Андрія — це одне із найпоетичніших зимових свят, що має народну назву Калита, і було особливо популярним серед молоді. Дехто вважає, що воно походить від слова «календи». Очевидно, ми маємо справу з молодіжними вечорницькими зборами, які тривають від Калити до Різдва — періоду повороту сонця на весну — і передбачають угадування майбутньої долі, заклинання, ритуальне кусання калити.
За християнським календарем — це свято Андрія. За легендою, апостол Андрій Первозваний проповідував християнство у самому Царгороді (Константинополі), на узбережжі Чорного моря та на околицях нинішньої столиці — Києва. За народним переказом, Андрій сказав своїм учням: «Чи бачите ці гори? На цих горах засяє ласка Божа і буде великий город, і Бог збудує багато церков». Він вийшов на ці гори, благословив їх і поставив хрест. Помолився Богові, зійшов з гори, де опісля став Київ.
Це одне з найулюбленіших свят української молоді, яка збиралася на вечорниці, де з принесених продуктів дівчата готували вареники (обов’язково з капустою), пироги, узвар, гречану кашу, кисіль, а також ритуальні страви — кашу, балабушки і калиту. Останні використовувалися у ворожінні, розвагах. Ворожінь було безліч, та всі вони мали на меті одне — дізнатися про свою долю, найчастіше про одруження. Фактично це було продовження ворожінь, розпочатих іще в переддень свята Катерини, тому вони мало чим відрізнялися.
Ще одна характерна риса свята Андрія — це певна «карнавальна свобода». У цю ніч, як і в новорічну, негласно дозволялися деякі прояви антигромадської поведінки, які в інший час гостро засуджувалися і навіть підлягали покаранню за звичаєвим правом. Набір андріївських жартів не вирізнявся особливою вибагливістю: парубки знімали з воріт хвіртки і заносили на край села, підпирали кілком двері хати, вилазили на стріху і затикали комин, пускали в димар горобців тощо. Особливо звитяжним вважалося вміння підняти воза і поставити його на чиюсь хату. Такі ритуальні безчинства творили здебільшого на подвір’ях, де були дівчата на порі.
Навіть сьогодні подекуди дівчата продовжують ворожити, як у давнину. Раніше це було так: ще звечора, коли сходяться до хати ворожити, спочатку вони випікають балабушки. Воду на це печиво з білого борошна носять із криниці. І не відром чи глечиком, а… ротом! До того ж намагаються носити так, щоб хлопці не бачили, бо як побачать — біда: підстережуть десь і нумо смішити, от котрась не витримає, засміється і ковтне воду або хлюпне з рота додолу — починай знов. Тож коли балабушки спечуться і вистигнуть, кожна з дівчат позначає своє тістечко кольоровою ниткою чи папірцем. Потім розкладають їх рядочком на долівці на рушнику. Коли підготовку завершено, впускають до хати собаку, якого цілий день не годували і тримали десь зачиненим, і він «вирішує» долю дівчат, хапаючи одна за одною смачні балабушки: чию першу вхопить — та й заміж піде першою серед подруг. Біда, коли чиєїсь зовсім не зачепить: доведеться ще дівувати. Коли затягне балабушку в темний кут чи під лавку, то доведеться дівці десь далеко йти заміж.
Або ще таке: вносять оберемок дров, складають; як буде по парі, то хутко буде мати пару.
Висмикують зі стріхи солому. І як попадеться стебло із колоском, а в колоску зерно, то буде багата за чоловіком.
Ворожили з чоботом. Треба кинути його на вулицю через плече: куди носком показує, звідти й старостів чекати.
Або ось так: треба розколотити борошно, сіль і трохи води. Усе це на ніч слід випити. Але води після цього не пити, хоч і дуже хотітимеш. А вночі присниться суджений, який принесе води напитися.
Вдавалися й до такого: насипали в хаті на долівку пшениці, ставили воду в мисочці, дзеркало. Потім вносили півня і пускали його. Клюне зерно — господарем суджений буде, води нап’ється — п’яницею, а в люстерко гляне — ледачим буде.
Для дівчини мало знати, чи вийде вона заміж, вона ще хоче знати, чи до пари буде її суджений (нікому не хочеться за нелюба йти). Коли стемніє, дівчина набирає в пелену насіння коноплі, виходить за хату, сіє його на снігу і примовляє:
Андрію, Андрію,
Конопельку сію,
Спідницею волочу,
Заміж вийти хочу.
Потім набирає жменю снігу разом із висіяними коноплями, вносить до теплої хати і лічить зернини: якщо попарні — добрий знак, а коли ж ні — погано.
А то ще так ворожать: беруть півня і курку, зв’язують їх докупи хвостами і накривають решетом, щоб спершу заспокоїлись. За якийсь час випускають їх і дивляться, хто кого перетягне від умовної лінії. Як півень перетягне, то чоловік буде верховодити, а як курка — то жінка буде вирішувати важливі справи в сім’ї.
Після ворожінь виконувався ритуальний обряд кусання калити — пшеничного коржа, якого підвішували до стелі. Вкусити калиту було справою нелегкою, оскільки вона охоронялася писарем або паном Калетинським (господинею чи вправним і веселим парубком). Для того, щоб заслужити право на кусання, треба було вміти і заспівати, і затанцювати, і загадати власні загадки та відгадати чужі, і бути стриманим, уміти володіти своїм емоційним станом. Тож першого, хто починав це веселе свято, називали паном Коцюбинським, який мав від порогу, «осідлавши» коцюбу (кочергу), «їхати» до калити. Дівчата «сідлали» рогача і теж «їхали» кусати калиту.
