Серед багатоголосся української прози початку нашого століття виразно чути неголосну, повну смутку, щиру сповідь Архипа Тесленка.Літературний доробок письменника цілком вміщується в одному томі, та в цих небагатьох творах — все його життя. Та чи й звертався б читач до цих десятки разів перевиданих творів, якби постать самого письменника не ввібрала долі й сподівання тогочасного трудівника, духовний світ сільського інтелігента, учасника революції 1905-1907 pp., який власним життям довів свою відданість світлим ідеалам революційного оновлення життя.
Архип Тесленко розпочав літературну діяльність на зламі століть і цілих історичних епох, у роки соціальних катаклізмів, які зрештою привели до заміни експлуататорського суспільства соціалістичним. 900-ті роки були тим бурхливим часом, коли розхвильоване до самих глибин народне море захитало підвалини самодержавства. Суспільна атмосфера повнилася тяжкою напругою, як то буває перед близьким землетрусом. Був переддень першої російської революції.
Ця грозова епоха пробудила до боротьби прогресивну сільську молодь, сільську інтелігенцію, розкривши перед нею світлі перспективи нового життя. Архип Тесленко пройшов усі випробування, що випали на долю десятків тисяч учасників революції — так званих «аграрників», які довгими місяцями терпіли муки ув’язнення, чекаючи суду, а потім кілька років поневірялися в північній глухомані. Письменник, переживши всі ці митарства, спромігся зсередини показати трагедію учасників революції, які після її поразки стратили сили, здоров’я, молоді літа по в’язницях та засланнях, а після повернення зазнали лютого цькування з боку місцевої куркульні та поліції. Сам Тесленко позбувся переслідувань лише зі смертю.
Архип Юхимович Тесленко народився 2 березня (18 лютого) 1882 р. в с. Харківцях Лохвицького повіту на Полтавщині. Батько, Юхим Якович, служив помічником сільського писаря; мати, Явдоха Сидорівна Строй, наймитувала. Родина жила злиденно. З десятьох дітей дійшли зросту лише двоє — Архип та його молодший брат Ярема.
Малого Архипа, хлопчика хворобливого й вразливого, не вабили галасливі дитячі розваги. У нього рано розвинулася спостережливість, нахил до осмислення і зіставлення всього баченого й чутого, нестримний потяг до читання та нових знань. Поетична жилка в ньому відгукувалася на почуті від матері казки та пісні. Добре закінчивши 1894 р. однокласну церковнопарафіяльну школу, Архип одразу ж вступає до двокласної. Однак вроджена допитливість і почуття справедливості не миряться з шкільною наукою, що грунтувалася на засадах казенного патріотизму й церковно-книжної догматики, зневаги до рідної мови та культури. А саме до глибокого вивчення надбань рідної літератури спрямувало думки хлопця випадкове знайомство з Шевченковим «Кобзарем». Поетові слова «І чужому научайтесь, й свого, не цурайтесь» на все життя запали в пам’ять, і згодом він напише їх на власному примірнику гоголівськрї «Сорочинской ярмарки».
Інтерес до української та російської художньої літератури й фольклору сприяв першим літературним спробам — спочатку це були віршики російською мовою, оповіданнячка «на зразок тих, що учив: «Написав раз був статейку про гай: як там пташки, ягідки?..» Та перші творчі кроки не тільки не заохочувалися шовіністично настроєним учителем (його Тесленко пізніше зобразить в оповіданні «Що б з мене було?»), а й нещадно притлумлювалися. Не дістала заохочення і його допитливість, а відверто висловлені сумніви щодо правдивості того тлумачення явищ природи, а далі й взаємин багатих і злидарів, які пропонувала релігія, спричинилися до виключення його з школи, де в-ін устиг провчитися лише два роки.
Молодий Тесленко вирішив самотужки підготуватися до екзамену на народного вчителя. Але на заваді стали злидні: довелося йти наймитувати, щоб хоч якось запомогти батькам. Тяжка фізична праця виявилася не під силу юнакові, та й духовний голод усе відчутніше давався взнаки. Десь наприкінці 1897 — на початку 1898 р. йому пощастило влаштуватися писарчуком у волосне управління в містечку Лохвиці, за п’ять верстов від його рідного села. Та дуже скоро, побачивши, як безсоромно визискував та обдурював односельців писар, Тесленко залишив роботу і в серпні 1898 р. влаштувався писарчуком до міської нотаріальної контори Ф. І. Кисловського.
