Найбільш відомими жінками Київської русі являються Анна та Євпраксія. Якщо Анна Ярославна зовсім не згадується в наших літописах, то її небозі пощастило більше.
“Повість минулих літ” під 1106 р. лаконічно повідомляє: “Того ж року постриглась (у черниці. — Авт.) Євпраксія, Всеволодова дочка, 6 грудня”, а під 1109 р. повідомляє про завершення її життєвого шляху: “Померла Євпраксія, дочка Всеволода, 10 липня, і похована була в Печерському монастирі біля південних дверей. І зробили над нею божницю в тому місці, де лежить тіло її”. І це все, що відомо про Євпраксію Всеволодівну із руських джерел.
А тим часом ця жінка волею долі була кинута у вир дійсно грандіозних історичних подій, що відбувалися в Західній і Південній Європі, та й взагалі в католицькому світі, протягом майже двадцяти літ. Досить сказати, що, по суті, вона скинула з престолу германського імператора. “Наш літопис, зберігши лише ці дві останні дати, — писав відомий знавець історії міжнародних відносин епохи феодалізму, — дає привід з жахом думати про ту нетривку фактичну основу, на якій ми споруджуємо будову середньовічної історії руської зовнішньої політики
Замовчуване руськими літописами з невідомих причин життя Євпраксії відновлюється, хоча і не без серйозних зусиль, па основі широкого кола західноєвропейських джерел, передовсім італійських і німецьких. Вона народилася від другого шлюбу Всеволода Ярославича, і про її матір відомо дуже мало. Історики знають, що першим шлюбом Всеволод був пов’язаний у середині XI ст. із дочкою візантійського імператора Константина Мономаха. Грецька принцеса родила Всеволоду майбутнього великого князя київського Володимира Мономаха і згадувану Янку. Від В. М. Татищева виходить підтримана М. М. Карамзіним думка, начебто принцеса померла у 1067 р.. Це схоже на правду. Не пізніше 1069 р. Всеволод узяв другу жінку — у 1070 р., за літописом Нестора, у нього вже народився син Ростислав.
Історик середини XVIII ст. Г. Ф. Міллер уперше висловив не спростовану досі думку, неначе другою дружиною Всеволода, яка, можливо, мала ім’я Анна, була половецька хатунь (княжна).
Історикам невідоме джерело цього повідомлення Г. Ф. Міллера. Але деяким ученим воно здається вірогідним, оскільки у 60-ті роки XI ст. напади половецьких орд на Русь стають постійними, і Всеволод, беручи шлюб з дочкою одного з ханів, міг спробувати убезпечити своє південне Переяславське князівство, подібно до того, як у 1094 р. великий князь київський Святополк одружився з дочкою знаменитого половецького хана Тугоркана.
С. П. Розанов, якому належить єдина грунтовна праця про Євпраксію російською мовою, здається, перший звернув увагу на такий, гадаємо, незаперечний доказ того, що мати Ростислава та Євпраксії не доводилася матір’ю Володимиру Мономаху. “Повість минулих літ” під 1097 р. розповідає, як кияни послали “Всеволодову вдову” мирити Володимира Мономаха, який князював тоді у Переяславі, з його двоюрідним братом київським князем Святополком Ізяславичем: “І прислухався Володимир до благання княгині, — він шанував її як матір, заради пам’яті отця свого”
Час народження Євпраксії невідомий. Авторитетний генеалогічний довідник датує його приблизно 1071 р. але, вірогідно, його упорядник керувався такими логічними міркуваннями. Коли Євпраксія вперше вийшла заміж у 1086 р., їй мусило бути принаймні 15 років. Чи було їй більше? Напевне, ні. Її перший чоловік помер через рік після заміжжя, не залишивши спадкоємця, і це, очевидно, пояснюється ранньою юністю Євпраксії. Отже, погодьмося з найвірогіднішою датою народження майбутньої германської імператриці — 1071 р.
Щоб зрозуміти, чому раптом Євпраксія Всеволодівна опинилася в далекій від Русі Германії, необхідно розібратися в історії відносин цих двох держав у другій половині XI ст. Жваві стосунки відносяться до перших років царювання знаменитого Генріха IV (правив імперією з 1056 р.). У 1061 р. він дав притулок вигнаній з Угорщини королеві Анастасії, дочці Ярослава Мудрого, і тоді ж надіслав посольство у Київ до її брата, великого князя Ізяслава. Вірогідно, імператор шукав шляхів зближення з могутньою Руссю, сподіваючись знайти підпору в ній при проведенні своєї європейської політики.
