В історії політичної думки України одне з найпочесніших місць посідає Т. Шевченко (1814—1861) — геніальний поет, мислитель, тираноборець. Ім’я Великого Кобзаря широко відоме всьому світові, пам’ять про нього — в серцях вдячних нащадків.
Незабаром ми будемо відзначати шевченкове 180-річчя і давно вже настав час замислитися, чи так добре ми знаємо творчість Т. Шевченка, чи правдиві наші оцінки його спадщини?
Звісно, постать Т. Шевченка, революційно-демократичну думку загалом в жодному разі не можна «записати» до популярної нині категорії «білих плям», проте, постійно перебуваючи в полі зору дослідників, спадщини цього велета духу зазнавала впливу коливань політичного клімату і досі несучи тягар попередніх, далеко не завжди безхмарних для радянської суспільної науки років.
Зусиллями поколінь філософів, істориків, літературознавців створено канонічний образ Т. Шевченка: зазнавши тяжких випробувань і подолавши всілякі перешкоди, він набув загального визначення й навіть «обійшов» сучасних йому західноєвропейських соціалістів-утопістів, але все ж таки «не зміг стати врівень з марксизмом», «піднестись» і «зрозуміти». Навіть у працях останнього десятиріччя на нашого геніального мислителя навішуються ті ярлики, якими він був офіційно обвішений ще у зо—40-х роках: «не усвідомив вчення про диктатуру пролетаріату», «не зрозумів та й не міг зрозуміти всесвітньо-історичної місії робітничого класу та перейти на його позиції», «не дав правильної відповіді на питання про рушійні сили революції», «помилково відстоював дрібновласницький соціалізм». Деякі сучасні дослідження додавали, що Т. Шевченко «не побачив можливості перемоги соціалізму в одній країні» і необхідності перехідного періоду від капіталізму тощо.
Зрозуміло, західні українознавці теж не лишилися в боргу, намагаючись виділити ті риси творчості Шевченка, які були «незручними» для їхніх радянських опонентів — глибоку релігійність Великого Кобзаря, його ворожість до «північного сусіда» і все те, що переводило тоді наукові дискусії у запекле політичне протистояння.
Сьогодні ситуація змінюється, і вираз «національний пророк», яким оцінив поета П. Куліш, стає тепер значно популярнішим, ніж слова революційного демократа П. Грабовського про те, що «Шевченко пліч-о-пліч з кращими умами і діячами Росії в епоху, що передувала періодові реформ, робив ту загальноросійську справу оновлення, яка без нього не мала б тут свого апостола» (без цих слів, як відомо, не обходилося жодне дослідження радянського шевченкознавства).
Однак це найпростіший шлях — лише змінити догмати й орієнтири. Набагато складніше справді розібратися в уроках Шевченка, а головне — зробити якісь корисні висновки.
Тут є над чим замислитися. Навіть у таких здавалося б, абсолютно ясних речах, як біографія поета. Весь його життєвий шлях — від народження у селі Моренці до трагічної солдаччини й останніх років життя — добре відомий й детально досліджений. Однак все одно виникають питання. Наприклад щодо участі Шевченка у Кирило-Мефодіївському товаристві.
Так, навіть кожен школяр знає про «непримиренну боротьбу між революційно-демократичним крилом товариства, яке представляв Шевченко, і ліберальним, яке очолював Куліш». Але парадокс полягає в тому, що, по-перше, Куліш практично не брав участі у діяльності товариства (у той час він вже жив у Петербурзі), а по-друге, ядро товариства, за висновком слідства, складало всього десять осіб. Але це не завадило нам з певним перебільшенням розділити цю купку людей на ворожі крила й течії…
Якщо ж говорити про нове прочитання спадщини Шевченка, то передусім слід звернути увагу на те, що лишається вічним 1 незмінним. І такою домінантою стає для нього тема України, палка любов до Батьківщини:
«Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого бога,
За неї душу погублю!» .
