Поява та розвиток археологічної науки спричинені саме тим, що для найбільшого за обсягом періоду історії єдиною вірогідною інформацією про події минулого виступають матеріальні залишки життєдіяльності людей. їх дослідженням і займається археологія.Не володіючи провідними поняттями археології та специфікою її способу пізнання, важко орієнтуватись і в давній історії. На користь статусу археології як окремої науки свідчать специфіка джерел, своя періодизація історичного процесу та методи дослідження.
Археологічні джерела
Коло джерел, якими оперує археологія, перелічувати довго: воно охоплює всі матеріальні залишки виробничої, побутової та духовної діяльності — поселення і могильники, знаряддя праці, побутові та культові речі, зброю, — зрештою, все, що було створено людиною та оточувало її в повсякденному житті та почасти й по смерті. Розкопуючи місця проживання та поховання давніх людей, археологи здобувають матеріали і для інших наук, які значною мірою завдячують давній історії: фізичні залишки давніх людей вивчає палеоантропологія, тварин — палеозоологія, рослин — палеоботаніка тощо. Археологами відкрито й найдавніші міста — осередки цивілізацій, а разом з цим і писемні джерела, різного роду написи, дешифровкою яких займаються лінгвістика та мовознавство. Отож межі пізнання археології ширші, ніж дописемна історія, — з погляду як охоплення історії в часі, так і відображення в археологічних джерелах різних сторін життя. Цивілізації Месопотамії, долини Інду, Критська, Мікенська та інші стали відомими завдяки археологам. Археологічні джерела відіграють суттєву роль і при вивченні пізніших суспільств. Саме всеосяжність археологічних джерел створює фонд для дослідження найрізноманітніших проблем давньої історії: господарства та побуту людей, їхніх естетичних смаків,» світогляду, соціальної організації тощо.
Але археологічні джерела все ж таки відбивають не всі сторони життя, оскільки, по-перще, не всі дії та вчинки людей матеріалізуються (а якщо й відбивають, то неповно та різні явища різною мірою). Найкраще вони віддзеркалюють виробництво та побут, менше — культуру, вірування, звичаї. По-друге, багато речей, особливо органічного походження, загинуло або фіксується частково. По-третє, у формуванні комплексу матеріальних залишків відіграє роль специфіка переходу живої культури у викопну — археологічну. Якщо археологічний комплекс поселення формується хоча б якоюсь мірою стихійно, то комплекс поховання чи скарбу — з певною метою, яку треба розгадати. Не завжди археологічні свідчення прямо відбивають дійсний стан речей. Скажімо, незначна кількість металевих виробів не обов’язково є ознакою обмеженого користування ними. Адже при їх пошкодженні люди могли переплавляти й виготовляти нові речі. Знаряддя використовувалися, псувалися та викидалися поза межами поселення — на полюванні, при обробітку землі. Якщо до цього додати руйнацію та пограбування пам’яток, недосконалість розкопок та вибірковість інформації (кількість розкопаних пам’яток та повнота розкопок), то зрозуміло, що матеріальні залишки — це не зліпок реального життя: археологічна інформація конче потребує критичного аналізу й осмислення. Щоправда, активне впровадження природничих наук у практику археологічних досліджень уже на стадіях розкопок пам’яток (аналіз грунту та органічних решток) та обробки й аналізу матеріалу (реставрація, визначення складу штучно виготовлених матеріалів, кісток тварин та людей) підвищує інформативність археологічних джерел, як і постійне їх накопичення, але повністю не усуває зазначених недоліків. Та все ж, незважаючи на сказане, матеріальні залишки — це єдина вірогідна інформація про мнуле
Саме археологічні джерела виступають німими свідками історії. Історична інформація криється в них у закодованому вигляді. Відтак деякі історики (головним чином філософи історії) вважають дописемний період в історії людства передісторією та стверджують, що відтворити її неможливо, у такому поділі історії на передісторію та власне історію, що починається з виникненням цивілізацій та всього притаманного їм комплексу рис, є певний сенс. Але ж це не виключає інтересу до періоду, що передував цьому, і, зрештою, зробив це можливим. Згадаймо: саме в доісторичні часи сталася найважливіша подія історії: з’явилася людина — істота, що створила сучасний вигляд планети. Отож головна мета археології полягає в розкодуванні інформації, закладеної у матеріальних залишках, та переведенні її в історичну. Цей процес розпочався з найзагальнішого впорядкування археологічних джерел, і першим результатом цього було створення археологічної періодизації.
