Історія зовсім мало знає про життя жінок на Русі. Її відомості стосуються головним чином простолюдинок: вони працювали дома й у полі, утримували худобу, допомагали чоловікам-ремісникам у їхніх майстернях, готували їжу, пряли, ткали, шили, виготовляли керамічний посуд.Виховували дітей, ходили до церкви… Про все це ми дістали уявлення в основному із джерел образотворчих, письмові ж — мовчать про буденне, очевидно, на їх погляд, зовсім не цікаве життя жінок, у тому числі й життя політичне та громадське.
Треба визнати помилковою думку, здавна поширену в художній історичній літературі, згідно з якою життя знатної горожанки, особливо титулованої, минало у грі на лютні (на Русі відповідно на гуслях), співах, молитвах, вишиванні золотом і сріблом та інших благородних і витончених заняттях. Жінки на Русі, в усякому разі із князівських родин, брали активну участь у громадському, а то й у політичному житті свого міста, держави і навіть Європи. На відміну, скажімо, від римських чи давньогерманських юридичних узаконень давньоруське право не знало серйозних обмежень статусу і діяльності жінки в суспільстві. Але, звісно, цією свободою могли користуватися в основному представниці вищих верств. І пам’ятки писемності зберегли образи таких особливо активних громадських і політичних діячок.
Однією із найбільш відомих серед них була дочка улюбленого сина Ярослава великого князя київського Всеволода Анна, яку літописці прозвали Янкою (так, напевне, зверталися до неї близькі й друзі). З невідомих причин вона ще дівчиною постриглася у черниці, і Всеволод у 1086 р. заснував для неї жіночий монастир святого Андрія. Треба думати, що, виявивши неабиякі організаторські здібності (літописець пише, що вона “зібрала багатьох чорноризиць”, тобто черниць), Янка невдовзі стала ігуменею монастиря. Коли у 1089 р. помер київський митрополит, підшукати йому заміну було доручено дочці Всеволода. Літопис Нестора так сповіщає про це: “Відбула у Грецьку землю Янка… І привела Янка митрополита Іоанна”. Давньокиївські перекази зображають Янку Всеволодівну просвітителькою: вона заснувала школи для дівчат .
Проте суспільно-політична і культурна діяльність Янки відбувалася у її рідній країні (за винятком її поїздки в Царгород за митрополитом). Твердити про її діяльну участь у міжнародному житті свого часу було б перебільшенням.
Тим часом її тітки — дочки Ярослава Мудрого відіграли помітну роль у політичній історії Європи XI ст. Та минуло чимало часу, перш ніж вчені це встановили.
Нестор, що не раз розповідав про синів Ярослава, зовсім не згадує про його дочок. А тим часом “Повість минулих літ” — головне наше джерело з історії Київської Русі до початку XII ст. Грунтуючись на уривчастих відомостях інших вітчизняних, а також іноземних пам’яток середньовічної писемності, вдалося з’ясувати, що Ярослав мав трьох дочок: Єлизавету, Анну й Анастасію (згадані, очевидно, в порядку старшинства).
Несторова “Повість минулих літ” та інші літописні зводи, численні іноземні джерела докладно розповідають про русько-скандинавські зв’язки часу Ярослава Мудрого. Скандинавська наймана (варязька) дружина, як відомо, допомогла Ярославу подолати Святополка Ярополчича й утвердитись у Києві. У свою чергу Ярослав не раз допомагав своїм північним союзникам. Так, у 1028 р. у Київ прибув просити політичного притулку норвезький конунг (король) Олаф на прізвисько “Товстий”, вигнаний із країни датським королем Кнудом. Разом із Олафом прибув його брат Гаральд. Одержавши військову і матеріальну допомогу від Ярослава, Олаф і Гаральд повернулися у Норвегію, щоб відвоювати корону. Олаф зазнав поразки і загинув, а його брат знову опинився на Русі .
Живучи при дворі Ярослава, Гаральд закохався у його старшу дочку Єлизавету і попросив у батька її руки. Одержавши відмову (навряд чи київський князь хотів бачити Єлизавету дружиною вигнанця), Гаральд подався на службу до візантійського імператора. На чолі скандинавської найманої дружини він успішно воював за Візантію в Малій Азії, Італії, Греції та на Сицилії. Воєнні подвиги принесли йому гучну славу та прізвиська “Сміливий” і “Грізний”.