Тут його змушували виконувати не лише канцелярську роботу, а й працювати в домашньому господарстві нотаря, бути на побігеньках у його дружини. Надсильна праця, нестерпні побутові умови згубно впливали на його здоров’я, і без того неміцне. Усе ж служба давала майбутньому письменникові знання життя, розуміння найрізноманітніших засобів класового визиску, відображеного у справах, що йшли через руки писарчука.
У ці роки чимало працював він і над самоосвітою; у міській громадській бібліотеці, а згодом — у новоствореній бібліотеці Народного дому він регулярно брав твори класиків української та російської літератури.
Знайомий Тесленка Г. І. Дробиш згадував, що, працюючи у волосному управлінні, Архип частенько бував на гуляннях молоді у лохвицькому гайку; примостившись збоку, він дотепними віршами коментував пригоди молоді (ІЛ, ф. 6, № 99). А одна літня односельчанка Архипа тривалий час декламувала напівфольклорну «Поему про Микиту», яку вона приписувала Тесленкові (ІЛ, ф. 6, № 98).
На початку перебування в конторі нотаря Кисловського Архип подарував його служниці гарно оформлений аркуш з чотирма власними віршами російською мовою — «На родине», «Елка», «С праздником», «С душой, полною смиренья», переписаними спеціально для подарунка. Ці досить незграбні
перші віршики сповнені напівдитячих переживань. Вони рясніють церковно-книжною фразеологією, зовсім не властивою пізнішим творам Тесленка.
У серпні 1901 р. Тесленко покинув службу в нотаря і поступив на курси телеграфістів на станції Долинській Південно-Миколаївської залізниці; але через слабкий зір невдовзі — через чотири, місяці — був відчислений, як писав він в автобіографічному листі до редактора газети «Село» Ю. Сірого .
J Збереглися також юнацькі вірші Тесленка російською мовою, датовані 1902 р. Вони значно різняться від дитячих віршів — насамперед пафосом звинувачення суспільства «убийства и лжи», де гинуть чесні бійці, пафосом нестримного пориву до світла, до розумного й щасливого життя. Герой цих поезій уже не апелює до бога, а знаходить душевне заспокоєння у красі природи («Однаждьі ко мне в крошечную хату», «Летом», «К природе»). Є між цими віршами й реалістичний портрет нещасного старця («Нищий»), і дещо романтично-гіперболізований, але цілком реалістичний у деталях опис власного житла, такого холодного й задимленого в зимову негоду. В цих віршах вперше з’являються роздуми над смислом життя, виникає мотив самогубства — через нестерпні умови й безцільність існування («Фантазия»).
Великі суспільні зрушення дали новий стимул розвиткові театру, заснованого й блискуче розвиненого такими корифеями, як М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, І. Франко та ін. Відміна заборони українських вистав та обмежень репертуару сприяла появі плеяди молодих письменників-драматургів — Лесі Українки, С. Васильченка, В. Самійленка, Г. Хоткевича. Особливо поширилися аматорські гуртки. Ще працюючи в нотаріальній конторі, Тесленко захоплюється театром, відвідує вистави аматорського гуртка при Народному домі в Лохвиці. Зрештою починає пробувати себе в драматургії. 1902 р. він пише комедію, з якої збереглося лише закінчення, де зображено гуляння сільської молоді в ніч на Івана Купала. Комедійні ситуації часом поступаються місцем епізодам з рідної історії — спогадам про звитяги запорожців, про славне історичне минуле України, яким варто пишатися і яке не слід забувати. Прикметний цей уривок також і тим, що у нього вмонтовано кілька віршів Тесленка українською мовою — щоправда, помітно кострубатих, але сповнених непідробленої щирості.