Археологічна періодизація
Така періодизація грунтується на матеріальних критеріях та відбиває процес освоєння людиною навколишнього середовища. За послідовністю використання матеріалів для виготовлення знарядь праці — головного інструмента життєдіяльності людей — виділяють кам’яний, бронзовий та залізний віки, а кожен з них додатково поділено на періоди відповідно до специфіки технології виробництва: кам’яний вік на давній (палеоліт), середній (мезоліт) та новий (неоліт), між кам’яним віком та бронзовим уміщають мідно-кам’яний вік (енеоліт) тощо.
Таким чином, археологічна періодизація, грунтуючись на матеріалах і технології виготовлення знарядь праці, є емпіричною, тобто такою, що спирається на конкретні матеріальні залишки. Зазначимо, що подЬі на віки відбиває головні тенденції у використанні матеріалів та значення їх у людській життєдіяльності, оскшьки первісні люди поряд з указаними використовували й інші природні (дерево, кістка, ріг), а пізніше й штучні матеріали (кераміка, метал), та у всесвітньому масштабі. Локальне ж різнобарв’я матеріальних залишків потребувало створення регіональних періодизаційних схем, синхронізувати які можна лише приблизно — через різні темпи розвитку суспільств окремих регіонів. Загалом найбільший за протяжністю період — палеоліт — ділять на ранній (2 млн — 40-35 тис. років тому) та пізній (40- 35 тис. — 10 тис. років тому). У свою чергу ранній палеоліт орієнтовно ділять на чотири періоди: олдовей (охоплює близько 1 млн років);ранній ашель, або аббевіль (раніше його іменували шелль) — 1 млн — 700 тис. років тому; середній та пізній ашель (у межах якого локальні особливості відбивають клектон, тайяк, мікок) – 700 — 80-70 тис. років тому; тамусть’є – 80-70 — 40-35 тис. років тому. Деякі дослідники іменують муст’є або середній та пізній ашель і муст’є середнім палеолітом. Розбіжності в темпах розвитку окремих регіонів доволі суттєві; тому всі дати, починаючи з мезоліту, подано стосовно території Східної Європи.
Із часом ця періодизація, початки якої, зокрема поділ на три віки, були сформульовані ще давньоримським (Лукрецій Кар) та давньокитайським (Юань Кань) філософами, а наукове обгрунтування пов’язано з ім’ям датського археолога X. Томсена (1788-1865), уточнювалася та поповнювалася іншими характеристиками, набуваючи історичного змісту. З цього погляду ранній палеоліт — це доба виникнення людини, тобто доба антропогенезу. Власне історія людства, історія Ното зарі-еп8, розпочинається з пізнього палеоліту. Що ж до занять людей, їхнього побуту, то кожне знаряддя, кожна річ має певну функцію, призначення. Це дає змогу уявити й деякі риси життя давніх людей. Згідно з цим палеоліт та мезоліт виступають як періоди, коли люди для свого харчування користувалися готовими продуктами природи, займаючись мисливством, збиральництвом та деякою мірою рибальством. Тобто за кам’яного віку панували привласнювальні форми господарства. Хоча ця форма діяльності є найпростішою, саме за кам’яного віку людина всебічно пізнала властивості каменю та навчилася віртуозно їх використовувати (додамо до цього кістку та дерево). За палеоліту було освоєно вогонь, що став однією з рушійних сил прогресу. Від цієї епохи лишилися й найдавніші твори мистецтва — печерний живопис та наскельні гравірування, статуетки, прикраси, а також житла, поховання.
За неоліту сталася видатна подія в історії людства, що визначила весь подальший його прогрес: від споживання готових продуктів природи люди перейшли до їх відтворення — до землеробства та скотарства. Починається епоха відтворювального господарства, що супроводжується винайденням глиняного посуду та значним . розширенням комплексу матеріальної культури. Впровадження мідних речей пов’язане з утвердженням відтворювального господарства, за енеоліту виникають перші цивілізації. Загалом упровадження бронзи та особливо заліза надало прогресові людства великі технологічні можливості.
Таким чином, поняття археологічного віку є ширшим за його пряме визначення. Але які б сторони життя не розкривали матеріальні залишки, археологічна періодизація слугує в першу чергу впорядкуванню археологічних джерел по вертикалі, тобто у часі.
