Більшовицька революція 1917 року та подальше створення Радянського Союзу в 1922 році змінили курс російської історичної науки. Однак зміни не відбулися одразу, і принаймні протягом 1920-х років в історичних публікаціях з’являлися як марксистські, так і немарксистські підходи. На роботи кількох немарксистських російських істориків, таких як Олександр Пресняков (1918) і Матвій К. Любавський (1929), частково вплинули аргументи Грушевського. Отже, витоки Московсько-Руської держави почали шукати не в Києві, а в північно-східних землях Ростова, Суздаля та Володимира. З іншого боку, російські емігрантські історики на чолі з Георгієм Вернадським продовжували працювати в рамках російської історичної концепції XIX століття Соловйова і Ключевського.
У Радянській Україні також історики-марксисти та немарксисти мали змогу досліджувати та публікувати, принаймні протягом 1920-х років. Школа Грушевського продовжувалася під особистим керівництвом історика (він повернувся із заслання до Києва 1924 р.). Основну структуру Грушевського зберегли навіть радянські українські історики-марксисти, як-от Матвій Яворський, який був стурбований наголошенням на соціально-економічному розвитку та класовій боротьбі в українській історії.
Однак, починаючи з 1930-х років, коли Сталін вирішив знищити всі залишки будь-якої ідеології, яка не відповідала його великоросійській більшовицькій версії марксизму, більшість членів української історичної школи, включно з Грушевським, були заслані або ув’язнені. Очікувалося, що ті, хто вижив, приймуть нову інтерпретацію історії Східної Європи. Це нове тлумачення стосовно неросійських національностей Радянського Союзу було втілено у так званій формулі «меншого зла».
У новій більшовицькій державі, заснованій на марксистських ідеологічних принципах, пристосованих до місцевих умов Леніним і Сталіним, національна проблема була першочерговою. Ленінська національна політика не допускала ексцесів російського царського націоналізму, який заперечував саме існування українців як окремої національності. Хоча більшовики визнавали українців як національність, вони все ж очікували, що вони будуть жити з росіянами в одній державі. Отже, старе ленінське революційне гасло про те, що царська Росія — «тюрма народів», довелося підкоригувати. Розв’язанням цього, здавалося б, суперечливого стану справ була теорія «меншого зла», підсумована колишнім радянським істориком Костянтином Штепою так: «Хоча приєднання неросійських народів до Росії було злом – особливо коли анексія означала втрату їхньої національної незалежності – це було менше зло порівняно з тим, яке можна було очікувати в результаті їхнього приєднання до якоїсь іншої великої держави. Таким чином, згідно з цією теорією, приєднання України до Росії в сімнадцятому столітті повинно було розглядатися як зло, але дещо менше зло, ніж поглинення Польщею, Туреччиною чи – пізніше – Швецією».
Щоб ще більше зменшити негативний вплив цього «меншого зла», російські та радянські українські історики скрізь і де тільки було можливо, наголошували на дружбі між двома народами, їхні стосунки представлялися так – Росія завжди була сильнішою, а отже, «старшою» – була особливо корисним сусідом для українців. Найвидатнішим прикладом цієї дружби між «братніми російським і українським народами» була так звана переяславська унія 1654 року, в якій Богдан Хмельницький присягнувся на вірність цареві. На честь 300-річчя в 1954 році Переяславський чин був відзначений у Радянському Союзі з великою помпою різними популярними та науковими заходами та численними публікаціями. Зображення унії в радянських підручниках наочно розкриває еволюцію радянських марксистських історичних уявлень.
У 1928 році в «Короткій історії України» Матвія Яворського говорилося, що українці XVII століття «не знали, що в майбутньому їх чекає доля, гірша за [польську] шляхту [польську] шляхту] від рук влади московського дворянства та його самодержця». Однак у 1940 році в підручнику радянської історії було зроблено висновок, що «включення України до Російської держави було для неї меншим злом, ніж захоплення панською Польщею або Туреччиною». Нарешті, до 1950-х років інкорпорація чисто і просто «означала возз’єднання двох великих братніх народів, яке мало врятувати Україну від захоплення Польщею та Туреччиною». Той факт, що через 300 років акт 1654 року вітали як акт «возз’єднання», а не об’єднання, показує, як радянська наука повернулася до варіанту дореволюційної російської системи розуміння історії Східної Європи.
Відповідно до прийнятих радянських історичних рамок, які трималися як свого роду догма до 1980-х років, Київська Русь була спільною колискою всіх східних слов’ян. Політичні та культурні традиції цього середньовічного утворення згодом найсильніше продовжувалися «старшим братом» — росіянами — спочатку через їхню Московську державу, пізніше через Російську імперію, а останнім часом через її Радянську державу-наступницю. Щодо спільної київської вотчини, то її заселяла «давньоруська народність» (а її мешканці нібито розмовляли давньоруською мовою). Крім того, лише після монгольської навали в середині XIII ст., коли південні та західні руські землі були «відірвані» від решти давньої Русі, українська та білоруська території почали розвиватися окремо під контролем Литви, а пізніше Польщі. Таким чином, згідно з радянською історичною структурою, українська та білоруська національності (і мови) почали формуватися десь між чотирнадцятим і шістнадцятим століттями. Пропозиції окремого розвитку України до того часу (чи то в політиці, чи то в мові, чи то в національній самобутності) засуджувалися як ідеологія «буржуазного націоналізму». Таку ідеологію відображала погляди Грушевського, історичну схему якого вважали «ворожою», «реакційною» і «загрозою» іншій радянській догмі – багатовіковій єдності та дружбі російського й українського народів.
Російське сприйняття наголошує на моделі постійного політичного зростання, яке починається в так званій Київській Русі в середньовіччі, а згодом продовжується переміщенням політичних центрів і населення на північ — спочатку до Володимира-на-Клязьмі, потім до Москви і Санкт-Петербургу і, нарешті, назад до Москви під гегемонією радянської держави. У таких рамках Україна не має самостійного історичного існування.