Десь у 1902-1903 pp. була написана драма «Горобина ніч». Твір не зберігся, і відомо про нього лише із спогадів товариша Тесленка по аматорському гуртку при лохвицькому Народному домі Г. І. Дробиша. Він згадує, що Тесленко читав цю п’єсу артистам-аматорам, і вона сподобалась, але меценатам гуртка — земським діячам Русиновим, очевидно, видалася неприйнятною і її нібито надіслали до Києва; на цьому її сліди втрачено (ІЛ, ф. 6, № 99).
Навесні 1903 р. Тесленко пише драму «Не стоїть жить», у якій сконцентровано чимало проблем, що хвилювали молодого автора,- про смисл життя, коріння людської несправедливості, ідеали в кохан.ні, непримиренність бідності й багатства, ницість міщанства тощо. Тут уже бачимо основні мотиви його майбутньої прози, деякі типи його майбутніх героїв, та все це потопає у задовгих пишномовних монологах, зайвих сценах, другорядних деталях. У п’єсі багато штучних, інколи суто натуралістичних, слабко вмотивованих ситуацій, непропорційно розтягнутих сцен; є й зайві персонажі (Яв-тух, звощик), раз у раз надмірно гальмується дія тощо. Позитивні герої, в чиї уста автор прагнув укласти власні роздуми про недосконалість життя, вийшли блідо ходульними, велемовними, з кволими характерами; дію рухає передусім писар — найжиттєвіший персонаж у п’єсі, уособлення зла, причому не стільки соціального, скільки трактованого суто етично як моральне зло: духовна ницість, зажерливість, жорстокість, егоїзм виражені з одверті-стю, яка межує з гротеском.
Підхід до основного конфлікту з позицій характерологічних, а не соціальних, призводить до трагічної розв’язки: Василь і Галя, самотні в боротьбі з зажерливим писарем і сільським куркульством, кінчають життя самогубством. Тесленко ще не бачив шляхів боротьби з засиллям сільських п’явок, а біднота була темною, порізненою й безсилою.
На цю ваду вказав авторові М. Л. Кропивницький, якому Тесленко передав на ознайомлення рукопис твору. З відомим драматургом познайомив Тесленка М. М. Дьяков, керівник аматорського гуртка при лохвицькому Народному домі, під час гастролей у Лохвиці трупи Ф. П. Волика у 1903 р. 9 вересня 1903 p. М. Кропивницький написав Тесленкові листа з докладним розглядом твору; лист містив чимало критичних зауважень, але закінчувався оптимістично: «Над такою творою, як драма, треба працювати довго, треба її передумати не один раз і переробити… Кажу Вам одне, що у Вас є іскра божа» 1.
Влітку 1903 р. Тесленко організував аматорський театр у рідному селі. Перша вистава, в підготовці якої брав участь М. Дьяков, відбулася 17 серпня 1903 p.: ставилася драма М. Кропивницького «Невольник», де Тесленко зіграв сліпого Степана. Спектакль мав успіх, і відтоді Тесленко поринув у театральні справи: проводив репетиції, дбав про костюми й декорації тощо.
У ці ж роки Тесленко пише прозові твори російською мовою: збереглися два його нариси — «Ночь на Йвана Купала в с. Харьковцах» та «На досветках» (1902). Обидва написамі під впливом гоголівських «Вечеров на хуторе близ
Диканьки». Насмішкувато-любовно змальовує письменник у першому з них ігри в ніч на Івана Капала, пошуки чарівного цвіту папороті й комічні пригоди героїв нарису, Стиль викладу — пишномовний, багатий на риторичні вигуки й звертання; комізм породжується і контрастом високої лексики з мікромасштабом подій У другому нарисі тональність викладу інша — лірико-патетичиа.Це теж наслідування Гоголягале цього разу — ліричного струменя його авторських роздумів.
лІнші подібні спроби Тесленка невідомі; його творча стежина пролягла в царину строгого реалізму, а романтичні нотки цілковито перенесено до характеристики внутрішнього світу його позитивних героїв, чия життєва драма здебільшого й породжувалася конфліктом між їх гуманістичними прагненнями й жорстокістю «господарів життя» — сільської буржуазії, адміністрації, земців, церковників тощо.