Втім не тільки наведена одна з найхарактерніших цитат, взагалі весь Шевченків «Кобзар», вся творчість переконливо засвідчують значення для нього слова «Україна». Це слово не тільки збуджує емоції й почуття поета, воно дає початок широким політичним узагальненням. Врешті-решт саме вони стають основою й стрижнем української ідеї, про яку сьогодні так багато говорять і якій присвячено нашу книжку.
Закономірним проявом патріотизму Шевченка є його значний Інтерес до української історії, захоплення козацькою славою й подвигами. От, наприклад, рядки з «Івана Підкови»:
Було колись — в Україні
Ревіли гармати;
Було колись — запорозці
Вміли пановати.
Пановали, добували
І славу, і волю;
Минулося — осталися
Могили по полю.
Високії ті могили…
Чорніють, як гори.
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять».
Знов-таки можна навести чимало аналогічних цитат, але слід звернути увагу на цікавий парадокс: минає певний період 1 після «Івана Підкови» та інших козацьких творів у Шевченка з’являються дещо інші мотиви 1 високії могили вже не називаються пам’ятниками волі. Наведемо рядки з повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали»: «На полях Волнни и Подолии вн часто любуєтесь живописными развалинами… как например, в Остроге или Корде… Что же говорят? О чем свидетель-ствуют зти свидетели прошедшего? о деспотизме и раб-стве! о холопах и магнатах!.. По берегам же Днепра, в губерниях Киевской, Полтавской, вы не пройдете верстві поля, не украшенного высокой могилой, а иногда и десятком могил… Что ж говорят пытливому потомку зти частые темные могилы на берегах Днепра и гран-диознне руины дворцов и замков на берегах Днестра? Они говорят о рабстве и свободе…».
Цьому є своє пояснення. Як правило, радянські дослідники в еволюції політичної концепції Т. Шевченка виділяють звичайно два етапи: перший — з 1838 (з цього часу, по суті, починається творчий шлях поета) по 1843 р., другий —з 1843—1844 рр. і до кінця життя. Така періодизація дозволяла «простежити розвиток поглядів Т. Шевченка від стихійного протесту і пов’язаної з ним певної гіперболізації історії козацтва, притаманної його раннім творам, до твердих революційно-демократичних позицій».
Однак, ще один парадокс полягає в тому, що попри всі ідеологічні навантаження ця періодизація є не «на-ходом» радянського шевченкознавства, а результатом плідних суспільних і літературознавчих розвідок видатних українських мислителів минулого, причому незалежно від їх політичних симпатій.
Так, П. Грабовський писав у статті «Памяти Шевченко»: «…Он (Шевченко), понял, что прославляемый пат-риотизм украинских героев — не более как миф, что борьба велась не за свободу и равноправие, а за «козацькі привілеї» в ущерб интересам массы, что сгубила Украйну именно зта социальная привилегированность одних наряду с угнетенным положением других и проистекавший отсюда классовый антагонизм, красной нитью про-ходящий через всю историю казатчины. В более поздних своих произведениях Шевченко уже не идеализирует прошлого, а является исключительно певцом народного горя…»
Подібна оцінка суспільно-політичних поглядів поета є і в творах І. Франка, який зокрема у статті «Темне царство» зазначив, що поступово «старокозацькі ідеали» Шевченка «звільна перетворюються… перероджуються в любов до всіх слов’ян, всіх людей, тиснених путами суспільної нерівності, неправди і неволі. Від початку сорокових років Шевченко чимраз виразніше та сміливіше виступає на нову дорогу»
М. Драгоманов також вважав, що Т. Шевченко з властивим й геніальним почуттям справді захоплювався «живими картинами» козацького життя, його «рухом» і романтикою, які він протиставляв своїй сучасній «сплячій» Україні. Проте, йдеться у драгоманівському творі «Українське письменство 1866—1873 років», верни оті «предківське життя» та «козацьку волю» у Шевченкові часи, то «він би сам від неї відвернувся. Бодай він у своїх гамлетівських думах, вставлених поміж кроваві картини в «Гайдамаках», не бачить правди й ідеалу в самій розправі предків своїх із ворогами, як і в ділах самих ворогів, а в своїм знаменитім «Посланії до земляків» називає гетьманів «варшавським сміттям». Подібно до І. Франка, М. Драгоманов називає середину 40-х років XIX ст., а точніше — 1843—1844 рр. переломним етапом у поглядах поета на історію України — він стає «усе більше червоним республіканцем 1 демократом» 1 починає «зачіпати не тільки неволю, а й бідність»
Майже аналогічної позиції тримався й М. Гру-шевський. На його думку, Шевченко та його соратники по Кирило-Мефодіївському товариству розвинули залежені в козаччині «ідеї рівності і свободи вже відповідно народним вимогам, без історичних козацьких ограничень»
Таким чином, почавши з козацького минулого, Шевченко піднімає «українську ідею» на рівень загальнолюдських цінностей 1 вже з цієї висоти замислюється над майбутнім України.
