Князівства Київської Русі були першими адміністративними одиницями, створеними на території України. Ці князівства – Київське, Чернігівське, Сіверське, Переяславське, Волинське та Галицьке – належали до Київської держави, як і деякі менші території, зокрема Полянська (Руська), Турово-Пінська та Деревлянська землі. Князівства поділялися на волості, адміністративними центрами яких були міста або містечка. Київська Русь була монархією, її правитель, великий князь київський, мав усю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. На найвищі адміністративні посади призначалися представники його родини або намісники і тиуни. Двірський або дворецький був головним адміністратором.
Галицько-Волинське князівство
Після падіння Київської Русі в середині 13 століття її політичні та культурні традиції продовжило Галицько-Волинське князівство, яке об’єднало більшу частину західноукраїнських земель з 13 до середини 14 століття, коли окремі міста отримали права самоврядування на основі Магдебурзького права. Першим таким містом став Сянік (Санок, 1339 р.), за ним – Львів, Кам’янець-Подільський, Луцьк та інші. У другій половині 14 століття більшість українських земель були приєднані до Польщі та Литви. Спочатку вони користувалися значним ступенем автономії: Волинь, Київщина, Новгород-Сіверщина, Чернігівщина та Поділля були удільними князівствами, якими керували князі, що зберегли ті ж самі адміністративні органи, що й у Київській Русі. Після 1470 року ці князівства стали провінціями Великого князівства Литовського, а також були створені Київське, Брацлавське та Волинське воєводства (палатинати), кожне з яких управлялося воєводою (намісником) великого князя. Воєводства складалися з повітів, які, в свою чергу, складалися з волостей. Галичина була приєднана до Польщі в 1349 році, залишаючись автономною до 1434 року.
В складі Польського королівства
Після Люблінської унії (1569) більшість українських земель перейшла під безпосередній контроль Польського королівства. Ця територія була поділена на воєводства: Руське, Белзьке, Подільське, Брацлавське, Волинське, Київське та Чемигівсько-Сіверське (останнє відійшло до Московії у 1618 році). Берестейське і Підляське воєводства були включені до складу Литви. Управління українськими землями у складі Речі Посполитої базувалося на Литовському статуті 1588 року та нормах польського права. Значна кількість українських міст управлялася за магдебурзьким правом з виборною міською радою на чолі з війтом (магістратом). Закарпаття було анексоване Угорщиною у 13 столітті і розділене на сім комітатів (графств): Сепеш, Земплен, Сарос, Унг, Угоча, Берег і Марамуреш. На чолі комітату стояв жупан, якого призначав король. На початку 16 століття більша частина Закарпаття потрапила під владу Трансільванії, а після 1699 року – під владу Австрії.
Буковина
Територія сучасної Буковини входила до складу Київської Русі, а потім до Галицько-Волинського князівства. З середини 14 до 15 століття Буковина входила до складу Шипинської землі. Потім, у складі Молдавії, Буковина була поділена на три волості. Чемеровецьку, Хотинську та Сучавську. У 1514 році Молдавія, в тому числі і буковинська територія, потрапила під владу Туреччини. У 1774 році Буковина (за винятком Хотинського повіту) увійшла до складу Австрії, а в 1787 році була приєднана до Галичини. Хотинський повіт був відвойований Російською імперією у турків і приєднаний до неї в 1812 році.
Чорноморське узбережжя і Крим
Чорноморське узбережжя і Крим були полем битви між руськими князями і кочовими племенами. Таманський півострів і землі навколо Азовського моря, Кубані та східного Криму утворили Тмутороканське князівство, яке на початку 11 століття увійшло до складу Київської держави. У 13 столітті Приазов’я і Крим були завойовані татарами, які створили Кримське ханство (1440-1783).