є підстави вважати, що одруження “руського короля” (Кех Киззіае), про що згадують германські латиномовні хроніки і в якому більшість сучасних учених бачать Святослава Ярославича чернігівського, на дочці Леопольда, графа Штаденського, Оді — було наслідком дипломатичних зусиль Генріха IV. На них охоче відгукнулися сини Ярослава Ізяслав, Святослав і Всеволод, які разом правили Руссю з часу його кончини (1054 р.). Коли 1068 р. цей триумвірат розпався, Ізяслав вирішив у боротьбі проти братів зіпертися не лише на Польщу, де у нього була рідня, а й на
Германську імперію. Очевидно, посли Генріха IV того ж 1068 р. побували у Києві.
Германський імператор дав притулок у Майнці вигнаному з Києва і Русі Ізяславу Ярославичу і його сину Ярополку. Германський хроніст XI ст. Ламперт зазначив: “Прийшов руський князь на імення Дмитрій (таким було християнське ім’я Ізяслава. — Авт,)у принісши йому (Генріху IV. — Авт.) величезний скарб із золотих і срібних чаш, і просив у нього допомоги проти свого брата (Святослава. — Авт,), який силою зігнав його з князювання”». Генріх IV дари взяв, але Ізяславу не допоміг чи тому, що цілком був зайнятий придушенням повстання, що спалахнуло проти нього в Саксонії, чи через свою підступність. Тільки 1077 р., після тривалих поневірянь у чужих землях, Ізяславу вдалося повернутися до Києва, та і то лише коли 1076 р. помер його брат Святослав, котрий узурпував великокнязівський престол.
Кончина Святослава Ярославича, як це не дивно, рішуче вплинула на долю Євпраксії. Його вдова Ода разом із сином Ярославом повернулася в рідну Саксонію. Серед її рідні був Генріх Штаденський на прізвисько “Довгий”. Коли у 1082 р. після смерті батька Генріх успадкував його землі і титул маркграфа. Ода вирішила потурбуватись про його одруження і вказала на добре відому їй дочку Всеволода. Напевне, Всеволод Ярославич, тоді великий князь київський, охоче відгукнувся на зусилля Оди, оскільки, як і його батько, всіляко дбав про розширення міжнародних контактів з країнами Західної Європи.
У 1083 р. Євпраксію, якій тоді було навряд чи більше 12 років, відправляють у Саксонію, де вона відповідно до звичаїв того часу повинна була виховуватися до шлюбу. Як відзначила германська середньовічна монастирська хроніка, “дочка руського царя прибуває в цю країну з великою помпою, з верблюдами, навантаженими розкішним одягом, дорогоцінним камінням і взагалі незчисленним багатством. Руську княжну обручили з маркграфом Генріхом, що був набагато старшим за неї, і помістили до повноліття в один із найбільших і знаменитих у Германії монастирів — Кведлінбурзький, абатисою якого була Адельгейда, сестра імператора Генріха ГѴ. Вона уважно і лагідно повелася із дівчинкою. У монастирі Євпраксія здобула освіту — очевидно, її навчили німецькій і латинській мовам. Та перебування в приємному для неї Кведлінбурзі зіграло фатальну роль в долі Євпраксії. Біля 1086 р. відбулося її весілля з маркграфом Генріхом, а 1087 р. він раптово помер.
Після смерті Генріха маркграфом став його брат Людигеро-Удо. Євпраксія Всеволодівна продовжувала відвідувати Кведлінбурзький монастир, який став їй близький, і тривалий час жила у ньому. Там у домі абатиси Адельгейди вона познайомилася з імператором.
Він так захопився юнкою з Київської Русі, що після смерті своєї дружини Берти (27 грудня 1087 р.) вирішує одружитися з нею. У 1088 р. відбулися заручини, а влітку 1089 р. в Кельні — вінчання Генріха IV з Євпраксією, якій при коронації дали ім’я Адельгейди, напевне, на честь сестри імператора.
Втім деякі історики гадають, що в тривалій і напруженій боротьбі з папським престолом за першість у католицькому світі і Західній Європі Генріх IV намагався спертися на допомогу Київської Русі. Тому імператор керувався і політичними міркуваннями. Одначе його розрахункам не судилося здійснитися.
Всеволод Ярославич, який став після смерті старшого брата Ізяслава (1078 р.) великим князем київським, не підтримав Генріха IV у його аптипапській політиці. Висловлювалася думка, що імператор прислав у Київ посольство, аби заручитись сприянням руського князя. Одначе воно не було успішним. Відомо, зокрема, що київський митрополит Іоанн не схвалював шлюбу Євпраксії з германським імператором: Генріх ГѴ, щоб повалити папу Урбана II, прагнув об’єднати католицьку церкву з православною, звісно, з верховенством останньої. А Візантія тоді опиралася цьому. Звісно, присланий із Константинополя у Київ грек-митрополит був вороже настроєний до германського імператора*.