Слід чітко усвідомити, що українська тема в творчості Шевченка виходить далеко за національні рамки. Ми знаходимо в ній такі питання, які й сьогодні не втрачають своєї актуальності, навпаки, стають дедалі злободеннішими. Адже саме від їх розв’язання залежить майбутнє України — тієї України, про яку мріяв 1 за яку боровся Шевченко. Але боровся він, «не обкурюючи фіміамом» (це слова самого Шевченка) національні святині, а прагнучи знайти реальні шляхи до суспільного ідеалу.
Отже перша проблема — шлях до ідеалу. Шевченко ніколи не був наївним мрійником і його палке прагнення до соціальної досконалості (або ідеалу) спиралося на міцні засади політичного реалізму, прямим наслідком чого були проголошення ним права народу на повалення влади гнобителів, пристрасний заклик до безкомпромісної революційної дії:
«…Не жди сподіваної волі —
Вона заснула: цар Микола її приспав.
А щоб збудить Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить;
Та добре вигострить сокиру —
Та й заходиться вже будить…» .
Як правило, констатуючи загальновизнаний і переконливо доведений факт революційної спрямованості творчості Т. Шевченка, ми поспішаємо далі — до чергових постулатів його суспільно-політичної концепції. І мабуть зовсім даремно, бо випускаємо з уваги питання, які неминуче виникають, якщо хоч трохи відійти від звичних стереотипів.
Розпочнемо бодай з того, як, скажімо, широко декларований гуманізм Т. Шевченка узгоджується з його закликом:
«І вражою злою кров’ю Волю окропіте…».
На певну роздвоєність у постаті Т. Шевченка — гуманіста і співця народного повстання — вказав М. Драгоманов майже сто років тому. У своїй фундаментальній праці «Шевченко, українофіли і соціалізм» він поставив питання так: поет кличе перше «Кайдани ломіте і вражою злою кров’ю волю окропіте», а потім просить «пом’янути його незлим, тихим словом», так, мовби то можна зразу заговорити тихим словом, маючи кров на руках Звичайно, свого часу драгоманівський, досить таки критичний підхід до політичної спадщини поета був різко і незаслужено розкритикований радянським шевченкознавством. Тепер ми маємо всі підстави сказати, що скуте догматичною доктриною воно було не готове об’єктивно осмислити ці нестандартні, навіть дотепер, ідеї видатного українського мислителя, його прагнення дістатись до глибинної суті творчості Кобзаря.
Досисть важко узгоджуються між собою рядки з поеми «Кавказ», де висловлено тверду віру в те, що торжество ідеї Прометея покладе край нестриманому насильству:
«Встане правда
І встане воля!
І тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.
А поки що течуть ріки,
Кривавії рікиї» .