Козацький період
Військо Запорозьке, козацька військово-політична організація, була створена на південь від Дніпрових порогів з метою забезпечення оборони від татарської та турецької агресії. У другій половині 16 століття Військо розробило чітку адміністративну систему, поділену на полки на чолі з полковниками. Полки поділялися на курені (батальйони) на чолі з курінними отаманами (командирами), а курені поділялися на роти. Очолював Військо Запорозьке виборний гетьман. Його виконавчим офіцером був кошовий отаман. Вищим органом управління була Рада Війська, яка обирала або зміщувала отамана і козацьку старшину та ухвалювала рішення з усіх важливих питань. Повстання Хмельницького (1648-57) поширило козацький контроль на значну частину української етнічної території, для якої було створено нову адміністративну систему, засновану на традиціях Війська Запорозького. Гетьманщина, заснована на колишніх Київському, Чернігівському та Брацлавському воєводствах, охоплювала територію приблизно 200 000 кв. км. На чолі нової держави стояв гетьман, який здійснював військову, політичну, адміністративну та судову владу, керуючи через Генеральну канцелярію.
Його безпосередніми помічниками були козацька старшина (генеральний писар, суддя, осавул, хорунжий, скарбник, підскарбій, осавул, прапороносець, прапороносець, бунчужний, знаменосець). Вищим судовим органом був Генеральний суд. Столицею Гетьманщини, яка поділялася на 20 полків (1650 р.), стало місто Чигирин, де резиденція Богдана Хмельницького. Місцеве управління здійснювали козацькі ради. Міста з магдебурзьким правом (Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Глухів, Полтава, Батурин та інші) управлялися виборними магістратами, решта мали обмежене самоврядування.
Після періоду Руїни у другій половині 17 століття Україна була розділена між Московією та Польщею. Згідно з Андрусівським перемир’ям (1667), територія Лівобережної України разом з Києвом і Запоріжжям відійшла під владу Московії, тоді як Правобережна Україна залишилася у складі Речі Посполитої. У 1699 році Поділля, яке перебувало під турецьким пануванням, було анексоване Польщею. Українські землі під владою Московії зберігали відносну автономію протягом 17-го і 18-го століть, хоча вона була сильно обмежена після повстання гетьмана Івана Мазепи (1709). Територія Гетьманщини (сучасні Чернігівська, Полтавська, західна частина Сумської, Харківської та східна частина Київської областей) була поділена на десять військово-адміністративних полків. Гетьманщина припинила своє існування як окрема одиниця у 1782 році, коли її територія була інтегрована до складу Російської імперії.
У складі Російської імперії
Наприкінці 17-го і протягом 18-го століття більша частина Правобережної України (Поділля, Волинь, Галичина, Холмщина, Підляшшя та Сянщина) перебувала під владою Польщі. Побоюючись зростання українського опору, польська влада скасувала козацькі полки в 1699 році, а потім ліквідувала козацький адміністративний устрій, відновивши колишні воєводства. Коли сама Польща була розділена між Австрією, Пруссією та Росією (1772, 1793, 1795), українські землі були включені до складу Габсбурзької монархії, Російської імперії та Османської імперії. У 1772 році Руське воєводство (за винятком Холмщини) було включено до складу Австрії, а в 1774 році – Буковина (за винятком Хотинського повіту). Австрійський уряд перетворив приєднані території на коронний край – Королівство Галичини і Лодомерії з адміністративним центром у Львові. Намісник коронного краю здійснював виконавчу владу і призначався імператором. На місцях адміністративна та судова влада належала війти. Міста управлялися міськими радами, до складу яких входили магістрат, бургомістр, радники та судді міського суду. Зі створенням Австро-Угорської імперії в 1867 році Східна Галичина і Буковина залишилися під владою Австрії, тоді як Закарпаття перейшло під пряме правління Угорщини.
