Політична автономія Лівобережної України (Гетьманщина) забезпечила подальший розвиток української культури, незважаючи на послідовне посилення деспотичного режиму самодержавства, яке виснажувало економічні і духовні сили українського народу.
Після ліквідації козацтва на Правобережжі і перетворення його у напівзруйновану провінцію Польщі, занепаду культурно-національного руху в Галичині і на Волині Гетьманщина на невеликому просторі української землі зуміла створити культурні цінності, які на довгі десятиріччя забезпечили самобутність духовного розвитку українського народу.
Найважливішим культурним центром залишався Київ. Тут на межі ХУІЇ і XVIII ст. досягла свого найбільшого розвитку Києво-Могилянська академія, яка тривалий час була єдиним вищим науковим та навчальним закладом не лише в Україні, а й в усій Східній Європі. Її вихованці були носіями науки та освіти в Росії, Білорусії, Сербії, Угорщині, Болгарії, Молдавії. Серед професорів академії було чимало визначних громадсько-політичних і церковних діячів — Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Йоасаф Кроковський, Юрій Кониський, а її випускниками були визначні діячі культури — композитори А.Ведель, М.Березовський, письменники І.Сковорода, В.Капніст, Г.Полетика, П.Гулак-Артемовський, історики П.Симоновський, В.Рубан, М.Бантиш-Каменський, філолог-орієнталіст С.Тодорський та багато інших.
З діяльністю Києво-Могилянської академії тісно пов’язаний розвиток науки. Під впливом так званих фізіократів в академії починається вивчення природничих наук. Український вчений М.Амбодик-Максимович став автором першого класичного медичного посібника та ряду видатних наукових праць у галузі медицини. В Європі був добре відомий Г.Полетика, який займав посаду професора у Київському університеті й створив кілька важливих робіт по інфекційних хворобах. Багато українських учених-медиків працювали в медичних закладах Росії.
Значних успіхів було досягнуто в галузі математики. Широким попитом користувалися підручники з арифметики і геометрії Ф.Прокоповича, Арифметика Л.Магницького, книга I.Скальковського “Скорочення змішаної математики” та ін.
Центральною дисципліною, як і в інших західноєвропейських університетах та наукових установах, була філософія, що мала свою традицію розвитку з часів заснування Братської школи (1615). Курс філософії, який викладався у Києво-Могилянській академії, — одна з найяскравіших сторінок розвитку науки в Україні. Глибоке осмислення українськими філософами дістали твори античної філософії Декарта, Спінози, Бекона.
Після філософських творів С.Яворського, Ф.Прокоповича, Ю.Кониського найвищим досягненням філософської думки була творчість Григорія Савича Сковороди (1722—1794) — великого гуманіста-просвітителя. Енциклопедично освічений і всебічно обдарований, він відіграв в українському культурному процесі таку ж саму роль, як у французів — Декарт і Паскаль, у англійців — Бекон та Юм, у німців — Лейбніц і Кант. Тим часом, як у другій половині XVIII ст. в українському суспільстві під тиском російського самодержавства посилювались конформістські настрої, відмова відстоювати свій самобутній розвиток і внаслідок цього деморалізація, гонитва за чинами й матеріальними благами, Сковорода проголошував палке слово проти “плоті”, на захист добра, усього вищого і духовного. Центральним питанням його філософії була проблема людини, її щастя, пошуків шляхів, що ведуть до нього. З філософського учіння Сковороди випливали його етичні і суспільно-політичні погляди, які набували форми протесту проти соціальної нерівності, експлуатації, неосвіченості.
Тривав розвиток літератури, яка спиралася на традиції XVII с-г. і разом з тим звільнялась від церковно-релігійного змісту, набувала світського характеру. Найбільшого розвитку в цей період набула драма. Теорія української драми була вироблена у пінах Києво-Могилянської академії. Зокрема, вона знайшла відображення у ‘‘Поетиці’’ Ф.Прокоповича і грунтувалась на творчості Есхіла, Арістофана, Плавта, Теренція та ін. Апогей розквіту драми припадає на першу половину XVIII ст.