Бувши здібним поетом-скальдом, Гаральд склав натхненну пісню на честь київської князівни, що дійшла до нас в рукопису XIV ст. Наведемо уривок з цієї пісні у вільному перекладі Івана Франка:
Раз, дівчинонько, шістнадцять нас
З чотирьох проломів враз
Морську воду черпать мусили —
Хвилі лютії ревли,
Заливали човен наш дотла, —
Те таки ми не дались!
Гей, в кого не мужняя душа,
Не посмів би плавать там!
А проте дівчина з руської країни,
Що в короні сяє, мене не приймає.
Знаю вісім штук; умію я
Вірші голосні складать,
Їїздить на коні прудкому, як змія,
Плавать в пінявих валах
І на лижвах по снігу шмиглять,
Списом в оленя кидать,
Веслувать, як досвідний гребець.
Мечем, луком воювать.
А проте дівчина з руської країни.
Що в короні сяє, мене не приймає.
У 1047 р. щасливий вітер подув раптом у вітрила бойового Гаральдового човна, що метався по світу: звільнився норвезький престол. Конунг залишає службу у Візантії і повертається до Києва. ”Горда діва” Єлизавета тепер ласкаво дивиться на нього, а Ярослав охоче віддає дочку заміж за головного претендента на норвезький трон. Єлизавета з Гаральдом від’їжджають у Норвегію. Відомо, що Гаральд царював майже двадцять років і загинув у битві при Стамфорд-Бриджі (поблизу Йорка) у 1066 р. , коли нормани завойовували Англію. А сліди Єлизавети загубилися в глибинах історії. За одними відомостями, вона померла через кілька років після заміжжя, залишивши двох дочок, Інгігерду й Марію. За іншими, вірогіднішими, — пережила Гаральда і вийшла заміж за норвезького короля Свена (1047—1075 рр.).
Це була далеко не єдина королева у великому сімействі Ярослава Володимировича. Згідно з угорськими джерелами, інша дочка київського князя — Анастасія стала дружиною короля Угорщини Андрія (роки правління 1046—1061). Однак про неї відомо зовсім мало. Далеко більше знають історики-медієвісти про середню дочку Ярослава — Анну.
Більше — це порівняно з біографіями її сестер. А насправді… Почнемо з того, що дата народження Анни Ярославни точно не відома. На Русі Ті відносили до 1024 чи 1025 рр.. Та оскільки вона вийшла заміж скоріше всього у 1051 р., то треба думати, що ця дочка Ярослава з’явилася на світ пізніше: в ті часи князівен видавали заміж у 15—16 років, а дівчину 26—27 років вважали безнадійно старою дівою. Вірогідним є свідчення В. М. Татищева — 1032 рік, — запозичене із неназваного і не відомого науці джерела: “Цього ж року народилася в Ярослава дочка”. Найприродніше припустити, що в цьому повідомленні йшлося про Анну.
Серед країн Західної Європи, з якими Київська Русь підтримувала дипломатичні й торгові стосунки, не останнє місце посідало Французьке королівство. У давньоруських джерелах не раз згадуються франки, під якими слід розуміти (виходячи із контексту цих відомостей) французів. У свою чергу, старофранцузькі “Пісні про діяння”, що являють собою своєрідне історичне джерело, зберегли ряд відомостей про Русь, торгівлю з ії купцями. Вірогідно, появі французького посольства у Києві в часи князювання Ярослава передувала давня і стала традиція міждержавних відносин.
Майже все, що відомо про життя Анни Ярославни, зібрано у невеличкій праці російського вченого першої половини XIX ст. О. Я. Лобанова-Ростовського, виданій у Парижі в 1825 р.. У додатку до цієї брошури вміщено 17 документів XI ст. з підписами самої Анни, ії чоловіка і сина. Із зібраних О. Я. Лобановим-Ростовським актів, а також інших французьких джерел стало відомо, що на початку 1048 р. із Парижа відправилось посольство короля Генріха І Капета (роки правління — 1031—1060) просити руки дочки Ярослава Анни. Головним послом був учений єпископ Готьє із міста Мо, його супроводжували Васцелин де Шаліньяк, Роже Шалонський та ще кілька знатних вельмож. Втім, за свідченням першого тому збірника стародавніх хроні, письменників, які повідомляли про справи галлів і франків), посольство прибуло ще 1044 р. За джерелами, що збереглися, істину встановити важко. Більшість істориків схиляється до дати 1048 р.
