Виникнення письменності Київської Русі, а в дальшому й перших літературних творів, тісно в’яжеться з питанням окультурення Русі шляхом її християнізації, появи азбуки „руського письма”, а що християнство прийшло офіційно з Греції, то тут треба зупинитися на питанні впливу візантійської культури на початки християнізованої культури України.
Вплив візантійської культури
Зв’язки України з Візантією дуже давні, але особливо посилилися вони після прийняття християнства, спершу окремими членами княжої родини (св. кн. Ольга), а далі в X ст. усім княжим родом і двором, а врешті й населенням держави. Це був час апогею в розвитку візантійської культури, що була своєрідною синтезом елліністичної та християнської культур, з деяким нашаруванням культури Близького Сходу. Візантія принесла в Україну, крім релігії (монастирі, чернече життя) і церковного устрою, нову абетку, і зразки для шкільництва, літератури, права. Візантійською названо культуру цієї доби, яка в розвитку усієї грецької культури тривала від часу вступлення на престол імператора Константина (343 р.) аж до опанування Царгороду турками (1453 p.). Цей понад тисячолітній період має чимало дуже позитивних, як і негативних признак. Розвинулися тоді передусім деякі галузі науки й літератури, а перш усього теологія, яка дала таких славних теологів, як Василій Великий, Григорій Богослов, Іван Золотоустий чи Іван Дамаскин. В ділянці літератури видала ця культура чимало зразків релігійної поезії (згадати б хоча Романа Солодкопівця з VII ст., знаменитого поета, автора тропарів і кондаків). Появились теж тоді збірники проповідей, поучень, життєписів святих і т.п.
Пам’ятки візантійської культури йшли в Україну двома шляхами: з Царгороду (Візантії) Дніпром до Києва, а другий шлях ішов через південнослов’янські країни — Сербію й Болгарію. Першим безпосереднім шляхом прийшли книги в грецькій мові, другим — в церковнослов’янській. Ця культура розпочала послідовну й вперту боротьбу з давньою, дохристиянською культурою України. Разом зі священиками, монахами, церковними малярами, співаками, що почали прибувати в Україну, йшов похід візантійської науки і візантійського мистецтва. Цей вплив захопив спочатку верхівку громадянства, а згодом і світогляд ширшого загалу. Разом з іншими добутками цієї культури прийшли в Україну книги й письмо, і це дало почин до розвитку письменності, літератури, науки.
Виникнення письменності на Русі — справа доволі складна й остаточно ще не розв’язана, бо нові історичні досліди довели, що без сумніву вже наприкінці IX і на початках X ст. на Русі користувались письмом і що в тому часі було вже чимало грамотних людей так, що дату хрещення України (988 р.) не можна прийняти за абсолютне започаткування розвитку письменності.
Дохристиянська писемність
Правда, перші пам’ятники культурного зростання Русі появляються наприкінці X і на початках XI ст. Маємо на увазі книги, написані старослов’янською мовою. Це була мова писань, на яку свв. Кирило і Мефодій переклали з грецької мови основні богослужебні книги і за що їх називають першими просвітителями слов’ян.
Але ще до виникнення старослов’янської мови та її примінення в Україні в XII ст., мусіло існувати на територіях південної України якесь письмо. І ось саме місійна праця свв. Кирила і Мефодія серед хозар (і на Русі) дає нам на це докази.
Можна теж припускати, що найдена обома братами на Криму мова літургійних книг, в поєднанні з поширеною тоді в письменстві грецькою мовою, стала основою для створення поширеної пізніше слов’янської кириличної азбуки. Кирилиця подібна до грецького алфавіту і св. Кирило дещо змінив її та пристосував до фонетичних особливостей слов’янської мови, а глаголиця не прийнялася, і ні походження, ні характеру глаголичного письма досі не з’ясовано.
Про те, що в Київській Русі X XII ст. були люди письменні й освічені, свідчать договори з Візантією — кн. Олега в 911-12 pp. і кн. Ігоря в 944-45 pp. Вони укладались писемно двома мовами — грецькою і стародавньою руською, або щонайменше перекладались із грецької мови на руську.
Арабські мандрівники, що зустрілися з русичами в X ст. теж свідчать, що вони вміли робити записи якимись, поширеними в них, знаками, Про ранню дохристиянську письменність на Русі свідчать теж різнородні археологічні знахідки з написами в кириличній азбуці (як напр. на глиняній посуді з X ст. в Смоленській області). Теж болгарські письменники IX і початку X ст., зокрема чернець Храбр, свідчать, що східні слов’яни, заки почали користуватися слов’янськими буквами, використовували в письмі „черти і ризи”, а в листуванні і договорах користувались латинським і грецьким алфавітом.
Отже ще до хрещення Русі і запровадження старослов’янського письма, існувало там письмо, за допомогою якого складались грамоти, договори, ведено листування, тощо.
Після хрещення Русі і запровадження християнства як державної релігії наприкінці X ст. і в дальші часи, приходить до буйного розвитку церковної і світської літератури: як перекладів, що йшли на Русь з Греції чи Болгарії, так і оригінальних книг місцевого характеру, написаних кирилицею, доступною всім слов’янським народам. Мову цих книг називали церковно-слов’янською. Сьогодні ця мова вже мертва, а колись вона сповняла таку ж роль, як грецька чи латинська. Тому, що колись говорили нею предки нинішних болгар, назвали її теж староболгарською. Якраз в часах, коли український народ прийняв Христову віру, існувала вже в Болгарії (під впливом Візантії) багата література, саме в церковно-слов’янській мові. Звідсіль, разом з болгарськими книгами й ученими, що теж туди приходили, вона поширилась в Україні і стала мовою літературною.
Для розвитку літератури того часу це було велике облегшення, бо вистачило було переписати вже готові на слов’янськім ґрунті книжки і поширювати їх серед освіченого громадянства. Вводити живу мову в літературу тоді ніхто й не догадався так, як і ніхто не збирався вводити живої польської, чеської чи німецької мови на місце всевладної, всім захід, європейським народам спільної, латини.
Писемність Київської Русі (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)