Можливо, політичний прорахунок Генріха IV — провал його планів щодо Київської Русі — став причиною його охолодження до дружини. Та й сама Євпраксія скоро переконалася, що її чоловік — виключно аморальна людина. Він належав до секти миколаїтів, брав участь у їхніх розпусних оргіях і змушував до того і Євпраксію. Наприкінці 1093 р. з допомогою сина Генріха Конрада, що співчував їй, Євпраксія втекла з італійського міста Верони, де Генріх IV тримав її під охороною, до найлютішого ворога імператора — тосканської маркграфині Матільди. Озброєний загін, очолений баварським герцогом Вельфом, чоловіком маркграфині, звільняє Євпраксію і відвозить в інше італійське місто — Каноссу, де її з почестями, гідними імператриці, зустрічає маркграфиня.
Того ж 1093 р. за представленням Матільди син Генріха IV Конрад урочисто коронується короною Італії. Перехід сина на бік ворогів був тяжким ударом для імператора. Та найнещаднішого удару, від якого він уже неспроможний був оговтатися, завдала Генріху IV принижена й ображена ним Євпраксія-Адельгейда.
Сучасні історики сходяться на думці, що у справі політичного знищення Генріха IV Євпраксію спритно використали маркграфиня Матільда та папа Урбан II. З цим цілком погодитись не можна. Євпраксія жадала будь-що помститися чоловікові за всі знущання і приниження від нього. Тому імператриця наважилася подати на церковний собор у Констанці (квітень 1094 р.) скаргу на Генріха IV.
Собор визнав імператора винним перед дружиною і засудив його.
Одначе ні папа, ні Матільда тосканська не задовольнилися таким кінцем, справедливо вважаючи, що імператор відбувся надто легко. Маркграфиня влаштувала аудієнцію Євпраксії у папи, і Урбан II порадив їй виступити на наступному соборі у П’яченці. Євпраксія вирішила прислухатися до його поради. 1 березня 1095 р. розпочався собор, на який прибули єпископи Германії, Італії, Франції, Бургундії та багато інших релігійних діячів. Усього до П’яченци прибуло 4000 церковників і ЗО 000 мирян, тому перше і третє засідання собору довелося проводити під відкритим небом.
Справа Євпраксії, чутки про яку ширилися по всій Європі, викликала загальну увагу. Нещадна і щодо себе, вона правдиво розповіла про знущання чоловіка, про його мерзенну і розпусну поведінку. Собор засудив Генріха IV і виправдав Євпраксію. Імператору проголосили анафему, відлучили його від церкви і позбавили престолу. Варто погодитися з висновком біографа Євпраксії, який скрупульозно вивчав відомі науці джерела, згідно з яким “п громадянське самогубство було разом [з тим] і політичним знищенням Генріха IV — з цього моменту він уже не міг більше підвестися. Справді, з того часу імператор втратив силу й авторитет і зрештою змушений був відректися від влади на користь свого другого сина.
Чи ж був Генріх IV такою аморальною людиною, якою зображають імператора сучасні йому хроніки? Не виключена тут і деяка тенденційність джерел. Цікаву і варту уваги думку висловив тонкий знавець тієї епохи: “Навколо цієї події (сварки Генріха з дружиною. — Авт.) народна поголоска і старанність публіцистів створили чимало легенд. Реальна особистість Євпраксії була дуже ретушована образами біблійних оповідань і навіть античної традиції, завдяки чому скандальні нот »биці подружніх стосунків імператора спотворені і перебільшені”.
Після собору в П’яченці Євпраксія деякий час жила в Італії, а потім у 1097 р., згідно з “Хронікою” Альберта Штаденського, перебралася в Угорщину, де мала рідню (згадаймо, що и тітка Анастасія вийшла заміж за угорського короля Андрія і, можливо, тоді ще була живою). Наприкінці XI ст., як вважають історики, рятуючись від переслідувань агентів чоловіка, Євпраксія Всеволодівна повертається на батьківщину і мешкає у матері. Коли 7 серпня 1106 р. помер Генріх IV, вона, овдовівши офіційно, змогла піти у монастир, про що й повідомила “Повість минулих літ”. Напевне, Євпраксія вступила в жіночу Андріївську обитель, де ігуменею була п зведена сестра Янка. Прожила вона там, як ми знаємо, недовго: в липні 1109 р. померла.
Як писав дослідник п життя “такою є сумна історія Євпраксії-Адельгейди. Це — драма жіночої душі, яка потрапила в чуже середовище і стала іграшкою чужих пристрастей. Вихор політичних розрахунків і пристрастей, який рано відірвав цей тендітний листочок від його гілки, заніс його в далеку чужу країну, довго крутив його там і плямував брудом тамтешнього життя, поки, зрештою, понівеченим, пошматованим не приніс знову на старе місце…. З цим поетичним висловлюванням, здається, можна було б і погодитись. Та хіба був цей листочок слабким? Хіба жінка, яка мужньо публічно, в присутності тисяч людей, виступила проти монарха наймогутнішої на землі держави, не гідна епітета сильної?!