Свій початок релігійна драма брала у діалогах великодніх та різдвяних і розвинулась у містерію, темою якої були епізоди із життя Ісуса Христа, святих. Тут слід згадати твори Дмрітра Тупталенка, Митрофана Довгалевського, Варлаама Лаіцевського, Юрія Кониського та ін. Серед історичних драм виділялась драма Ф.Прокоповича “Володимир”, присвячена Мазепі. У ній, зокрема, прославлялась культурницька діяльність гетьмана у Києві як фундатора багатьох величних храмів: “Над всіми же храминами зиждитель Іоан славимій начертань зритея”. Іншою визначною драмою була патріотична п’єса “Милость Божія”, присвячена Визвольній війні 1648—1654 р, У центрі тору — Богдан Хмельницький, що прагне об’єднати все козацтво з метою захисту України.
Разом з драмою значного розвитку набув комедійний жанр.
Найпопулярнішими були інтермедії (комічні вставки у поважні твори) Довгалевського, Кониського, в яких героями виступали козаки-запорожці, солдати, селяни, жорстокі шляхтичі-само-дури, тобто репрезентанти усіх соціальних верств Гетьманщини XVІІIст.
Популярним був вертеп, або ляльковий театр, який сполучав у собі західноєвропейську драму чи комедію і духовну драму про народження Христа, а також інтермедійне відображення побутових і суспільно-політичних відносин.
Важливе місце в літературному житті займала поетична творчість з широким розмаїттям жанрів: вірші релігійно-моралістичні, панегіричні, історичні, ліричні, гумористично-сатиричні та ін. Дедалі активніше утверджується світська лірика, представниками якої виступають пости С.Климовський (автор широковідомої пісні “їхав козак за Дунай”), Р.Корецький, В.Пашковський, Ї.Бачинський, О.Падальський, Ганський та ін.
Література
Візвольна війна 1648—1654 рр. дала поштовх бурхливому розвитку історико-мемуарної прози. Традиції української Історичної літератури XVII ст. продовжили літописи Григорія Грабянки та Самійла Величка. Опрацьовуючи численні джерела, козацько-старшинські літописці прагнули зробити історичну розповідь загальнодоступною5 наблизити її до літературного жанру. З’являються спроби більш систематичного викладу історії України у працях П.Симоновського, В.Рубана, О.Рігельмана. Перехідним твором від літописного жанру до наукового викладу була популярна «‘Історія Русів”, написана живою мовою і пронизана патріотизмом та гарячою любов’ю до України. Своєю ненавистю до тиранії твір захоплював Шевченка і Куліша, Пушкіна і Рилєєва. Ця книга сприяла піднесенню національної свідомості не одного покоління української інтелігенції.
Серед багатожанрової української прози XVIII ст. слід назвати щоденники М.Ханенка (1691—1760) і Я.Маркевича (1696—1770), в яких занотовано різні факти державно-політичного і економічного життя Гетьманщини. Найвидатнішим твором численної прочанської літератури було “Странствованіє”. Василя Григоровича-Барського (1701—1747), в якому він зафіксував свої враження від подорожі до Угорщини, Австрії, Італії, Греції, Єгипту, Палестини, Сирії. Барського справедливо вважають ініціатором українських наукових студій в галузі географії, археології, етнографії, історії церкви тощо. Його “Странствованіє” витримало сім видань, а також розійшлося у багатьох списках.
Постійна боротьба з різними проявами деспотизму формувала у свідомості передової частини українського суспільства ідеї утвердження такої політичної системи, яка б забезпечувала вільний козацький устрій, права різних станів, суверенність вільної і соборної України. Ці прогресивні концепції знайшли своє втілення у написаній в еміграції гетьманом Пилипом Орликом “Дедукції прав України” — яскравому документі української політичної думки початку XVIII ст.
За свідченням автора, акція Мазепи не була якоюсь його авантюрою, а спиралась на договір 1708 р, між шведською й українською сторонами, представлених, за, словами Орлика, “князем Мазепою і станами України” та королем Карлом XII. Останній зобов’язувався “обороняти Україну і прилучені до країни козаків землі й негайно вислати туди задля цього помічні війська…” У договорі зазначалося, що стани України збережуть усі свої права і вольності, якими вони користувалися, і все тс, що “належало колись народові українському, передасться й задержиться при українськім князівстві”. При цьому шведський король не міг претендувати на герб і титул князя України, який був узурпований російськими царями після Переяславської угоди.
Ідея суверенної вільної України, забезпечення правового становища її станів проходить через всю Орликову “Дедукцію”.