Свято Калити — це свято прославлення сонця, хліба. Воно поєднало в собі (як і багато інших свят) традиції християнства (легенда про святого Андрія) і язичництва (культ сонця).
Ось деякі фрагменти обрядодії, пов’язаної з Калитою.
Веселі персонажі створюють святкову атмосферу — це, по-перше, пан Калетинський (Калитинський), котрий може зажадати, щоб хтось із учасників свята розповів про свій родовід аж до 7 коліна, і пан Коцюбинський (його роль по черзі виконують усі, хто хоче вкусити калити).
Разом співають:
— Ой, калита, калита,
Із чого ж ти вилита?
— Ой, я з жита сповита,
Ой, я сонцем налита Для красного цвіту
По білому світу.
Господар (виносить від печі рогача й кочергу (коцюбу) — атрибути вогню, обережно кладе їх навхрест так, щоб рогач був зверху). Хто перший до сонця-калити поїде? Хлопець 1. Дозвольте мені.
Калитинський. Тоді витанцюй коня собі. Танцюємо від порога! Хто зачепить коцюбу чи спітніє в танці, того в сажу вмажу.
Під хлопчачий танець дівчата співають:
Ой, на горі просо —
Сидить зайчик,
Він ніжками чеберяє.
Якби такі ніжки мала,
То я б ними чеберяла,
Як той зайчик…
(далі про жито, гречку)
Після перших трьох рядків пісні хлопець переступає через коцюбу й рогача, а за трьома рядками приспіву — танцює, перебираючи ногами навхрест через ці атрибути вогню.
Дівчина 1. Гарно вискакав!
Дівчина 2. Сідлай тепер коня!
Хлопець 1 (сідає на коцюбу, мов на коня, і їде до калити).
Їду, їду калиту кусати!
Калитинський. А я буду писати.
Хлопець 1. Писнеш чи ні, а я на білому коні і калита мені (підстрибує, кусає калиту). Смачна калита, вкусив — аж душа сонцем засяяла.
Дівчина 1 (бере коцюбу і притьмом до калити, між нею і хлопцем 2 відбувається діалог).
— Діду, діду, калиту кусати їду.
— Звідки ти?
— З Калитви.
— Чого хочеш?
— Калити.
— А не боїшся чорноти?
— Не боюся.
— Тоді присядь. (Дівчина присідає) Ось так: присіла і право на кусання втратила ( її вимазують сажею). Оце тобі за те, що без пісень і танцю до калити поїхала.
Знову співають «Зайчика-чеберяйчика». Третій хлопець танцює і ніяк не потрапляє в ритм, чіпляючи то рогач, то кочергу.
Хлопець 3. Та він танцює, як ведмідь у решеті! Бачу, що ти до танцю незугарний. До свята не приготувався. Іди в клуню та з околотом потанцюй (маже його сажею).
Діалог між Калитинським та Хлопцем 4.
— Їду, їду калиту кусати!
— Ти хто?
— Я — Коцюбенко. А ти?
— Я — Калитенко. Ти звідки?
— Я з Черкас.
— Чого хочеш від нас?
— Калиту кусати.
— А як її звати?
— Сонячною знати.
— Коли ніч від нас відійде?
— Лишень сонце зійде.
— Чи зумієш калиту дістати?
— І вмію, і знаю, і конем білим доскакаю!
Наступний діалог.
— Діду, діду, я на коцюбі їду.
— А що везеш?
— Міх.
— А що в міху?
— Сміх.
— То засмійся.
— Нема чого сміятися, треба калиту кусати.
— А навіщо калита тобі?
— Щоб не бути у журбі.
— А я буду сажею писати.
— А я буду калиту кусати.
— А я писну.
— А я кусну.
Під пісню і танок усі мають вкусити калити.
Ой, зайчику, ти лапанчику,
Нема куди зайчику вискочити,
Нема куди сірому виплигнути.
Ану, зайчик, скоком-боком Перед нашим карим оком Сюди-туди повернися Та й низенько поклонися.
Навпроти кого вклоняється танцюрист, той має йти після нього до танцю, а сам танцюрист сідлає «коня» (рогача).
— Їду, їду калиту кусати!
— А я буду по зубах кресати.
— А ти хто?
— Я — Калитинський! А ти?
— Я — Коцюбинський.
Співають ще «Кужеля», «Семена».
У діалозі бере участь господар.
— Їду, їду калиту кусати.
— А будеш нам слово казати?
— Буду.
— Що у світі найсильніше?
— Вода.
— Що у світі найпрудкіше?
— Світло.
— Скільки в небі зірок?
— Як у морі піску.
— Скільки в морі піску?
— Як проміння у сонця.
— А скільки проміння у сонця?
— Як у людини думок. (Кусає калиту.)
Господар. Калитники-житники, славно дбайте,
Калиту уславляйте! Аби наше до кінця віку було.
Перш ніж сісти до столу, дівчата виносять горщик каші надвір, ставлять на стовпець, закликають: «Доле, доле, йди до нас каші їсти!» і примовляють: «Калито наша, ось тобі каша, а нам дай сили, щоб ми були живі».