У своєму першому філософічному творі «Начальная дверь …» Сковорода розвинув вчення про два світи, чи дві натури, з яких складається увесь світ: одна натура — видима, друга — невидима.
Видимий світ, це світ матеріальний, невидимий — це духовий світ, це «божественная сущність», це Бог, який існує у всьому, у природі, у людині, і він є істиною — ідеєю. Визначаючи дві натури, матеріальну і духову, або матерію і форму, Григорій Сковорода рушійною силою вважає ідею-думку (і в тому він перегукується з Платоном). Поряд з ученням про дві натури, він висунув другу, теж, в своїй основі, ідеалістичну теорію трьох світів (мірів): перший — це великий «мір», що складається з безлічі світів, це всесвіт-макрокосмос, якому немає меж. Два другі — це частини великого, це малі світи. Один з них це малий світ — мікрокосмос («мірок»), це людина. А другий, це символічний світ, це біблія, яку тільки символічно треба розуміти, бо до Біблії Сковорода підходить, як до вивершення історичного людського шукання мудрості та правди про таємницю буття. І кожен такий свті має дві натури: зовнішню — матеріальну, і внутрішню — духову.
Важливе місце у його філософії займає теорія пізнання. На його думку, увесь світ є пізнаванний, а людський є спосібний збагнути та вияснити так зовнішній, як і внутрішній світ. Але справжнім пізнанням є пізнання внутрішньої натури, тобто сутності речей. Гносеологічне вчення Сковороди дуже виразно проявляється в його теорії самопізнання. Поскільки людина, як мікрокосмос, є частиною макрокосмосу, то для пізнання природи всесвіту — людина повинна насамперед пізнати сама себе . . . «Пізнай себе» — це головне гасло філософського трактату «Наркиз». І з філософічного вчення Сковороди про самопізнання випливає низка його найважливіших етичних, суспільно-політичних і педагогічних поглядів, що входили в суперечність з пануючими поглядами тогочасного суспільства та набирали форми протесту проти темноти, неосвіченості, багатства, соціальної експлуатації та нерівності. Центральним питанням його практичної філософії була проблема людини і її щастя та шукання шляхів, що ведуть до цього. Пізнати себе, каже наш великий філософ, — це значить пізнати божеське у собі, а ще точніше — це сам взірець правдивої людини — Христа. Щастя людини є у ній самій; воно не залежить ні від матеріальних благ, ні від почестей. Згідно з його вченням, людина повинна працювати для душі, бути скромною, задоволятися малим, не змагати до наживи чи багатства. Користолюбці, кар’єристи і т.п. є винуватцями страждань, ворожнечі, сваволі, тиранії, воєн. Свою діяльність він розглядав як служіння простолюддю і прагнув його просвітити. Його ідеалом був такий лад, де всі співжитимуть у співпраці, волі, рівності, де будуть закони противні тиранії.
Такий же філософський аспект мають і його «Басні», які є наче б то повчальними трактатами. Домінує в них діалогічна форма, а мова їх, хоч далека від народної (книжна, з сильними домішками російської, польської і білоруської мов), проте виклад його думок простий і зрозумілий, Народні приказки, притчі, прислів’я і легенди розсипані по всіх його творах.
Значення творчості Г. Сковороди
Його роль в українському культурному процесі, стверджує К. Митрович, — треба порівнювати з подібними постатями в інших народів: з Декартом і Паскалем у французів. Беконом і Юмом в англійців, Лейбніцом і Кантом у німців. Він виступив у час, коли будь-який культурний процес в Україні був гальмований натиском зростання імперіяльної Росії, з усіма приманами всяких вигод і чинів-посад, та пригашування власного «Я» у представників українського суспільства. „Ця погоня за матеріальними благами викликала у Сковороди палкий протест і палку проповідь проти плоті, проти матерії, світу, і оборону всього вищого, духового, добродійного. В цьому полягає вся суть Сковородиної науки, головний мотив усіх його творів і життя”. Так визначив його роль і значення один з перших наукових дослідників Сковороди, відомий історик Слобожанщини, Дмитро Багалій. „З ідеями Сковороди рушали в свою трудну путь перші працівники українського письменства, справи, як на свій час, безперечно революційної” — пише про нього С. Єфремов. „Сковорода — перший розум наш”, — стверджує Дзюба, і він, як ніхто інший в наш час, зрозумів, чим актуальний Сковорода для сучасного молодого українського покоління. Бо Сковороду, як філософа, пише він дальше, — „не можна зрозуміти поза тим історичним національним рядом, в якому стоять зокрема Вишенський, полемісти XVII ст., Значко-Яворський, козацькі літописці, гайдамаки, борці проти єлисаветинсько-катеринсько-петрівської політики нищення української «розні», тобто ворожнечі . . . Ім’я Сковороди для кожного з нас так само багато значило і так само до нас промовляло, як до Шевченка, який перший збагнув його вагу на всю міру”.
Філософія Сковороди не є імпортованою думкою тодішніх європейських течій. Вона в своїй оригінальності виросла з української духової традиції, розгубленої під імперським натиском української людини. У його філософії втілилось пробудження української людини і суспільства кінця XVIII століття.
Філософія Г. Сковороди (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)