При цьому підкреслюється, що саме Хмельницький, визволивши з-під польської кормиги вельми пригнічену козацьку націю, утворив з України незалежне князівство і вдоволився титулом гетьмана Війська Запорізького і син його перейняв це по нім у спадку й стани названого князівства по смерті його обирали далі своїх князів і ніяка держава не присвоювала собі права противитись цьому»» Автор відмічає, що Україна неодноразово виступала у міжнародних договорах як суверенна сторона і що “найсильнішим і найнепереможнішим аргументом і доказом суверенності України» був трактат І()54 р. між Олексієм Михайловичем, з одного боку, та гетьманом Хмельницьким і станами України — з другого» Однак, за висловом Орлика, “скориставшись з довір’я названої нації», царські воєводи “почали командувати, мов би господарі, у всій країні» і “козакам залишили тінь суверенності»»
Позбавлення України її прав і вольностей не давало, на думку автора, жодних прав самодержавницькій Москві на Україну.
Таким чином, задовго до Великої французької революції у “Дедукції» проголошувалися пріоритет народних інтересів, ідеї демократизму і свободи, боротьби з насильством. “Козаки мають за собою право людське й природне, один із головних принципів котрого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час», — зазначалось у документі. Ці ідеї знайшли своє продовження у творчості Василя Капніста, вимогах українських делегатів до “Комиссии по составлению уложения» Катерини II, патріотичному настрої “Історії Русів», дали підставу великому Вольтеру зазначити: “Україна завжди бажала бути вільною»»
Слід, проте, зауважити, що більшість гетьманів ХУІІІст. не зуміла налагодити тісну співпрацю з українською духовною елітою і скріпити з її допомогою козацьку державність відповідною ідеологією. Величезний потенціал української інтелігенції, покликаної в різні періоди царським урядом до культурно-просвітницької діяльності в Росії, значною мірою виявився втраченим для України.
Освіта і наука
З початком реформ Петра І вихідці з України обійняли більшість єпископських кафедр в імперії і відзначились як проповідники, вчені, громадські діячі. Відтік української студентської молоді до культурних центрів Росії посилився з поступовою втратою Києво-Могилянською академією світського характеру і перетворенням її на звичайний церковний навчальний заклад. Давалася в знаки відсутність світської вищої школи в Україні, хоча і гетьман Розумовський із старшиною, і навіть російські адміністратори П.Румянцев та Г.Потьомкін неодноразово виступали з ідеєю заснування університету. Царський уряд відкидав усі ці проекти, штучно консервуючи церковно-схоластичний характер освіти в Україні, тоді як у Росії вже утвердилася світська школа.
Важливе значення у розвитку освіти мали також колегіуми у Чернігові (1700), Харкові (1726) і Переяславі (1730). Чернігівський колегіум, який наближався до київського зразка, користувався великою популярністю у сучасників, які називали його українським Олімпом, чернігівськими Афінами. Навчання в колегіумах мало переважно теологічний характер, проте, йдучи назустріч вимогам життя, робилися спроби впровадження загальноосвітніх дисциплін. Так, 1768 р. у Харківському колегіумі ввели класи французької і німецької мов, математики, геометрії та малювання, інженерства, артилерії і геодезії; у 1773 р. відкрито клас вокальної та інструментальної музики.
І все ж українська молодь не задовольнялася станом освіти і, наслідуючи давню традицію, прагнула продовжити освіту за кордоном. Чимало студентів-українців з різних станів, у тому числі й діти простих козаків та міщан, навчалися в університетах Німеччини, Франції, Англії, Польщі та інших європейських країн. Особливо багато їх було у Кенігсберзі, Лейпцігу, Страсбурзі.
Крім згаданих колегіумів, наприкінці ХУЇІІ ст. у Гетьманщині було ще дві семінарії — у Полтаві і Новгороді-Сіверському. Причому вони були не вузькопрофесійними закладами, а всестановими й загальноосвітніми школами. З другої половини XVIII ст. українська шляхта засновує для своїх дітей пансіони, в яких викладали переважно іноземці. Серед засновників таких шкіл були відомі представники козацької старшини — Микола Ханенко, автор популярного “Діаріуша’ Григорій Полетика.
Показником високого культурного рівня Гетьманщини у ХУЇІІ ст. був стан народного шкільництва. За свідченням українського історика О.Лазаревського, у 1748 р. на території семи полків Гетьманщини —- Ніжинського, Лубенського, Чернігівського, Переяславського, Полтавського, Прилуцького і Миргородського — було 866 шкіл. Вони існували при церковних парафіях й засновувались самими сільськими громадами, які своїм коштом утримували також шпиталі для старих і немічних.
