Перші вогнища цивілізації виникли на великих просторах Азії, Африки та Європи кілька тисячоліть тому. Вони отримали назву «стародавні цивілізації» і розвинулися в зоні м’якого субтропічного клімату, де були найбільш сприятливі умови для життя та господарської діяльності людини. Незважаючи на те, що вони виникали аж ніяк не одночасно і створювалися ніяк не пов’язаними між собою народами, процеси становлення та розвитку цивілізацій мають багато спільного. Усі вони становили певну єдність, що протистоїть додержавному та дописьменному первісному світу. Без їхніх досягнень світ немислимий у жодній своїй ланці; вони прямо чи опосередковано визначили весь розвиток людства. Цивілізації Стародавнього світу – закономірний та унікальний етап всесвітньо-історичного розвитку.
Перші цивілізації виникли у долинах великих річок Азії та Африки: Нілу, Тигра та Євфрату на рубежі IV та III тис. до н.е. Потім у долині Інда, Хуанхе та Янцзи. Народи, що населяли ці долини, першими в історії людства створили зразки писемності, побудували міста з палацами та храмами, запровадили такІ новоутворення, як держава, піднялися до неперевершених досі висот у культурі та мистецтві. Через кілька століть багато в чому завдяки їхньому впливу та культурним контактам цивілізації з’явилися й поза вузькими рамками річкових долин. Народи Північної Африки, Близького Сходу, Центральної, Середньої та Малої Азії створили центри культури та державності. Весь цей різноманітний світ стародавніх суспільств отримав назву Стародавній Схід.
Поняття “Схід” з’явилося вперше ще в епоху античності. Зараз під поняттям «Стародавній Схід» розуміють цивілізації Стародавнього світу, що розкинулися від заснованого фінікійцями Карфагену на території сучасного Тунісу до держав, що розташовувалися на землях сучасних Японії та Китаю. І час існування цивілізацій на цих територіях був неоднаковим. Цивілізації Нілу та Євфрату виникли наприкінці 4-го тисячоліття, а припинили своє існування наприкінці IV ст. до н.е., коли неосяжні простори давньосхідних держав були завойовані Олександром Македонським. На землях Середньої Азії, Індії та Далекого Сходу стародавні суспільства проіснували до III — IV ст. Таким чином, історія давньосхідних суспільств тривала близько трьох тисячоліть.
На Сході виникли держави найрізноманітніших типів. Спочатку з’являлися повсюдно невеликі держави в межах однієї громади або міста, які прийнято називати «номовими державами». Однак географічні умови та прагнення правителів отримати нові території та багатства шляхом завоювань привели до об’єднання «номових держав» у великі, які розташовувалися в долинах великих річок. Підсумок цього тривалого та складного процесу – виникнення на Сході перших світових імперій.
Давньосхідні суспільства спочатку не знали заліза і перші два тисячоліття розвивалися в епоху бронзового віку. Наявність малоефективних мідних, бронзових і навіть кам’яних знарядь та інструментів вимагала налагодження спільної праці. Це дозволило створити великі іригаційні системи, потужні міські стіни, храми, палаци та гробниці правителів. Успішна господарська діяльність сприяла виникненню складної структури суспільства. Крім селян та ремісників був потрібний численний державний апарат. Державі під силу стало утримувати постійну армію. Проте крім військових успіхів та територіальних завоювань держави потребували філософського, творчого обґрунтування своїх досягнень, що вивело на арену історії численні групи людей, зайнятих інтелектуальною та творчою діяльністю: жерців, учених, художників, літераторів, переписувачів. Характерною рисою будь-якої ранньої цивілізації є глибока повага до знання, поява міфологічної фігури «культурного героя», а також перетворення реальних історичних осіб на легендарних мудреців.
Духовне життя давньосхідних суспільств відрізнялося надзвичайною різноманітністю.