Археологічна культура
Крім діахронного різнобарв’я археологічних матеріалів, спостерігається й синхронне (у просторі), викликане різними причинами, зокрема різними умовами проживання та господарювання. До того ж із певного часу починають формуватися людські спільноти, що усвідомлюють себе як щось окреме, відмінне від інших. Виникають етноси — народи. Усвідомлення себе як певної спільноти та протиставлення себе навколишньому світові заклало грунт для формування своєрідних рис культури. Тому, проживаючи навіть у схожих умовах, колективи можуть різнитися за культурою. Це знаходить відбиття у різних речах та явищах: у поховальних звичаях, формах та оздобленні посуду, прикрасах, улаштуванні житла.
Упорядкуванню археологічних джерел у просторі слугує поняття археологічної культури (далі — АК). Воно відбиває сукупність подібних пам’яток у межах певної території та певного часу. Таким групам пам’яток притаманна певна специфіка порівняно з іншими, наприклад, за рисами поховального звичаю, посудом (технологія виготовлення, форми, прийоми оздоблення, орнаментація), прикрасами тощо. АК — провідна категорія археологічного пізнання, оскільки вона дає змогу не лише впорядкувати матеріал за певними групами, обмеженими простором і часом, а й виявити спільності творців АК — окремих етносів чи груп споріднених етносів. Таким чином, АК прокладає місток між матеріальною культурою та її творцями.
Назви АК умовні та можуть походити від населених пунктів, де було вперше знайдено пам’ятки певного типу. Наприклад, назва Трипільської АК походить від с. Трипілля, а Черняхівської — від с. Черняхів на Київщині. Обидві відкрито визначним українським археологом В. Хвойкою. Видатним російським археологом В. Городцовим для бронзового віку на території України за типом поховальних споруд було виділено три АК: Ямну, Катакомбну та Зрубну. Деякі АК названо за специфічною формою посуду: лійчастого посуду, кулястих амфор, багатопружкової кераміки то-що.
Не викликає сумніву, що АК відбивають якісь спільноти людей — окремі етноси (народи) чи їх споріднені групи (культурно-історичні спільноти). Оскільки власні назви (самоназви) цих спільнот нам невідомі, то творців культур іменують за назвами самих АК, тобто теж умовно. Звідси походять назви — трипільці, середньостогівці, ямники тощо.
Як бачимо, археологія має свій термінологічний апарат. І, маючи за кінцеву мету відтворення життя давніх суспільств та народів, вона не збігається з історією первісного суспільства. Це яскраво відбито в археологічній та історичній періодизаціях. Якщо перша оперує суто матеріальними категоріями, що фіксують конкретні матеріали й типи речей, технологічні особливості їх виготовлення та використання, то друга — соціологічними категоріями, котрі відбивають систему виробництва та розподілу продуктів, способи організації людей у колективи різного рівня та призначення (сім’я, рід, община, плем’я).
Таким чином, археологічна періодизація є значною мірою емпіричною, оскільки вона виникла з потреб упорядкування археологічного матеріалу, а історична — теоретичною, бо слугує осмисленню та реконструкції історичного процесу. Але це не означає, що археологічні віки (періоди, епохи) несуть С5ТО технологічну інформацію про розвиток і стан суспільства та не піддаються осмисленню з історичного погляду. Проте аналіз матеріальних джерел силами лище археології має певні межі, а переведення археологічної інформації в історичну (або соціологічну) — досить складна справа. Тому третьою складовою частиною археології, що відбиває її специфіку, є структура археологічного пізнання.
Структура археологічного пізнання. Слід сказати, що така структура, особливо реконструктивного рівня, розроблена ще слабо. Це дає привід розглядати археологію як допоміжну джерелознавчу дисципліну та обмежувати її мету джерелознавчими студіями: розкопками пам’яток та класифікацією археологічних джерел. Але такою постановкою питання перекреслюється сама давня історія — не зрозуміло, яка наука має займатися її реконструкцією. Етнографія вивчає сучасні первісні суспільства та на цьому грунті пізнає закономірності функціювання давніх колективів. Тому та картина, яку реконструюють етнографи, є абстрактною, незмінною в часі. Історія ж первісного суспільства реконструюється виходячи з наявності конкретних історичних свідчень, їх дає та осмислює археологія. Інша справа, що останнє можна здійснити при активному залученні даних етнографії та інших наук. Тому тут мова повинна йти радше про взаємодію різних назв у процесі відтворення історії, а не про абсолютний пріоритет якоїсь із них.