Секретар гетьмана К.Розумовського, Г.Теплов писав: “В схильності українського народу до навчання й наук нема найменшого сумніву тому, що на Україні від давнього часу заведено школи, й, хоч вони не мають жодних коштів на себе (з державного скарбу), а учні відповідно до успіхів в науці жодного признання (привілеїв, чинів і т.ін.), не тільки не слабнуть до цього часу, але й ще час від часу число учнів зростає”.
Слід зазначити, що наступ на політичну автономію супроводжувався нівеляційною імперською політикою в культурному житті України. 1720 р, Петро І наказав друкарням Печорської лаври у Києві та Троїцького монастиря у Чернігові “вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать. А и онью церковные старше книги, для совершенного согласия с всликороссийскими, с такими же церковными книгами справлять прежде почати с теми великороссийскими печатми, дабы никакой розни и особого наречия в оных не было, а других пикаюіх книг, ни прежних, ни новых изданий, не об’ьявя об оных в Духовной Комиссии, и не взяв от оной позволения, в тех монастирях не печатать, дабы не могло в таких книгах никакой в Церкви Восточной противости и с велико-российскою печатью несогласия произойти’’.
З цього часу Синод та інші установи послідовно переслідують українське слово й українські книги, щоб «особого наречия в оных не было». Політику Петра ї продовжувала Катерина її. У другій половині ХУІП ст. дві українські друкарні (київська та чернігівська) змогли випустити лише близько 300 видань, тоді як московські і петербурзькі видали тисячі багатотиражних світських видань з різних галузей науки і літератури. У 1769 р. Синод не дозволив друкувати нові українські букварі й наказав вилучити ті, що вже були у користуванні. У 1765 р. у Києво-Могилянській академії було введено російську мову, якою почали викладати усі дисципліни.
Ревний виконавець волі Катерини II київський митрополит Самуїл Миславський вимагав від викладачів академії, щоб вони навчали «на российском языке, с наблюдением выговора, каков употребляется в Великороссии». Поступово славнозвісна академія була перетворена на звичайний церковний заклад.
Київська митрополія, яка відіграла визначну роль у національно-культурному русі XVI—XVII ст., у кінці ХУІІІ ст. стала знаряддям русифікації. Було витіснено традиційну українську вимову церковнослов’янських текстів, введено проповіді в церкві російською мовою замість української. Протягом усього наступного століття на київського митрополита не було висвячено жодного українця.
Архітектура
Зосередження в руках старшини значних матеріальних цінностей у кінці XVII — на початку XVIII ст. сприяло інтенсивному зростанню будівництва. Для архітектури цього періоду характерне поєднання традицій давньоруського будівництва і дерев’яної народної архітектури із загальноєвропейськими зразками. В епоху гетьманування: Мазепи остаточно утвердився стиль, який дістав назву українського бароко (а також козацького, або мазепиного, бароко). Заходами Мазепи було завершено будівництво Спаської церкви Мгарського монастиря, справжніх архітектурних шедеврів у Києві: Богоявленської церкви на Подолі, Миколаївського собору на Печорську, церкви усіх святих Печерської лаври. Одночасно оновлювалися старі споруди — Софійський собор, Успенська церква лаври, Кирилівська церква, Михайлівська церква Видубецького монастиря, які одержували яскраве барокове оформлення.
Від меценатської діяльності гетьмана прагнула не відставати козацька старшина, яка споруджувала величні кам’яні храми, палаци, брами, адміністративні та учбові будівлі. Крім Києва, архітектурні ансамблі зводяться у Чернігові, Переяславі, Стародубі, Ніжині, Батурині, Глухові та ін.
Після деякого послаблення будівництва внаслідок політичних обставин у 30—70-х роках XVIII ст. знову спостерігається розквіт української архітектури, яка поступово проймається впливами нових стилів — рококо і класицизму. До кращих споруд цього часу належить Преображенська церква у Великих Сорочинцях (1734) з пишним декоративним оздобленням фасадів. У 30—50-х роках у Києві працював Й.Шедель, який побудував велику лаврську дзвіницю, митрополичі палати і браму Софійського монастиря, реконструював старий корпус Київської академії. Мистецька завершеність притаманна численним спорудам визначних українських архітекторів — С.Ковніра та Ї.Григоровича-Барського, творіння яких і досі прикрашають Київ, Козелець, Вороніж, Васильків, Золотоношу та ін. Справжньою перлиною архітектури є Андріївська церква у Києві, споруджена в стилі рококо за проектом геніального Растреллі. На Волині визначним архітектурним ансамблем, який поєднав риси українського бароко і рококо, є комплекс будівель Почаївської лаври.