Незадовго перед тим померла перша дружина французького короля Матільда, не залишивши йому спадкоємця. Згідно з даними однієї французької ранньосередньовічної пам’ятки, “дійшла до нього (короля. — Авт,) слава про красоти принцеси, гідної володіти серцем великого монарха, саме Анни, дочки Георгія … — І він був зачарований розповідями про її досконалості”. Насправді, гадаємо, все було значно прозаїчніше. Немолодого вже Генріха цікавили не стільки принади можливої дружини, скільки реальна вигода від політичного союзу, яка випливала з такого династичного шлюбу.
Можна сказати, що у Франції середини XI ст. добре знали про Русь. Але не про Анну, а про руські озброєні загони, послані Ярославом на допомогу Візантії, які допомогли імперським легіонам розгромити норманів у Франції в битвах поблизу Канн (1019 р.) і Малфі (1041 р.). Відомий дослідник В. Т. Пашуто вважав, що “фінансова і моральна підтримка Русі могла придатися королю у важкій боротьбі за єдність Франції проти феодальної ліги графа Рауля де Крепі16 17— як ми переконаємося, головного суперника короля не лише на політичній арені.
Дійсно, у феодально роздрібненому Французькому королівстві влада монарха реально поширювалася лише на королівський домен — шматок землі навколо Парижа. Звісно, що допомога Ярослава могла б стати вирішальною для Генріха І у справі об’єднання і централізації держави. Напевне, і руський князь розраховував на підтримку французького короля, цілеспрямовано проводячи в Європі політику проти експансіоністських прагнень Германської імперії.
Але планам сторін не судилося збутися: історія нічого про це не знає. Генріх І як був, так і залишився слабким правителем, не здатним впоратися з гордими графами та баронами, що прагнули незалежності. Виявився він і поганим союзником. У джерелах немає відомостей і про те, що допомога французького короля зміцнила позиції Ярослава у протистоянні Германській імперії.
Тим часом Анна Ярославна стала дружиною короля Франції. Французькі джерела називають три різних роки їхнього весілля: 1045, 1049 і 1051. Найбільш прийнятною датою цієї урочистої церемонії є 19 травня 1051 року. Пишне вінчання відбулося у Реймсі, в соборі, в якому коронувалися французькі монархи. Із французьких документів другої половини XI ст. відомо, що до 1058 р. Анна уже кілька років була королевою і мала трьох синів. Її первісток Філіпп, майбутній король Франції, народився 1053 р.
Укладений з високих державних міркувань династичний шлюб не був щасливим. Французькі середньовічні хроніки натякають на зв’язок Анни зі знатним васалом чоловіка Раулем III, тобто графом де Крепі і де Валуа, який очолював феодальну опозицію королеві. Деякі історики гадають, що Генріх І, безсилий перешкодити дружині любити суперника, апелював навіть до папи Миколи II. Намісник св. Петра звернувся з листом до Анни, вмовляючи і благаючи и “берегти короля”
У дореволюційній історичній науці висловлювалася думка, немов Анна у Франції називалася ще й Агнесою. О. Я. Лобанов-Ростовський відзначив ряд державних документів Франції, на яких ім’я Агнеси написане латинськими літерами. Ці акти відносяться до часу правління як Генріха І, так і Філіппа І — чоловіка і сина Анни Ярославни. Погоджуючись із цією думкою, одначе дозволимо собі заперечити припущення О. Я. Лобанова-Ростовського про перехід Анни-Агнеси до католицтва після 1054 р., коли формально єдина раніше християнська церква розкололася на православну і католицьку. В цьому просто не було необхідності, оскільки, ставши французькою королевою, Анна змушена була відвідувати католицьку церкву — іншої у Франції не було. Навряд щоб король чи папа могли вимагати від неї офіційного зречення православ’я: це неминуче зіпсувало б відносини Франції з Руссю.
Добре чи погано, але, проживши з чоловіком майже десять років, 1060 р. Анна його втратила. На престол вступив її семирічний син Філіпп І. До цього часу серед істориків побутує думка, немов королева-вдова стала регентшею і вершила всі державні справи замість неповнолітнього сина. Справді, наприкінці свого життя Генріх 1 хотів призначити дружину регентшею, але та розсудливо вирішила не брати на себе тягар управління країною, в якій була чужоземкою… Ось чому після смерті Генріха Анна стала всього лише опікункою юного короля, тоді як регентом був чоловік сестри покійного монарха граф Балдуін Фландрський. Як опікунка Анна і підписувала разом із сином багато, щоправда, другорядних державних документів. На грамоті Філіппа І Суассонському абатству є підпис матері-королеви “Анна Ръина” — слов’янськими кириличними літерами передано латинські слова “Анна регіна”, тобто Анна королева.