Звісно, якщо виходити з нашої колишньої концепції гуманізму, котра містить презумпцію його суворості й навіть нещадності, то жодної суперечності немає. Усе було просто і ясно. Інша річ, коли оцінювати згадані «кровожерливі» цитати Т. Шевченка з позицій нинішнього часу. Сьогодні треба або визнати, що ідеї революційного насильства Т. Шевченка не витримали випробування часом, або відмовитись від їх сьогоднішнього, явно застарілого тлумачення, котре є лише прямим «історичним» обгрунтуванням жорстокої лінії щодо «прихованих і явних соціально чужих елементів».
Отже, Т. Шевченко — глашатай і предтеча революції. Дане положення не викликає сумнівів. Та чи справді він був прихильником такого тотального терору в своїх планах і помислах? Важко знайти однозначну відповідь. Гадаємо, варто зважати (і певним чином робити поправку) на деяку частку емоцій, художньої гіперболізації.
А чим, наприклад, пояснити такий факт. Як відомо, ідеї Т. Шевченка як фундамент політичної думки України дістали свій подальший розвиток у працях кількох поколінь вітчизняних мислителів кінця XIX — початку XX ст. Очевидно, разом з іншими певної еволюції зазнала й шевченківська ідея революційного насильства. Та от цікавий парадокс: звучання саме цієї ідеї з часом не лише не посилюється, а, навпаки, послаблюється. І поряд повніше виявилось у творчості І. франка. Так, у листі з нею виразно чуються дещо інакші мотиви. О. Рошкевич від 20 вересня 1878 р., пише, що революція становить собою не «всесвітню різанину», а «великий ряд таких культурних, наукових і політичних фактів, будь вони криваві або й зовсім ні, котрі змінюють всі дотогочасні поняття і основи, і цілий розвиток якогось народу повертають на зовсім іншу дорогу». У пізніших творах І. Франко також цілком припускає можливість мирних засобів боротьби за завоювання політичної влади.
Отже, може скластися враження, що І. Франко суперечить Т. Шевченкові і навіть виправляє його «помилки»? Та це не так, бо джерела такого висновку І. Франко вбачає у спадщині свого великого попередника. Певні підстави для такого висновку дає вміщений у «Щоденнику» поета запис від 27 серпня 1859 року. Аналіз його показує, що Т. Шевченко пов’язував неминучу загибель «старого світу» не тільки із запеклими битвами, а й з розвитком людства на шляху прогресу й наукових знань. «…Пароход в ночном погребальном покое мне представ-ляется каким-то огромным, глухо ревущим чудовищем с раскрытой огромной пастью, готовой поглотить помещиков-инквизиторов. Великий Фультон! И великий УаттІ Ваше молодое, не по дням, а по часам растущее дитя в скором времени пожрет кнуты, престолы и короны, а дипломатами и помещиками только закусит, побалуется, как школьник леденцом. То, что начали во Франции знцикло-педисты, то довершит на всей нашей планете ваше ко-лоссальное гениальное дитя» (5, 109). (Хоча цілком можливо й Існують інші тлумачення даного висловлювання). «Апостол правди» у поета стоїть поряд із «апостолом науки».
Потрібно звернути особливу увагу на те, що Т. Шевченко досить чітко розрізняє ідеологію просвітництва, яке проголосило знамениті лозунги Нового часу, і політичну практику французької буржуазної революції. Згадуючи в повісті «Прогулка…» повстання гайдамаків і одного з його ватажків — Максима Залізняка, він пише: «В чем другом, а в атом отношении мои покойные земляки ничуть не уступили любой европейской нации, а в 1768 г. Варфоломеевскую ночь и даже нервую французскую революцию перещеголяли. Одно, в чем они разни-лись от европейцев,— у них все зти кровавые трагедии были делом всей нации и никогда не разнгрывались но воле одного какого-нибудь пройдохи, вроде Екатерины Медичи, что допускали нередко у себя западные либералы».
І саме тому рядки поета:
«Чи буде суд? Чи буде кара?
