Серед майстрів української прози XX століття творчість У. О. Самчука є однією з найсамобутніших та найоригінальніших, адже йому довелося стільки побачити й витерпіти, що цього вистачило б на кілька життів: імперія Романових, Українська Народна Республіка, Річ Посполита, життя в Німеччині, Чехії, а згодом Канаді, Велика Вітчизняна війна — усе це випало на долю Уласа. Силою обставин митець опинився в центрі подій, які повністю змінили обличчя Європи.
Народився Улас Олексійович у селі Дермань (нині — Рівненська обл.) у простій сільській багатодітній родині. Його батько вже мав двох дітей від першого шлюбу, у другому народилися ще п’ятеро, згодом двоє старших братів хлопчика померли. Мати була неписьменною, брати та сестри отримали лише мізерну початкову освіту, Улас був єдиним у родині, хто навчався не тільки в школі, а й у вищому навчальному закладі. Батько майбутнього письменника все життя тяжко працював, обробляючи землю, щоб вивести в люди дітей. Мріяв мати вдосталь власної землі та бути на ній справжнім «трудовим хазяїном». Саме тому, купивши в 1907 р. трохи землі, сім’я переїхала на хутір Лебедщину, а 1913 р. перебралася в с. Тилявка на Крем’янеччині, придбавши землю там. Кривавими батьковими мозолями здобувалася освіта для Уласа — найздібнішої дитини, який на все життя запам’ятав її справжню ціну.
Навчання У. Самчук розпочав у Тилявецькій церковно-приходській школі, все давалося йому легко, але рівень викладання тут був дуже низьким, заняття проводилися російською мовою, історію та літературу вивчали теж російські. Після закінчення цієї школи хлопець у 1917 р. продовжив освіту в Дерманській вищепочатковій, де мовою викладання була українська. У період УНР школу було перетворено з двокласної на чотирикласну; Улас встиг провчитися лише три роки, потім навчальний заклад було заккрито. З 1921 р. У. Самчук навчався в Кременецькій приватній гімназії, звідки й беруть початок його літературна творчість та політична діяльність. Тут Улас отримав грунтовну базову освіту, незважаючи на значний вплив польської влади на викладачів гімназії, та остаточно вирішив стати пись- менником. У навчальному закладі, окрім програмних занять, хлопець активно займався самоосвітою, відкриваючи для себе літературу зарубіжних авторів, а також цікавився філософією та історією, читав твори Т. Манна, М. Бердяева та інших.
Літературну працю У. Самчук розпочав ще під час навчання у Кременецькій гімназії, де був редактором рукописних журналів «Юнацтво» і «Хвиля». Саме в «Юнацтві» за 16 лютого 1922 р. з’явився його вірш «Не любити не можу свою я країну…». Тоді ж письменник-початківець почав використовувати псевдоніми та криптоніми, найвідоміші з яких В. Данильчук і В. Перебендя.
Хлопець був не тільки головою літературно-мистецького гуртка «Юнацтво», а й займався іншою громадською роботою: організував танцювальний гурток у с. Дермань, вступив у 1923 р. до кременецької «Просвіти». Першим опублікованим твором У. Самчука стало оповідання «На старих стежках» у журналі «Наша бесіда» за 1926 р. Ще в 1924 р. юнак спробував перетнути польсько-радянський кордон, оскільки прагнув будь-що стати письменником і вважав, що зробити це можна тільки в Києві, але потрапив до польської в’язниці.
Закінчити курс навчання в гімназії юнакові не довелося, у 1924 р. він був мобілізований до польського війська, де пробув аж до 1927 р. Наприкінці літа цього ж року, отримавши за перемогу в спортивних змаганнях два дні відпустки, У. Самчук нелегально перейшов польсько-німецький кордон. Відбувши за вироком німецького суду майже місяць арешту за цей вчинок, юнак влаштувався візником до директора гімназії у м. Бойтені та давав його дітям уроки польської мови. Згодом вступив до Бреславського (Вроцлавського) університету, де навчався в 1928—1929 рр., потім перевівся до празького Українського вільного університету на гуманітарний факультет, закінчивши його в 1931 р. Саме в Празі і відбулося становлення У. Самчука як письменника, звідси він надсилав свої твори до різних видань — «Самостійної думки», «Літературно-наукового вісника», «Сурми», «Розбудови нації», які почали активно співпрацювати з митцем.
Прага 1920-х—1930-х рр. жила бурхливим науковим та культурно-мистецьким життям. Окрім
Українського вільного університету, у якому навчався Улас, там діяли Український вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, Українська студія пластичного мистецтва й Українське історико-філологічне товариство; відбувались Українські наукові з’їзди, працювала Українська господарська академія. Під час проживання в Празі письменник співпрацював та товаришував з багатьма відомими людьми — Олександром Олесем, М. Бутовичем, С. Черкасенком, С. Смаль-Стоцьким, О. Стефановичем, Д. Антоновичем, О. Лятуринською, Олегом Ольжичем та багатьма іншими. Саме в Празі Самчук написав найвідоміші літературні твори — «Волинь», «Марія», «Кулак», «Гори говорять!», які в 1930—1940 рр. формували національну свідомість цілого покоління західноукраїнської (і не тільки) молоді.