Структура археологічного пізнання має спільні риси зі структурою наукового пізнання загалом, але має й власні особливості. Оскільки археологія має справу з матеріальними залишками, то однією з специфічних процедур археологічного дослідження є розкопки.
Розкопки пам’яток. їх здійснюють за правилами методики польових досліджень. Головний зміст їх зводиться до детальної фіксації місцезнаходження матеріальних залишків за глибиною та відносно одна одної або якоїсь умовної позначки, а також змін стану грунту, в якому вони залягають. Це здійснюється шляхом спостережень, вимірів, опису, складання креслень, фотофіксації. Таким чином, археологи отримують первинну інформацію, що складається з польової документації (щоденники, звіти, описи, малюнки, креслення, фото) і самих речей та їхніх уламків, різних об’єктів,- виявлених розкопками.
Для процедури польового дослідження провідними поняттями є: культурний шар – товща землі, насичена матеріальними залишісами діяльності людей; стратиграфія – вертикальний перетин культурного шару та нашарувань; планіграфія – просторове розташування культурних накопичень. Усі вони слугують уточненню умов знаходження матеріальних залишків, а стратиграфія та частково планіграфія — ще й для встановлення відносної хронології культурних відкладень. Але щоб археологічні матеріали стали надбанням науки, треба визначити їхнє місце у просторі та часі, тобто віднести до певної АК. Із цією метою отримані матеріали зіставляються з уже відомими. Таким чином пам’ятка залишається до якоїсь АК або, не знаходячи аналогів серед існуючих матеріалів, закладає грунт нової АК.
Метод зіставлення, порівняння археологічних пам’яток дає змогу виявити подібні серед них, але не дає відповіді на питання, коли саме вони існували. Історія, як і вік людини, вимірюється часом. Поки пам’ятку не визначено хронологічно, вона начебто стоїть поза історією. Визначенню хронології пам’яток служать різні методи.
Стратиграфічний метод пов’язаний із вивченням нашарувань, які інколи мають вражаючі масштаби. Так, культурні накопичення на місці легендарної Трої сягають 45 м та утворюють 12 шарів. Власне Трою відбиває сьомий знизу шар, а давніші та пізніші шари — різночасові поселення, що передували Трої та виникли на цьому місці після її руйнації. До речі, Г. Шліман неправильно ототожнив Трою з передостаннім шаром. Лише подальші дослідження дали змогу виправити його помилку.
За умови непотривожених нашарувань горішні завжди будуть пізнішими (молодшими) за долішні. Тому й об’єкти, при зведенні яких порушується певний шар, завжди будуть пізнішими за цей шар. Хоча стратиграфічний метод допомагає встановити послідовність нашарувань, тобто їх відносну хронологію, та не дає вказівки на їхній абсолютний вік, він залишається основним в археологічних дослідженнях, і його дія не обмежується відносною хронологією. Виступаючи одним із провідних методів фіксації (поряд із просторовою) тих чи інших розкопок, стратиграфічний метод є надійним грунтом для реконструкції різноманітних споруд (осель, курганів, святилищ). Тому оволодіння стратиграфічними спостереженнями є необхідною умовою професії археолога.
Вважається, що стратиграфічний метод запозичено з геології, але його простота, що спирається на видиму сутність речей, не могла оминути археологію. Інша справа — методи, які було спеціально розроблено для датування матеріальних знахідок давніх епох. Саме вони демонструють інтерес до минулого тих фахівців, що прямо не займаються історією, насамперед фізиків та хіміків.
Керамічні вироби — перший штучний матеріал, винайдений людиною. Починаючи з неоліту всю історію людства супроводжує глиняний посуд та й інші речі, виготовлені з випаленої глини. їхня масовість та різноманітність висунула це джерело на перше місце в розв’язанні багатьох проблем давньої історії, особливо етноісторичних. Із часом виявилося, що керамічні вироби можуть виступати і датуючим матеріалом. Саме на грунті кераміки розроблено термолюмінісцентний метод датування. Суть його зводиться до того, що глині властива радіоактивність. При випалі вона знищується, а потім знову розпочинається її накопичення. Чим біль-ще часу пройщло з моменту виготовлення глиняної речі, тим більще накопичується повторної радіації. Вимір цієї радіації й надає змогу визначити час виготовлення глиняної речі. Ця процедура складна й має наслідком отримання термолюмінісцентного ефекту — світла, яким супроводжується нагрівання зразка та вивільнення його від накопиченої радіації.