Десь на початку 1904 р. Тесленко розпочав працю над своїми першими оповіданнями — і в цьому жанрі утвердив себе як письменник, як майстер. Вибір жанру оповідання не випадковий Короткої і мобільної прозової форми потребував новий, прискорений темп життя; набирав обертів маховик капіталістичного розвитку країни, зростали соціальне розшарування і загострення класової боротьби як у місті, так і на селі; а це означало засилля куркульства та обезземелення і збідніння основної маси селянства. Історичний час ущільнився той самий часовий відтинок вміщував набагато більше подій, аніж це було ще недавно; зростала грозова напруга близької революції.
Суспільство потребувало такого літературного жанру, який би негайно реагував на бурхливі події, встигав за прискореним темпом часу Оповідання та новела й були саме тією прозовою формою, що давала змогу через змалювання часткових, буденних подій виявити глибокі внутрішні зрушення в житті народу^Жанр новелістики бурхливо розвинувся у вітчизняній літературі — і російській (А Чехов, М Горький, В. Короленко, Л Андрєев, А. Купрін, ‘І Бунін, інші «зианьевцьі»), і в українській, де на сцену виступила так звана «молода генерація» (І Франко), молоде покоління художників слова, які працювали в жанрах малої прози. Старші попередники й молоді сучасники Тесленка М Коцюбинський, О Кобилянська, В. Стефаник, Марко Черемшина, Лесь Мартович, Л* Яновська, X. Алчевська, А. Кримський, М. Чернявський, С Черкасенко прагнули висвітлити психологію людей з різних верств суспільства, розкрити драматизм сучасної їм дійсності й дати їй оцінку з демократичних позицій;. Новіша література, писав І. Франко, «побачила одну зі своїх головних задач у психологічному аналізі соціальних явищ, у тому — сказати б.- як факти громадського життя відбиваються в душі й свідомості одиниці, і навпаки, як у душі тої одиниці зароджуються й виростають нові події соціальної категорії».2 Для цього письменникам довелося відмовитися від традиційної фіксації зовнішніх обставин дії, зовнішнього опису поведінки людей, яка виражала їх внутрішнє життя, їх переживання, а передавати їх почуття зсередини — найчастіше з позиції «всезнаючого» автора розповідача В такий спосіб дистанція між автором і героєм різко зменшилася, змаліло й протиставлення літературного автора «некультурному» героєві; автор став описувати світ з точки зору свого героя, через його бачення і сприймання.
Такими «людськими документами» (І. Франко) були твори А. Тесленка Вони відображали долю цілої соціальної верстви — найбідніших безземельних селян, які мусили йти в найми. Письменникові, як і всій молодій прозі, властиве щире співчуття і вболівання над людськими трагедіями, породженими антинародним суспільним ладом. А. Тесленко показує, як похмуре оточення всіляко пригнічувало бідну людину, призводило до трагедій молодих душ, що прагнули служити своїм братам по класу, поривалися до світла й краси. Всупереч ліберально-буржуазному поглядові на народ як на темну, нещасну, безпорадну масу, яку треба жаліти й учити як жить, всупереч обмеженню викривального пафосу літератури лише висвітленням дрібних конфліктів між сільськими урядовцями й селянами, Тесленко наголошував на існуванні прірви між трудящими та їх визискувачами — «тими ж блощицями» на тілі народу. Він розумів обмеженість суто просвітницької діяльності й малював зародження і визрівання протесту в душах селян, колись таких терплячих, покірних. Для письменника навіть самогубство його героїв — акт не лише відчаю, а й публічного протесту.
У перших оповіданнях А. Тесленко показав село таким, яким воно було напередодні 1905 p.: з повновладдям великих панів-землевласників та куркулів і з масою безземельних чи малоземельних зубожілих селян, які змушені були або наймитувати, або йти на заробітки у південні райони Полтавська губернія належала до тих областей царської Росії, які чи не найбільше страждали від безземелля. Доведені до відчаю люди мстилися визискувачам, пускали «червоного півня» — раз у раз палали поміщицькі маєтки. У 1902 р. на Полтавщині та Харківщині селяни протягом п’яти днів спалили 54 поміщицькі економії; і хоча це повстання було жорстоко придушене, зненависть залишалася.