Після зруйнування Запорозької Січі у 1775 році російський уряд створив на її території дві губернії – Азовську та Новоросійську. Адміністративний устрій Гетьманщини також було скасовано у 1781 році і замінено Київським, Харківським, Чернігівським, Новгород-Сіверським та Катеринославським намісництвами (1781-83). Подальша російська експансія на півдні України завершилася анексією Кримського ханства у 1783 році та створенням Таврійської губернії з центром у Сімферополі. Після другого і третього поділів Польщі Київське, Брацлавське і Волинське воєводства увійшли до складу Російської імперії, в результаті чого були утворені Подільська, Брацлавська і Волинська губернії. На початку 19 століття в Україні було дев’ять губерній: Київська, Полтавська, Чернігівська, Харківська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Подільська та Волинська. У 1815 році Холмщина і Підляшшя були приєднані до Російської імперії, а в 1831 році увійшли до складу Седлецької, Люблінської та Гродненської губерній. Холмська губернія, що охоплювала більшу частину українських земель у підросійській Польщі, була створена у 1912 році.
Період Української революції
Під час Української революції (1917-21 рр.) змінилося кілька урядів. Українська Народна Республіка (УНР), яка проголосила свою незалежність у січні 1918 року, встановила свої західні та південно-західні кордони відповідно до умов Брест-Литовського договору (лютий 1918 року) з Центральними державами. На початку березня 1918 року УНР ухвалила закон про адміністративний устрій України, заснований на нових одиницях – землях. Місцева виконавча влада належала губернським і повітовим комісарам, призначеним Українською Центральною Радою. Вища судова влада належала Генеральному суду та апеляційним судам.
Коли гетьман Павло Скоропадський прийшов до влади в результаті перевороту 29 квітня 1918 року, замість УНР було проголошено Українську Державу. Її вищим виконавчим і розпорядчим органом стала Рада Міністрів, а в місцевій адміністрації були запроваджені посади губернських і повітових старост. Міські адміністрації очолювали отамани, зі столичним отаманом у Києві. Вищим судовим органом був Державний сенат. До Української Держави були приєднані деякі території Могильовської, Курської, Воронезької та Мінської губерній, де українці становили більшість населення.
У грудні 1918 року Скоропадський був повалений Директорією УНР, закони якої, в тому числі закон про територіальне управління, були відновлені. Управління на місцях було покладено на трудові ради (що представляли “трудящі маси”), які не могли функціонувати в умовах війни; відповідно, функції адміністраторів виконували військові отамани та комісари Директорії. Територія відновленої УНР була поділена на Західну (Західна область УНР) та Східну області. До складу останньої входили Київська, Харківська, Полтавська, Чернігівська, Катеринославська, Херсонська, Житомирська, Кам’янецька та Холмська губернії. Столицею УНР був Київ, але Директорія не змогла втримати його проти більшовицьких сил і відступила до Вінниці та Кам’янця-Подільського.
З наближенням поразки Центральних держав українське населення Австро-Угорщини виступило за створення української держави. 13 листопада 1918 року було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Її вищим виконавчим і розпорядчим органом став Державний секретаріат. До складу ЗУНР увійшли українські етнічні території в Галичині, Буковині та Закарпатті (загальна площа 70 000 кв. км). Місцеві адміністративні та фінансові функції здійснювали повітові комісари, призначені Державним секретарем внутрішніх справ. Військові функції покладалися на повітових військових комендантів. Для здійснення судочинства були створені окружні суди. У січні 1919 року Актом Злуки ЗУНР була офіційно об’єднана з УНР і стала її Західною областю.