У той самий час слід зазначити уповільнений темп розвитку Стародавнього Сходу. Ні економічні, ні соціальні, ні політичні відносини не набули тієї глибини та масштабу, якого вони досягли у Стародавній Греції та Стародавньому Римі. Античність зіграла величезну роль історії, заклавши основи сучасної європейської та світової цивілізацій.
Центром античного світу стали Греція та Італія, та їх вплив поширювалося на великі території навколо Середземного моря. Античне суспільство в період свого найвищого розвитку охоплювало простори від Британських островів до Нільських порогів та від Іспанії до Месопотамії. Завоювання Олександра Македонського розсунули межі античного світу аж до Індії та Середньої Азії. Від зародження до загибелі античного суспільства минуло понад 15 століть – з ХІ ст. до н.е. за V ст. н.е.
Античному суспільству біля Європи передувала Крито-Мікенськая цивілізація. Її виникнення відзначено будівництвом наприкінці 3-го тис. до н. перших палаців на Криті. Крито-Мікенська цивілізація існувала в епоху бронзового віку до кінця 2-го тис. до н. Її занепад і загибель збіглися з вторгненням численних племен дорійських греків, які зруйнували палаци та основні центри мікенського суспільства. Греція у XI ст. до н.е. знову впала у первісний стан. З VIII ст. до н.е. грецьке суспільство вступило в епоху цивілізаційного розвитку. Перший його етап називали архаїчним. У його рамках сформувалися основні елементи нового суспільства у всіх сферах: соціальній, економічній, політичній, культурній.
Основним елементом античного суспільства стає особливий тип державного устрою — поліс. Саме в епоху полісного ладу з’явилися розвинені системи грошового обігу та ринку, демократична республіка, спортивні змагання, театральні вистави, філософія та науки, було закладено основи грецької архітектури, скульптури та живопису.
Розквіт античної Греції припав на епоху класики – V – IV ст. е., коли всі сторони давньогрецького суспільства, його духовної та художньої культури досягли найвищого розвитку.
Останній етап античної Греції відкрили походи Олександра Македонського. Переможне завоювання Перської держави призвело до злиття античного та східного світу. Цей етап прийнято називати елліністичним, він проіснував три століття – до 30 р. до н.
Потім у Середземномор’ї безроздільне панування переходить до Риму. Після періоду правління царів наприкінці VI ст. до н.е. у Римі встановлюється республіка. Наприкінці I в. до н.е. затверджується імператорський режим. Риму вдалося розсунути межі античного світу до максимальних меж. Імераторський Рим проіснував аж до 476 р. н.е., до загибелі античного суспільства та всього Стародавнього світу.
Центральними елементами, що визначили всю своєрідність античного суспільства, визнано взаємовідносини громади та держави. Члени громади були повноправними громадянами, які мали весь набір прав і свобод. Община і держава в Стародавній Греції та Стародавньому Римі злилися докупи і були представлені в одному феномені – полісі. Поліс кардинально відрізнявся від інших типів країн, створених людством. Центром полісу було місто, а за його стінами розстилалися угіддя, що належали громадянам, членам громади. Общинні традиції були настільки сильні, що розчинили в собі державні структури, що стоять над народом. І весь колектив громадян спільно управляв полісом, уособлюючи собою державу. У полісі зародилося пряме народоправство: кожен громадянин-землевласник, власник і трудівник, брав активну участь в управлінні державою, а всі посади були виборні.
Ще один феномен – особлива, створена лише в рамках полісу, двоєдина форма власності. Кожен громадянин одночасно володів особистим наділом і разом із колективом співгромадян — громадською землею та власністю. Наявність двох джерел доходу розвивало індивідуальну підприємливість та гарантувало гідний та вільний спосіб життя кожному громадянину.
Важко оцінити вплив на сучасність античності, що лежить в основі світової культури. У період цієї цивілізації елліни виробили принцип «класичного» у мистецтві. Вся світова архітектура до епохи модерну розвивалася на принципах ордерної системи, виробленої греками. До античності сягають відомі людству жанри художньої творчості. Наслідування поезії Еллади та Риму стало правилом для європейців.