Церковнослов’янська мова сьогодні є мертвою мовою, як давня грецька, чи латинська. Вживають її у церковному богослужінні деякі слов’янські народи — звідси й її назва; церковнослов’янська мова.
Колись говорили тією мовою предки нинішніх болгар, тому зветься вона також староболгарською мовою. Характерною прикметою цієї мови були носові голосівки, тобто ”юси“. В часи, коли український народ прийняв християнську віру, існувала вже в Болгарії багата література, що розвинулася під візантійським впливом саме в церковнослов’янській мові. Звідси ця мова прийшла на Україну й на Україні стала мовою книг, літературною мовою. Для української літератури прийняття церковнослов’янської мови, як літературної, мало спочатку ту вагу, що полегшувало літературну працю, бо досить було переписати готові вже на слов’янському ґрунті книжки, щоб поширити їх серед свого громадянства. Але з часом виявило це і свої від’ємні сторони. Довгі часи ніхто не відчував потреби вводити в життя живу народну мову, бо була готова літературна мова, що мало різнилася від тодішньої живої української мови, для всіх доступна і всім зрозуміла. Інакше було в тих країнах, де мовою письменства була латинська мова. Там скоріше люди догадалися ввести в літературу свою рідну мову. На Україні тієї пекучої потреби не було, і тому церковнослов’янська мова такий довгий час стримувала до літератури доступ живої народної мови. Правда, під пером українського переписувача, чи автора церковнослов’янська мова нагиналася, в більшій чи в меншій мірі, під склад живої народної мови, — все ж таки не уступала місця. Але прийшов час, гйо живе слово перемогло. Перемогло, бо такий уже закон природи.