У складі СРСР
Поразка Української революції призвела до поділу української етнічної території між чотирма державами – Союзом Радянських Соціалістичних Республік (СРСР), Польщею, Чехословаччиною та Румунією – у міжвоєнний період. У 1920-х роках Українська Соціалістична Радянська Республіка (перейменована на Українську Радянську Соціалістичну Республіку в 1937 році) була поділена на 12 губерній (дев’ять губерній після жовтня 1922 року): Волинську, Донецьку, Запорізьку, Катеринославську, Київську, Кременчуцьку, Миколаївську, Одеську, Подільську, Полтавську, Харківську та Чернігівську. На початку 1920-х років частини Чернігівської, Курської та Воронезької губерній, де українці становили абсолютну більшість, були анексовані Росією. У 1923 році на зміну волостям і повітам прийшли округи і райони, а в 1925 році був скасований поділ на губернії. Українські округи Таганріг і Шахти були передані Росії в 1924 році. Молдавська Автономна Соціалістична Радянська Республіка, яка включала частину української етнічної території, була створена 12 жовтня 1924 року у складі Української РСР (цей статус вона зберігала до 2 серпня 1940 року, коли була створена Молдавська РСР). Перші області Української РСР були створені у 1932 році: Чернігівська, Дніпропетровська, Донецька, Київська, Одеська та Вінницька. У 1934 році столицю України було перенесено з Харкова до Києва, а в 1937 році додалися Миколаївська, Полтавська, Житомирська та Кам’янець-Подільська (після 1954 року – Хмельницька) області. Донецька область була розділена в 1938 році на Сталінську (перейменована на Донецьку в 1961 році) і Ворошиловградську (перейменована на Луганську в 1961 році) області. Кіровоградська, Сумська та Запорізька області були створені в 1939 році.
Після розпаду Австро-Угорщини Румунія та Угорщина анексували значну частину української етнічної території у 1918-19 роках. Румунія окупувала Хотинський, Ізмаїльський та Аккерманський повіти Бессарабії, північну Буковину та українську частину Мараморощини. Західноукраїнські землі, окуповані Польщею, були офіційно анексовані у 1923 році згідно з рішенням Ради послів союзних держав. До складу цих земель увійшли Поліське, Волинське, Люблінське, Львівське, Станіславівське і Темопільське воєводства, офіційно названі “Східна Малопольща”. Округи поділялися на повіти та гміни. Підкарпатська Русь увійшла до складу нової чехословацької держави.
Друга світова війна
Друга світова війна призвела до подальших змін в управлінні українськими землями. Як і передбачалося таємним протоколом пакту Молотова-Ріббентропа, Червона армія окупувала Західну Україну у вересні 1939 року, а Північну Буковину та Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти – у червні 1940 року. У 1939 році на Західній Україні було створено шість областей: Львівська, Станіславівська (Івано-Франківська з 1962 року), Темопільська, Волинська, Рівненська та Дрогобицька (об’єднана з Львівською областю в 1959 році). Українські етнічні землі площею 16 000 кв. км (Лемківщина, Сянщина, Холмщина і Підляшшя), що опинилися під німецькою окупацією, були приєднані до Генеральної Губернії, яка управлялася з Кракова. У 1941 році вся територія України була поділена німцями та їхніми союзниками на зони окупації. Галичина (близько 50 000 кв. км) була утворена як дистрикт і об’єднана з Генеральною Губернією. Для управління рештою території України було створено Райхскомісаріат “Україна” зі штаб-квартирою в Рівному, що охоплював площу близько 340 000 кв. км. Її територія складалася з шести генеральних округів: Волинської, Житомирської, Київської, Таврійської, Дніпропетровської та Миколаївської, які поділялися на генерал-губернаторства та округи. Донецький басейн був переданий під військову адміністрацію. Того ж року румунська армія окупувала Чемеровецьку, Ізмаїльську, Одеську, південну частину Вінницької та західну частину Миколаївської областей, створивши адміністративну одиницю Трансністрія. Після відступу гітлерівських військ та їхніх союзників наприкінці 1944 року в Українській РСР було відновлено довоєнну радянську адміністративну систему.
Повоєнні роки
Повоєнні договори за участю Радянського Союзу, Польщі та Чехо-Словаччини встановили південно-західні та західні кордони України, які зберегли радянські анексії воєнного часу і додали Закарпаття. Між 1950-ми та 1980-ми роками адміністративний устрій України не зазнав суттєвих змін. У 1954 році Кримська область була передана зі складу Російської Федерації до складу Української РСР, очевидно, з економічних причин. Після проголошення незалежності України в 1991 році кордони Української РСР стали державними кордонами України. Подальші договори між Україною та її сусідами призвели до деяких незначних змін існуючих кордонів. Адміністративний поділ на області залишився незмінним. Сьогодні Україна поділяється на 24 області та Республіку Крим, яка має автономний статус у складі України