Царям, царятам на землі?
Чи буде правда між людьми?
Повинна буть, бо сонце стане
І оскверненну землю спалить»
Такі привабливі з точки зору шевченкознавства 40-х і навіть 80-х років — аж ніяк не можна відокремлювати від трагічного образу Івана Гонти, змушеного, згідно з художнім вимислом, у полум’ї Коліївщини зарізати власних дітей. Неможливо нині так прямолінійно тлумачити заклики поета до кривавої розправи й бачити в ньому лише суворого якобінця «без страху й догани» і взагалі людину, позбавлену будь-яких сумнівів і пошуків істини.
Ще одна проблема — проблема суспільного ідеалу Шевченка також нині стає темою, яка потребує спеціального дослідження. Адже питання, куди ми йдемо й що будуємо, сьогодні хвилює кожного. Тут виразно бачимо два полюси: або відповідно до старих схем радянського шевченкознавства продовжувати називати Шевченка перекованим соціалістом, або ж, пристосувавшись до нової ситуації, назвати його палким прихильником «ринкової економіки». Парадокс полягає в тому, що кожну позицію можна обгрунтувати відповідними цитатами.
Почнемо з соціалізму. Вважається, що Т. Шевченко мав уявлення і про соціалізм, і про комунізм, а також був знайомий з ученнями Ш. Фур’є, А. Сен-Сімона, Р. Оуена, Е. Кабе та ін. Джерела називаються різні: спілкування з петрашевцями в Петербурзі в 40-х роках, з кирило-мефодіївцями на Україні, з польськими революційними демократами. Проте цілковитої ясності в даному питанні немає і ще рано ставити крапку.
Сталося так, що в процесі вивчення соціалістичних ідей Т. Шевченка щільно переплелися два дослідницьких підходи, котрі взаємно суперечать один одному, однак мирно співіснують, причому часто-густо в одній і тій самій праці. Так, утопічний соціалізм Т. Шевченка максимально намагалися наблизити до соціалізму наукового, роблячи особливий акцент на двох його цитатах, де він використовує терміни «соціалізм» (повість «Художник») і «комунізм» (повість «Прогулка…»), хоча аналіз контексту цих творів не дає підстав для такого однозначного висновку. Десятиліттями наводилися як основний аргумент слова Шевченка, що ідея комунізму не пуста фраза, а вона може бути пристосована до реального життя. Та коли звернутись до першоджерела, стане ясно, що термін «комунізм», використовується поетом у зовсім іншому, майже іронічному розумінні. Говорячи про поміщика Курнатовського, що одружився всупереч дворянським пересудам і забобонам з кріпачкою Оленою, він пише: «Прежние благородные обладатели крепостных душ только гаремы заводили из собственных девок, а те-перь жениться начали. Выходит, что идея о коммуниз-ме не одна только пустая идея, не глас вопиющего в пустыне, а что она удобоприменима к настоящей прозаической жизни. Честь и слава поборникам новой циви-лизации!».
А якщо до цього додати запис із «Щоденника» від 29 серпня 1857 року, де комуністом іменується навіть Степан Разін (збирав данину з купецьких кораблів і роздавав її незаможним (5, 113), то стане зрозумілим, що терміни «соціалізм» та «комунізм» у творчості поета досить далекі від їх сучасного розуміння і самі по собі не тільки не наближають, а навпаки — віддаляють нас від істини.
Інша крайність полягала в тому, щоб неодмінно знайти і довести «слабкі сторони», помилки й суперечності в соціалістичних поглядах поета. Наприклад, на основі вірша «Сон» («На панщині пшеницю жала») десятиліттями доводилося, що Шевченко пропагував мрію селянина про «веселу роботу» на своєму полі, а значить — обстоював ідеал дрібного власника. Хоча сьогодні подібні «дрібновласницькі» ідеали Т. Шевченка не такі й крамольні.