Трилогію «Волинь» У. Самчук почав писати ще в юнацтві, уже в 1932 р. у львівському журналі «Дзвони» був надрукований перший том. Успіх твору був приголомшливим, про автора почали багато говорити й писати, його порівнювали з К. Гамсуном. Львівське товариство письменників і журналістів присудило У. Самчуку першу премію, «Волинь» було перекладено польською мовою та в 1936 р. надруковано у Варшаві. У 1935 р. з’явилася друга, а в 1937 — третя частина роману. У 1930-ті рр. були спроби навіть висунути письменника на здобування Нобелівської премії за цю роботу (як і В. Винниченка з його «Сонячною машиною»), але, на жаль, твори цих письменників пригнобленого народу через відсутність гарного перекладу та відповідної реклами не були представлені на цей конкурс.
Ще один славетний твір письменника довоєнного часу — роман «Марія» — з’явився в 1933 р
та став найпершим правдивим твором про штучний голод небаченого розмаху. Твір написано було настільки сильно, що читачі вважали автора очевидцем подій, а роман — документальним твором, який і сьогодні залишається одним із найсильніших на цю тему в українській та світовій літературі.
У 1929 р. на життєвому шляху письменник зустрів Марію Зоц, яка на подальші дванадцять років стала його вірною супутницею та опорою, хоча зареєструвати свої стосунки офіційно вони так і не змогли через складнощі з громадянством та документами.
Загалом письменник прожив у Празі з 1929 до 1941 рр., написав багато творів; окрім вищезгаданих, вийшли друком роман «Кулак» (1932), «Гори говорять» (1934), збірки новел «Месники» (1932) та «Віднайдений рай» (1936).
Наприкінці 1930-х рр. У. Самчук став головою Секції мистецтв, письменників і журналістів — організації, яка активно долучилася до боротьби за незалежність Карпатської України. Письменник працював тоді як публіцист, багато друкувався у пресі, зокрема в нью-йоркській «Свободі» та паризькому «Українському слові», завдяки чому весь світ дізнавався про боротьбу українців за свою державу. Він ненадовго переїхав до Хуста, відвідував безліч українських міст та селищ із патріотичними виступами.
Наприкінці літа 1941 р. У. Самчук приїхав до Рівного та обійняв посаду редактора газети «Волинь», хоча прекрасно розумів, що в умовах окупації неможливо випускати незалежне від окупаційної влади видання. Та все ж газета проіснувала два роки; за цей час вийшло 7 млн примірників, із періодичністю один, а потім два рази на тиждень, тираж постійно зростав і в 1942 р. становив 60 тис. примірників. На сторінках часопису друкувалися, окрім репортажів У. Самчука та інших журналістів, твори Є. Маланюка, О. Теліги та багатьох інших українських письменників. Ставлення до цієї роботи У. Самчука і сьогодні неоднозначне, але можна сказати, що митець, працюючи в редакції «Волині», керувався насамперед інтересами незалежної української преси та літератури, намагаючись донести до читачів на її сторінках найкращі зразки творів тогочасних письменників.
У страшні часи війни, а саме в 1941 р., письменник зустрівся в Україні зі своєю майбутньою дружиною Т. Чорною-Праховою (стосунки з Марією, на жаль, поступово зійшли нанівець), яка працювала актрисою та сценографом на Київській кіностудії; відтоді і до кінця життя вони були разом, ділили всі радощі та труднощі. Наприкінці 1943 р. подружжя вирішило емігрувати і виїхало до Німеччини. Протягом трьох років письменник жив та працював у цій країні, активно брав участь у громадському житті, ставши одним із засновників, організаторів, а пізніше — і головою Мистецького Українського Руху (МУР), метою якого було об’єднання українських письменників. Організація випускала альманах, збірник творів письменників, проводила зібрання, де учасники обговорювали нові твори та шляхи розвитку української літератури. До списку МУРу, за спогадами У. Самчука, належали: М. Антонович, І. Багряний, О. Бабій, В. Барка, О. Веретенченко, С. Гординський, В. Домонтович, Ю. Клен, Ю. Лавриненко, Б. Подоляк, П. Феденко, Г. Черінь, В. Шиян, Ю. Шерех, М. Шлимкевич та інші, хоча не всі з них були членами організації; загалом налічувалося близько 70 осіб.
У 1948 р. родина перебралася до Канади, де письменник продовжив літературну та громадську роботу: співпрацював з часописом «Наш вік», мистецьким об’єднанням «Слово», багато робив для згуртування в Канаді українців (особливо волинян), товариства «Волинь» та
Інституту дослідів Волині. У післявоєнний період виходять друком багато його літературних творів: «Сонце з Заходу» (1948), «На білому коні» (1956), «Чого не гоїть вогонь» (1959), «На твердій землі» (1968), «На коні вороному» (1975), «Планета Ді-Пі» (1979). Письменник публікує безліч статей та нарисів у газетах «Свобода», «Альманах» та «Літопис Волині», збирає кошти для видання книг з історії Волині, до 50-тиріччя капели бандуристів ім. Т. Шевченка укладає її літопис. Багато подорожував Улас Олексійович у 1950—1960 рр. містами Канади та США, де виступав перед українськими громадами.
Помер У. Самчук 9 липня 1987 р. у Канаді, похований на цвинтарі поблизу Торонто.