один з провідних українських художників. В автобіографії він писав: «Отримай я правильне виховання і освіту, я був би більш сильнішим художником у живопису, ніж у кіно». Молодий художник стає одним з основоположників Асоціації революційних митців України (АРМУ), перебуває у вирі літературного життя, вступає до «Гарту» — спілки пролетарських письменників.
Художня і мемуарна література, живопис і скульптура по-різному відтворили образ, характер і навіть зовнішність О. Довженка тих літ. Але, мабуть, найбільш вдало, з мудрою і доброю посмішкою це зробив Остап Вишня: «Ви Олександра Довженка не бачили? Шкода! Його тяжко описати… Він — стрункий. Він — худорлявий. У нього високий хороший лоб і прямий ніс. У нього густе, тверде і непокірне волосся. Воно вже трохи сивувате, та я про це краще не писатиму, бо подумаєте, що він старий, а йому ж усього тільки 34 роки! Отакий він непокірливий, отакий непосидючий, якийсь такий прудкий, що ніколи не ходить повагом…»
Працюючи карикатуристом, художником, О. Довженко все більше захоплюється літературою, театром. Але захоплення це виявилось скороминучим — сценічна умовність не вкладалася в масштаби його фантазії. А може, саме в театрі він уже тоді шукав кіно? Для нього, здається, не було таких творчих сфер, які б не цікавили, не привертали його уваги, не будили багатої уяви. Виявляв інтерес «мало не до всіх галузей мистецької творчості»,— згадував М. Бажан. Його можна було бачити скрізь — «і на театральних прем’єрах, і на літературних дискусіях, і на поетичних вечорах, і на вернісажах виставок». Серед творчої молоді того часу все частіше виникали суперечки про кіно, «про його місце в системі мистецтв, про українську національну форму в кіно, про те, що розвиток української культури далі неможливий без розвитку кінематографа».
У ці роки О. Довженко співробітничає з ВУФКУ (Всеукраїнське фото-кіноуправління) — створює рекламні кіноплакати, у яких уже виявлялись перші елементи екранної драматургії, режисури, принципи монтажу, сюже-тобудування, композиції («Трипільська трагедія», «Синій пакет», «Боротьба велетнів»). Пізніше за цим же принципом він малював кіноплакати і до власних фільмів («Звенигора», «Арсенал»), в яких виразно розкрилось відчуття самих принципів кіномислеиня, екранної динаміки.
В архівах ВУФКУ зберігся важливий документ. У ньому говориться про те, що О. Довженко на договірних умовах працював над літературним сценарієм «Герої». Є дата, коли він мав подати його на Одеську кіностудію,— вересень 1926 року. Все це було ще до його «раптового» від’їзду в Одесу. Кінематограф уже тоді приваблював його своєю синтетичністю, масовістю, дохідливістю сприйняття. О. Довженка все частіше можна було бачити на громадських переглядах українських, а також зарубіжних фільмів. Він пильно прислухається до дискусій, сам починає брати в них участь, виступає і як перекладач титрів до німих, фільмів.
Цікавий такий факт: саме тоді з живопису прийшли працювати в кінематограф С. Ейзенштейн, Л. Кулешов, Г. Козінцев. На Україні в кіно уже працював Ф. Кричевський, до Одеської кіностудії на посаду редактора прибув Ю. Яновський. О. Довженко однієї червневої ночі 1926 р. довго просидів у своїй майстерні, «підбив підсумки свого невлаштованого три-дцятидворічного життя, вранці пішов з дому і більше не повертався»10. Він виїхав в Одесу і влаштувався на роботу на кінофабриці режисером з переконанням, що саме тут буде максимально корисним «своєму народові і партії».
Щоб зробити такий крок у невідоме, потрібна була воістину велика мужність і одержимість. Пізніше він щиро признається, що інстинктом, розумом усвідомив, що саме кіно і є та могутня зброя, через яку «можу виявити себе в достатній мірі як художник». У кіно О..Довженко прийшов людиною зрілою, з великим художнім досвідом, продовжуючи пошуки не тільки свого місця в житті, а й своєї сфери художньої творчості, своєї теми, героя, жанру.