Отже дослідження поглядів Шевченка на соціалізм досить актуальне. Щоправда, не менш важливо визначити й ставлення поета до капіталізму і західної моделі демократії. У цій справі основним аргументом стають рядки поеми «Юродивий»:
«…Коли
Ми діждемося Вашінгтона
новим і праведним законом?
І діждемось-таки колись»,
Донедавна ставлення Т. Шевченка до буржуазної демократії (певна річ, цілком відповідно до панівного тоді в нашій суспільній науці духу непримиренності й догматизму) окреслювалось стандартними загальними положеннями, як-от: «Шевченко був рішучим противником капіталістичного ладу, бачив його невиліковані вади, добре розумів усю брехливість гасел, які маскують справжню сутність буржуазної демократії». А проблеми, котрі виникали у зв’язку з пошуком підтверджуючих цитат (адже в поета, як відомо, немає прямих висловлювань з цього приводу), розв’язувались за допомогою явно натянутих побудов. Наприклад, вважалося, що негативне ставлення Шевченка до капіталізму сформувалося після того, як він відвідав цукрові заводи найбільших українських підприємців того часу Яхненка і Симиренка.
На жаль, ми маємо справу з прямою фальсифікацією, оскільки цей візит Т. Шевченка аж ніяк не вкладається в примітивну схему: «Прийшов, побачив, жахнувся». Ось як його описує відомий біоі’раф поета М. Чалий: «Обідав Тарас Григорович у Платона Федоровича Симиренка. Йому виявляли найщиру гостинність. По обіді звичайно вирушали оглядати завод з усім його приладдям. Шевченко багато з чого дивувався, багато від чого був у захваті, по огляді ж училища він рвучко обійняв К. М. Яхненка, поцілував його і з почуттям вимовив: «БатькуІ Що ти наробив! — І в очах його з’явилися сльози». Крім того, не слід забувати, що коштом П. Симиренка було видано й Шевченків «Кобзар» (див., зокрема лист поета до П. Симиренка від 26 листопада 1859 року).
Навряд чи є потреба в таких «хитрощах», бо творчість Т. Шевченка слугує чудовим взірцем того, як багатопланові полотна створюються за допомогою всієї художньої палітри, а не одного строго визначеного кольору. Доволі в ній і чорної фарби (переконливе тому свідчення — те, що стало класичним,— тлумачення творів поета «Слава» й «На ниву в жито уночі») та є й інші відтінки, також варті уваги, зокрема дана в поемі «Юродивий» і повісті «Прогулка…» висока оцінка тих, хто стояв біля джерел американської демократії — Дж. Вашінгтона і Б. Франкліна. Проте водночас на сторінках тієї ж повісті «Прогулка…» Шевченко «безнравственной гнусной картиной», «Вертепом», однаковою мірою називає звичай «передового Заходу» й «відсталого Сходу», ставлячи, по суті, знак рівняння між ними.
Нарешті, можна обрати ще один шлях. Для цього звернемося до уривку з драми «Никита Гайдай», який закінчується такими словами: «И наши вольные закони в степях широких оживут Беручи до уваги нинішню політичну моду, можна навіть сказати, що Шевченко, по суті, окреслює контури правової держави і громадянського суспільства.
Щоправда, навіть сучасні юристи не мають точної відповіді на питання, що ж таке правова держава і громадянське суспільство. Однак варто задуматися над тим, що до нашого політичного обігу у ході перших передвиборних баталій і мітингів ці поняття було введено саме творчою інтелігенцією (інша справа, наскільки вдало).
А взагалі тут варто обійтися без точних наукових термінів, бо набагато продуктивніше осмислити суспільний ідеал Шевченка з погляду (згадаймо слова І. Франка) «позитивних і стійких прикмет».
А якщо говорити про такі прикмети, то найважливішою з них стає натхненний гімн визволеній людині. Гуманізма поета не розчиняється в абстрактних міркуваннях про інтереси людства. Він стверджує найвищу цінність життя кожної людини, її невід’ємне право на честь і гідність.
