Апанович Олена Михайлівна (нар. 9.09.1919 у Симбірській губернії, Росія — пом. 21.02.2000, м. Київ) — історик, дослідниця історії України козацької доби, історіософ, журналістка. Учасниця укр. руху опору.
1936 закінчила в Харкові СШ, 1937-38 навчалася в Комуніст, ін-ті журналістики при ЦК ВКП(б) в Москві, 1941 закінчила Харк. пед. ін-т за фахом «Рос. мова і літ-ра». Під час II Світової війни була в евакуації в Башкирії, працювала в Держнаркомздраві, потім у Башрадіокомітеті. 1944 повернулася до Харкова, потім перебралася до Києва, працювала ст. наук, співробітником, заввідділом Центр, держ. істор. архіву УРСР, де й «запізналася» з добою укр. козацтва. 1948 захистила канд. дисертацію «Запорозьке військо, його устрій і бойові дії в складі рос. армії під час рос.-турецької війни 1768-1774 років». 1950-72 А. працювала в Ін-ті історії України в Києві. 1961 вийшла її монографія про Запорізьку Січ. З 1966 — член Правління Укр. т-ва охорони пам’яток історії та культури. Написала близько 80 статей до УРЕ, УРЕС та ін. енциклопед. словників. Перед затопленням чотирьох Січей водами Каховської ГЕС працювала там в археолог, експедиції. 1965, після оголошення о. Хортиця Держ. історико-культурним заповідником, склала список пам. місць запорозького козацтва. План її просвітницьких заходів було визнано віце-президентом АН УРСР І. Білодідом «поживою для укр. націоналістів». Спілкувалася з О. Компан, М. Брайчевським, Б. Антоненком-Давидовичем, Г. Кочуром, Н. Суровцовою, І. Дзюбою, М. Коцюбинською. Читала самвидав. 1969 за сприяння П. Шелеста вийшла монографія А. «Збройні сили України першої половини XVIII ст.», та після арештів укр. інтелігенції 1972 книжку було вилучено з бібліотек. Того ж року А. звільнено з Ін-ту історії АН УРСР. 1973 вдалося влаштуватись у відділ рукописів Центр, наук, б-ки АН УРСР. Написала працю про найважчу частину історії АН України — про період її створення в 1918; тільки з дозволу КДБ 1983 було опублік. монограф. «Рукописная светская книга XVIII в. в Украине». А. не пускали на наукові конференції за межі СРСР, до 1987 публікув. поодинокі її статті тільки в Москві чи Ленінграді. А. довела укр. ментальність козацького нащадка акад. В. Вернадського, популяризувала його вчення про ноосферу. У важкі часи для України не фальсифікувала її історії.
За новітньої доби розкривала фальсифікацію. З 1988 мала змогу вільно говорити, написала велику кількість статей про укр. козацтво як феномен світов. історії і культури, 1989 була наук, керівником першої комплексної експедиції «Запорозька Січ: зруйноване і минуле». 1992 виступила на конференції з доповіддю «Переяславська Рада: міфи і реальність» із критикою фальшивої ідеї «віковічного прагнення возз’єднання укр. народу з братнім рос. народом», що вершиною укр. історії була «Переяславська Рада» 1654. А. була науковим консультантом кількох історико-худ. кінофільмів. За книги «Розповіді про запорозьких козаків» (1991), «Гетьмани України і кошові Запорозької Січі» (1993), «Українсько-рос. договір 1654 року. Міфи і реальність» (1994) А. було відзначено Державною премією ім. Т. Шевченка. 1995 їй присуджено премію Фундації Омеляна та Тетяни Антоновичів. А. відіграла видатну роль у формув. нац. свідомості українців, поверненні історичної пам’яті. 1995 поновлено на роботі в Ін-ті історії України ПАНУ 1999 брала участь у створенні наук, т-ва ім. С. Подолинського.
Похована на Байковому цвинтарі.