На вимірі вмісту радіації грунтується й радіовуглецевий метод, або за С. Справа в тому, що в результаті обміну речовин ЖИВІ організми протягом життя накопичують в однаковій пропорції радіоактивний С4 та звичайний С2. Це накопичення припиняється зі смертю, а відтак починається розклад С. Вимір вмісту вуглецю та зіставлення диспропорції двох різновидів вуглецю з урахуванням швидкості розпаду радіоактивного вуглецю надає можливість установити дату смерті. Відкритий видатним американським хіміком У. Ліббі, удостоєним за це Нобелівської премії, цей метод набув великого поширення в археології, хоча він і датує об’єкти в межах певних інтервалів.
Більш точне датування можна отримати за допомогою дендрохронологічного методу. Він грунтується на аналізі річних кілець деревини, специфіку утворення яких (ширина, колір) детерміновано природними умовами (стан Сонця, посушливі чи вологі роки). Припущення щодо хронологічних можливостей деревини існували давно, але детальну розробку названого методу здійснено лише американським астрофізиком А. Дугласом. Метод передбачає побудову дендрохронологічної шкали та зіставлення з нею зразків деревини з тих чи інших археологічних об’єктів. Висхідною точкою такої шкали є точно датоване дерево, тобто точна дата його спилювання. Порівняння часткового збігу річних кілець другого зразка з першим, третього з другим тощо дає змогу датувати наступні зразки: так створюється дендрохронологічна шкала. І досить порівняти з нею якийсь новий зразок, аби встановити дату спилювання дерева, а разом із цим дату зведення житла, поховальної споруди чи виготовлення якоїсь дерев’яної речі. Оскільки на ріст дерева впливали різні причини, зокрема місцевого характеру, це потребує створення дендрохронологічних шкал для певних регіонів та за різними породами дерев.
Окрім датування, створення дендрохронологічної шкали може бути корисним і для відтворення змін клімату — вони теж відбиваються на річних кільцях. Це у свою чергу може пролити світло й на причини змін у матеріальній культурі.
При зіставленні радіовуглецевих дат з дендрохронологічними виявлено розбіжності, а саме: перші дають молодший вік, аніж другі, і по мірі заглиблення в давнину ця різниця зростає. Так, згідно з радіовуглецевими датами Давнє царство в історії Єгипту треба було б відносити до другої половини III тис. до н. е. Тобто дати за С,^ потребують поправки, що й називається калібруванням дат.
Археомагнітний метод грунтується на виявленні намагніченості об’єктів, які побували під дією вогню. Під час нагрівання (глиняний посуд при випалі) або спалювання (дерево) окисел заліза втрачає свої магнітні властивості. Останні відновлюються при охолодженні та набувають напрямку та сили магнітного поля тієї точки Землі, де знаходиться об’єкт. Ці показники міняються залежно від часу, на грунті чого й розробляється своєрідна шкала таких змін, зіставлення з якою результатів обстеження зразка (кераміки, деревного вугілля) дає його дату з точністю ±50 років.
Калій-аргоновий метод. Вік вулканічних порід визначається кількістю аргону в породі. Саме вона вказує, скільки часу минуло з тих пір, коли виникла порода і калій почав розпадатися.
Слід зазначити, що майже всі вказані методи технологічно складні та не виключають помилок різного характеру, які лише частково усуваються з розвитком науки, зокрема шляхом удосконалення приладів. Об’єктивні труднощі криються в тому, що в різні історичні періоди вміст того ж С, в атмосфері міг бути різним. Тому лише зіставлення серій дат, отриманих різними способами, надає їм надійності.
Порівняльний метод. Установлена за допомогою будь-яких методів хронології послідовність матеріальних залишків може виступати основою датування інших схожих чи тотожних залишків. Адже, окрім багатошарових пам’яток, на базі яких можна створити відносну шкалу хронології, існує багато й одношарових. Зіставлення здобутих матеріалів дає змогу знайти певне місце у хронологічній тикалі й для таких пам’яток. Це ж стосується й абсолютної хронології. Наприклад, наявність вірогідно датованих мікенськріх речей або схожих із ними серед матеріалів Зрубної АК є одним з орієнтирів датування цієї культури.