Це нове суспільство, назавжди звільнене від всілякого насильства й придушення, стане справжнім оплотом політичної свободи, де особа матиме найширші демократичні права і ніщо не обмежуватиме її вибору.
Нарешті, слід торкнутися ще однієї проблеми, яка теж має важливе значення. Це стосунки України з Іншими народами й країнами.
Шевченко, який за висловом Франка, «основується свідомо та твердо на любові до всіх людей, на бажанні загальнолюдського братерства, на прихильності до усіх пригноблених і покривджених», принципи справедливо налагодженого внутрішнього життя прагне перенести і на рівень міжнародних відносин. Тим більше, що він не бачив одвічно визначених підстав для незгод і суперечностей між народами, а причини конфліктів відносив на рахунок злої волі тих, хто в них був зацікавлений:
«Отак-то, ляше, друже,
братеї Неситії ксьондзи, магнати
Нас порізнили, розвели,
А ми б і досі так жили»
Слід також наголосити й на заклику Шевченка до слов’янської єдності, що стає лейтмотивом як його творчості, так і всієї програми Кирило-Мефодіївського товариства. Поет щиро прагне до створення вільного союзу вільних слов’янських народів: «Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря — слов’янська земля».
Подібні думки розвиваються й у драмі «Никита Гайдай», головний герой якої закликає слов’янські народи припинити безглузді чвари й звернути свої погляди до примирення й згоди: «Славяне, несчастные славяне! Так нещадно и так много пролито храброй Вашей крови междоусобными ножами. Ужели вам вечно суждено бить игралищем иноплеменников? Настанет ли час искупле-ния? Придет мудрий вождь из среди вашей погасить пламенник раздора и слить воєдино любовию и братством могущественное племя?».
Цікаве свідчення, що доводить прихильність Т. Шевченка до ідей слов’янської федерації, міститься у листі М. Костомарова до видавця-редактора «Русской старини» М. Семевського. Розповідаючи про свою зустріч із Т. Шевченком на квартирі М. Гулака в січні 1847 р. у Києві, він писав: «Разговор у нас шел о делах славянского мира, висказивались надежди будущего соедине-ния славянских народов в одну федерацию государственних обществ, и я при атом излагал мисль о том, как било би хорошо существование славянского общества, которое би имело цель установить взаимность между разрозненными и мало друг друга знающими славян-скими племенами. Мисль зта, не раз уже повторяемая всеми нами, и в зтот раз возбуждала у всех восторжен-ное одобрение».
Одразу ж виникає закономірне питання щодо україно-російських взаємин в рамках цієї слов’янської федерації та й взагалі на фоні «нового міжнародного порядку», до якого прагнув Шевченко.
Знов-таки у його творчості знаходимо чимало цитат, за допомогою яких можна обгрунтувати як «непорушну єдність», так і «непримиренну ворожість» до Росії. Так, скільки у творах Шевченка у негативному плані згадуються слова «москаль», «москалі», і паралельно є такі рядки: «От берегов тихого Дона до кремнистых бере-гов бистротекущего Днестра — одна почва земли, одна речь, один быт, одна физиономия народа; даже и песни одни и те же. Как одной матери дети».
Шевченко називає Богдана Хмельницького «геніальним бунтівником», «великомудрим гетьманом», особою «знаменитою» й «благородною», але водночас посилає йому прокльоіни — «п’яному», «нерозумному сину».
Теж саме стосується й гетьмана Мазепи. Зновтаки Т. Шевченко то називає його «славним», то «анафемою» й «проклятим». Наприклад, можна знайти у Шевченка такі рядки:
«Наробили колись шведи
Великої слави,
Утікали з Мазепою
В Бендери з Полтави».
Водночас не можна оминути й слів Драгоманова, який звертає увагу на те, що в деяких творах Шевченко показує себе ворогом Богдана Хмельницького, який «присяг Москві», і прихильником Мазепи, якого вояків «порізала Москва» в Батурині й під Полтавою, а найбільше «славного Полуботка», який у «Истории русов» малюється як останній Катон козацької республіки».