У другій половині ХУІЇІ ст. вихідці з козацької старшини, які зуміли зайняти високе становище в імперії, та російські вельможі, що-дістали землі в Україні, вдаються до будівництва урочистих резиденцій і блискучих палацово-паркових ансамблів. У Києві такими будівлями стали царський і Кловський палаци, — споруджені В.Растреллі і П.Неєловим, на Лівобережжі у колишній гетьманській столиці Батурині — палац К.Розумовського (архітектор Ч.Камерон), у Ляличах — палац П. Завадовського (архітектор Д.Кваренгі). На Правобережжі ансамблі польських магнатів зводяться у Білій Церкві, Тульчині, Умані. На зміну бароковим і формам рококо приходить класицизм, для якого характерні суворість і чіткість підкреслено статичних силуетів, постійне звернення до античності.
Значні досягнення монументальної архітектури тісно пов’язані з традицією українського дерев’яного будівництва, яке мало свої неповторні мистецькі риси. Найбільш поширеними в Гетьманщині і на Запоріжжі були хрещаті п’ятизрубні багатоверхі храми. Найвищою (65 м) дерев’яною будівлею такого типу в Україні є дев’ятиверхий Троїцький собор у Новомосковську Якима Погребняка. Однак указ Павла II заборонив будувати церкви традиційного стилю, що тривалий час гальмувало розвиток національних форм в архітектурі»
Образотворче мистецтво
Інтенсивне архітектурне будівництво супроводжувалось визиском усіх жанрів образотворчого мистецтва. Невід’ємною прикрасою культових, світських і громадських споруд, будинків козацької старшини, заможного міщанства став монументально-декоративний живопис. Серед визначних пам’яток монументального живопису XVIII ст. слід назвати розписи Успенського собору та Троїцької церкви Печорської лаври у Києві, живопис Андріївської церкви, виконаний Г.Левицьким та О.Антроповим, розписи палаців Розумовського у Почепі і Батурині та ін. Дедалі глибше у релігійний живопис проникає світська тематика, в результаті чого відбувається процес творення самостійних світських жанрів у живопису.
Блискучого розвитку набуло портретне мистецтво. У першій половині століття домінував парадний портрет з інтенсивним декоративним компонентом, який продовжував мистецькі тенденції української “парсуни”, що склалась у попередній період, спираючись на цю традицію, український портрет у творіннях майстрів Д.Левицького і В.Боровиковського досяг рівня найкращих зразків західноєвропейського. Фактичним творцем історичного малярства став уродженець Чернігівщини Л.Лосенко, який навчався у Німеччині, Голландії та Франції і став ректором Петербурзької академії мистецтв. Його сучасник французький гравер Біль зазначав, що ‘‘той козак став першим великим митцем України”.
Блискуча плеяда талановитих митців європейського рівня спрезентувала українську гравюру ще з часів гетьманування Мазепи (Щирський, Тарасевичі, Мигура, Зубрицький та ін.). У другій половині ХУЇІЇ ст. вона досягла свого найвищого рівня у творах визначних майстрів Г.Левицького та О.Казачковського.
Музичне мистецтво
У музиці продовжуються традиції попередніх епох: удосконалюється мистецтво кобзарів, бандуристів, народних співаків, які поповнюють капели при імператорському дворі окремих російських вельмож. Театри та хорові капели існували також при колегіях і ліцеях. Високого рівня хор і оркестр мала Київська академія, де музичне виховання було в центрі уваги. Яскравим музичним життям жила гетьманська столиця Глухів (до 1757 р.), де було організовано спеціальну музичну школу, яка плекала зв’язки із західноєвропейською музикою. У Глухові гетьман Розумовський утримував при своєму дворі оркестр, співаків-солістів, театр, де ставились італійські опери, виступали приїжджі актори. Із Глухівської школи вийшли три визначних композитори: М.Березовський, Д. Бортнянський і А. Ведель.
Здобувши музичну освіту спочатку в Україні, а потім в Італії, вони створили ряд музичних творів, у тому числі кілька опер, які й досі користуються широкою популярністю.
Таким чином, попри всі несприятливі політичні обставини, існування, хай і обмеженої, української державності забезпечило створення розмаїтої культурної спадщини, яка стала значним внеском у загальноєвропейський культурний процес.