Таким чином, порівняльний метод слугує не лише територіальному впорядкуванню матеріальних залишків для об’єднання їх в АК, а й хронологічним цілям. Порівняльний метод (або порівняльно-типологічний) — основа основ археологічного джерелознавства.
Реконструкція в археології. У процесі розкопок пам’яток, їх фіксації, обробки джерел здійснюється й реконструкція певних об’єктів: графічна (жител, ям, могил, курганів та якихось предметів) або реальна (наприклад, відновлення горшика за його уламками, кладки житла за розвалом каміння). Але в даному випадку мова йде про реконструкцію археологічних джерел — матеріальних залишків.
Реконструкція історії давніх суспільств в археології розпочинається з реконструкції способу життя. Зокрема, матеріали однієї пам’ятки чи їх сукупності дають змогу розпізнати та реконструювати функцію та призначення речей та об’єктів, а разом із цим — заняття та побут людей. Це здійснюється на рівні повсякденного досвіду (наприклад: серп — щоб жати, спис — щоб полювати та воювати, горщик — щоб готувати їжу), а також шляхом пошуку етнографічних аналогів. Останнє стосується головним чином речей, які давно вийшли з ужитку. Останнім часом набув поширення трасологічний аналіз, який визначає та уточнює функціональне призначення речей, котрі або не мають етнографічних аналогів, або — виходячи з їхньої форми — могли мати поліфункціональне призначення: скажімо, деякі кам’яні знаряддя.
Цей ступінь реконструкції В. Генінг запропонував іменувати рівнем предметно-технологічних реконструкцій. Вони тісно пов’язані з відтворенням повсякденних занять та побуту давніх общин: що та як виробляли, якими інструментами користувалися, які споживали продукти, в яких оселях жили. Це відтворення здійснюється шляхом прямої реконструкції: рибальські гачки свідчать про рибальство, кістки свійських тварин — про скотарство, довготривале поселення — про осілий спосіб життя. Як бачимо, цей рівень грунтується на знанні речей та їхніх функцій, а також на логіці здорового глузду. Він дає змогу якоюсь мірою вийти на реконструкцію таких складових суспільного виробництва, як його технології та продуктивні сили.
Указані послідовні етапи археологічного дослідження (а саме розкопки пам’яток, їх культурно-хронологічне упорядкування та предметно-технологічна реконструкція) складають джерелознавчий (або емпіричний) рівень дослідження. Головна його мета — отримання, впорядкування та культурно-хронологічна атрибуція пам’яток. Реконструкції цього рівня спрямовані на відтворення світу речей та стаціонарних об’єктів, які створила людина та які оточували її у повсякденному житті, супроводжували певні дії (виробництво, свята, дозвілля, похорони), тобто явищ, які мають безпосередні кореляти серед матеріальних залишків.
Джерелознавчий рівень в археології займає провідне місце. Це викликано, з одного боку, постійним накопиченням джерел та необхідністю їх культурно-хронологічної атрибзації, з іншого — постійним удосконаленням культурно-історичних схем. Цей рівень дуже складний та трудомісткий і потребує досконалого знання матеріальних залишків. Його значущість визначається тим, що саме цей рівень закладає грунт для подальших досліджень, а саме для реконструкції різноманітних сторін життєдіяльності давніх суспільств. А вона не обмежується констатацією якихось сфер діяльності (мисливство, землеробство тощо) чи висвітленням технології виготовлення знарядь праці або рис матеріальної культури. Все це дуже важливо, але не вичерпує суті історичного пізнання. В кожному колективі (а людина — істота колективна) існували певні стосунки між його членами, які складалися в процесі виробництва та розподілу продуктів, в організації шлюбного життя, існували праврша, що регулювали відносини в колективі та між колективами. Народи виникали й зникали, переселялися, воювали, а значить для цього були якісь причини. Люди набували знань, якось сприймали світ та пояснювали його. Реконструкція цих сфер — справа складна та вимагає знання не лише світу речей та матеріальних об’єктів, а й розуміння самої суті первісності — головних принципів її організації та специфіки тодішнього способу мислення. Ці явища стосуються головним чином взаємин людей з природою та поміж собою, і їх прямо не відбито в археологічних матеріалах. Тому розшифрувати соціально-економічний зміст залишок, виходячи лише з археологічного знання про них, можна лише частково або взагалі неможливо. Ключем для їх пізнання виступає теорія історичного процесу, зокрема за первісності, яку створює етнографія.