Світ О. Довженка — людини і митця — ставав багатомірнішим і завжди несподіваним. М. Рильський зауважував, що він «все життя поєднував у собі і художника-образотворця, і письменника, і кінорежисера, і мислителя та громадського діяча. Правда полягає в тому, що творчу спадщину Довженка треба брати у всій її чудовій сукупності»11. Важливо простежити, як він кожного разу умів по-своєму бачити, мислити, знаходити свої фарби, слова, образи, характери, спиратися на досвід інших видів мистецтв, як в пошуках специфічної екранної поетики і літературної метафоричності звертався до народного епосу.
Відтоді, як Ю. Яновський вперше привів О. Довженка на Одеську кіностудію, в його житті почався новий, неспокійний етап творчих пошуків та експериментів. Уже за кілька днів ним написано перший сценарій комедійного фільму «Вася-реформатор» (режисер Ф. Лопатинський); наступний сценарій («Ягідка кохання») так само напиоано в жанрі комедії.
Фільм, створений протягом тижня, засвідчив, що О. Довженко як режисер успішно оволодівав технікою зйомки, особливо у відтворенні комедійних ситуацій. Не любив говорити про свої перші комедійні спроби і ніколи не включав їх до фільмографії.
Після перших експериментальних стрічок в жанрі ексцентричної комедії О. Довженку доручають уже як режисеру-постановнику зняти фільм «Сумка дипкур’єра» (оператор Д. Демуцький, редактор Ю. Яновський) Ідея створення фільму виникла у зв’язку з убивством радянського дипломата Теодора Нетте, якого О. Довженко близько знав по дипломатичній роботі; сюжет безпосередньо навіяв відомий вірш В. Маяковського.
1927 р. фільм «Сумка дипкур’єра» вийшов на екрани. У пресі з’явилися перші позитивні відгуки на фільм. Про пошуки молодого кіномитця Ю. Яновський розповість у романі «Майстер корабля». Окрилений успіхом, О. Довженко приступає до роботи над новим твором «Звенигора», якого створив «одним духом» — за сто днів.
Навколо фільму «Звенигора», в якому утверджувалась новизна філософського погляду на минуле і сучасне нашого народу, спалахнула дискусія. «Цей епохальний для української культури фільм прогримів, як несподіваний вибух»,— захоплено писав тоді М. Бажан. Це — «зафільмована лірика», епос і філософія. У фільмі незвично переплітається далеке минуле і сучасне, співіснують епізоди з варягами, які прийшли зброєю завоювати слов’янські землі, і героїчні події Жовтневої революції — усе це поєднано романтичною історією старезного діда, виразника патріархальної старовини, що через століття проносить вічну мрію про закопані «скарби нації», виступає фанатичним охоронцем повитої легендами Звенигори.
Паралельно у фільмі розгортається драматична історія життя двох дідових онуків, які різними шляхами шукають своє щастя: Тиміш стає на бік революції, Павло — зрадник, він приєднується до петлюрівців (дає дідові міну, щоб підірвав поїзд, у якому їде Тиміш зі своїми бойовими друзями). Та дід уже не в змозі захистити минуле, як і не здатний зупинити нове. Природа і пісня у «Звенигорі» створюють той поетичний світ, якого досі ще не знав екран. «Нене рідна! Чого тут тільки не відбувається! — писав С. Ейзенштейн під свіжим враженням від перегляду фільму.— …Фільм захоплює чарівністю своєрідної манери мислення. Дивним переплетенням реального з глибоко національною поетичною вигадкою. Гостро сучасного і разом з тим міфологічного. Гумористичного і патетичного. Чогось гоголівського… Серед нас нова людина кіно, майстер з власним обличчям. Майстер свого жанру. Майстер своєї індивідуальності! І водночас майстер наш. Свій. Спільний. Кровно зв’язаний з кращими традиціями наших радянських творів. Майстер, який не йде жебрати до західників… Справжній новий зрілий майстер кіно. Справжній самостійний напрямок у радянській кінематографії». Після показу «Звенигори» в Парижі французький критик Шарль Леже назвав картину «чудесню».