Втім, наше завдання полягає не в тому, щоб сумлінно вишукувати в творчості Шевченка подібні полярні цитати, а в тому, щоб знайти якусь однозначну відповідь. А для цього звернемося до творів М. Грушевського (хоча, на перший погляд, це не має безпосереднього відношення до нашої теми). «…Не з інших мотивів прийняли ми протекцію в. князя (собто царя московського),— цитує Грушевський у своїй статті «Виговський і Мазепа» маніфест запорізького війська з нагоди Гадяцької унії і розриву з Москвою,— як тільки для того, щоб заховати і примножити для себе і потомства нашого за поміччю божою зброєю доброту і кров’ю стільки разів вернену свободу нашу. Обдароване різними біцянками і приреченнями в. князя московського, наше військо сподівалося,
що з огляду на спільність віри і добровільне наше підданнє в. князь буде для нас справедливим, прихильним і ласкавим, поступатиме з нами щиро і на свободи наші не замишлятиме, а ще примножатиме їх більше і більше, відповідно до обіцянок своїх. Але здурили нас ті надії…».
Таким чином, ми бачимо у концепції Грушевського ідею «порушених зобов’язань Переяслава». Україна з’єдналася з Росією як «рівна з рівною», зберегла за собою права широкої автономії з власним військом, монетою, судом, а потім підступно була поневолена царською адміністрацією. Аналогічну ідею знаходимо й у Великого Кобзаря. Тільки те, що Грушевський розгорнув у фундаментальних наукових працях, у Шевченка спресовано в кілька поетичних рядків («Стоїть в селі Суботові»):
«Ото церков Богданова,
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало…
На тій Україні,
На тій самій, що з тобою
Ляха задавила.
Байстрюки Єкатерини Сараною сіли».
Трохи відхилившись від нашої теми звернемо увагу на те, що ідея виконання «порушених зобов’язань» Переяслава відіграла значну роль не тільки в українській політичній думці, а й у визвольному русі і на перших етапах становлення нової української державності у 1917 році досить довго не сходила з порядку денного.
Повертаючись же знову до Шевченка, підкреслимо, що Шевченко стає родоначальником відомої традиції української політичної думки, котра вимагає цілком чітко розрізняти царизм із його бюрократичним апаратом і сам російський народ. Т. Шевченко закликає рішуче покінчити з «русскими боярами» (запис у Щоденнику» від 6 вересня 1857 р.) і водночас щиро поривається до попередньої Росії: «Я благоговею перед Салтиковым. О Гоголь, наш бессмертний Гоголь! Какою радостию возрадовалася бы благородная душа твоя, увидя вокруг себя таких гениальных учеников своих. Дриги мои, искренние мои! Пишите, подайте голос за зту бедную, грязную опаскуженную чернь! За зтого поруганного бессовесного смерда!». А цей підхід абсолютно вписується у намічену Шевченком картину рівноправних дружніх взаємин народів світу, над якими вже не тяжіє прокляття безглуздих чвар і яких об’єднують ідеали добра і справедливості.
…з дитинства кожен з нас знає безсмертні Шевченкові слова «В сім’ї великій, в сім’ї вольній, новій». У цих слів була важка доля і вони «е завжди використовувалися в благородних цілях. Та сила їх не зменшилася, а заклик Великого Кобзаря до згоди і братерства справді вічний і не залежить від коливань політичного клімату. І символічно, що перша ж відозва Центральної Ради до українського народу від 22 березня 1917 р. теж починалася цими словами: «З цього часу в дружній сім’ї вільних народів могутньою рукою зачнеш собі сам кращу долю будувати». Але й це не головне — на догоду політичній кон’юнктурі замість обов’язкових партійних матеріалів цитувати документи Центральної Ради.