То була складна і для Франції, і для Київської Русі історична епоха. Пора жорстоких і майже безперервних воєн, таємних угод, навал кочівників, епідемій чуми і холери. У ті роки нормани завоювали Англію і Південну Італію, загрожували Франції; турки-сельджуки прорвалися на Близький Схід; половці майже щорічно вторгалися на південні окраїни Давньоруської держави, часом проникаючи в її глибини, навіть сягали Києва… Напевне, Анна стомилася від многотрудного політичного життя, постійних придворних інтриг, безнадійної і виснажливої боротьби чоловіка з бунтівливими феодалами, можливо, й від свого нещасливого кохання… Вона жадала самоти й спокою. Разом із двома молодшими синами Анна усамітнилася в одному з королівських замків у невеличкому містечку Санліссі, розташованому недалеко від Парижа. Як свідчить старовинна французька хроніка, королева цей замок “дуже любила в зв’язку з прекрасним полюванням, яке їй дуже подобалося.
Неподалік од свого замку Анна збудувала церкву і монастир св. Вінцента. Це було в дусі часу. До наших днів у Санліссі збереглася каплиця, споруджена в XI ст. , яку писемна традиція пов’язувала з іменем дочки Ярослава. Набагато пізніше біля входу в каплицю поставлено скульптурне зображення Анни на повен зріст з написом: “Анна руська, королева французька, засновниця собору в 1060 році”.
У Санліссі Анна пережила другу молодість. З новою силою спалахнув її роман з графом Раулем де Крепі і де Валуа. За словами сучасника, граф не боявся нікого: ні короля, ні бога, ні диявола. Очевидно, вибір Анною Санлісського замку для своєї резиденції не був випадковим. Поблизу, в Крепі, знаходився замок Рауля. У 1062 р. він викрав вдову-королеву і обвінчався з нею.
незважаючи на те, що не розлучився з першою дружиною. Жінка Рауля Алінора звернулася зі скаргою до папи Олександра II, який змінив Миколу II 1062 р.
Папа суворо наказав Раулю залишити Анну і повернутися до своєї жінки. Рауль гордо відмовився виконати вимогу голови католицької церкви.
Тоді розгніваний Олександр II оголосив його шлюб з королевою недійсним, а самого Рауля відлучив від церкви.
Але, зневаживши папський гнів, Рауль та Анна продовжували жити разом аж до кончини графа у 1074 р. (за іншими відомостями, Рауль помер у 1071 р.). Королеві-матері довелося повернутися до двору сина. Знову, як і до 1062 р., вона підписує разом з Філіппом державні акти. Останній раз її ім’я бачимо на грамоті, даній королем монастиреві у Пантелевуа 1075 р. Відтоді ім’я Анни не зустрічається в історичних джерелах.
Що ж трапилося далі з Анною? Звісно, найприродніше припустити, що вона померла (в усякому разі 1089 р. її вже не було в живих. Висловлювалася думка, що Анна Ярославна повернулася до Києва і, проживши на батьківщині кілька років у монастирі (як і належить вдові-королеві), померла. Однак ще наприкінці XVII ст. патер Менетріє знайшов могилу Анни в церкві Вільєрського абатства міста Етампа у Франції. Латинський напис на гробниці стверджував: “Тут лежить пані Анна, вдова короля Генріха”. Тривалий час палко сперечалися щодо автентичності напису, поки, нарешті, не було встановлено, що Анна дійсно померла у Франції.
Втім, була висунута гіпотеза (на наш погляд, химерна і Мсіловірогідна), відповідно до якої Анна таки повернулася до Києва, але була там погано зустрінута у зв’язку з кривавими усобицями між її братами, синами Ярослава: поглинуті боротьбою за київський стіл, вони буцімто вороже зустріли и, і вона була змушена знову відбути у Францію.
Усі існуючі зображення Анни, як скульптурні, так і графічні, створено в пізньому середньовіччі і, звісно, мають умовний характер. Подаємо одне з них, оригінал якого зберігається в Національній бібліотеці в Парижі.