Перші оповідання, переписані до одного зошита навесні 1905 p., склали збірочку, яка містила п’ять творів: «Хуторяночка», «За пашпортом», «Маруся», «Мати», «Дід Омелько». Всі вони об’єднані образом оповідача «дядька Степана». У чотирьох з них йшлося про поневіряння селян-наймитів, чия доля добре була відома Тесленкові з власного досвіду. Це — наївна героїня «Хуторяночки» Маринка, яка так і не заробила собі на посаг у наймах, це молодий парубок Павло Грищенко, який зріс у наймах і, не знісши панського знущання, рветься геть з села на заробітки («За пашпортом»), це сільська дівчина Маруся з оповідання «У городі», яку замість близького заміжжя віддали до міста за наймичку до м’ясника, це скалічений v наймах вівчар дядько Степан («Дід Омелько»), І лише оповідання «Мати» присвячене морально-етичній тематиці: його героїня, роботяща сільська жінка, оповідає про трагедію свого сина, якого вона не спромоглася виховати чесним трудівником, і він гине поміж злодіями та грабіжниками.
Герої оповідань шукають виходу із власних життєвих драм на різних шляхах: Маринка — у заміжжі, яке так і не відбулося, і це призвело її до самогубства; Павло — у втечі, що не здійснилася через панську сваволю;
Маруся — у розпусті; дядько Степан звертає погляд до патріархальної старовини, коли заможні були начебто добрішими до бідних. Письменник тоді ще не міг вказати вірного шляху своїм героям, серед яких ми бачимо й тих, хто у близькій революції буде боротись, і тих, хто плакатиме й молитиметься, і тих, хто душитиме революцію,- панство й куркульню. Введення образу оповідача в ранніх оповіданнях було певною даниною класичній оповідній традиції Марка Вовчка, Г. Ф. Квітки-Основ’яненка. Однак цей образ уже вийшов за межі тієї традиції: оповідач дядько Степан у перших оповіданнях не окреслений ані соціально, ані психологічно: і за способом мислення, і за способом вислову він зливається з самим автором, відбиваючи його ідейну позицію. Це — своєрідна маска автора. І лише в оповіданні «Дід Омелько» вимальовується психологічно вмотивований образ вічного наймита, який став калікою через надсильну працю на куркуля і змушений піти у вівчарі, а це означало — попасти у невилазні злидні. Все ж він зберіг доброту й почуття соціальної справедливості у поєднанні з життєвою безпорадністю й нездатністю до активного протесту.
Розвиток дії рухають різного роду конфлікти — а точніше, соціальний конфлікт, який виявляється на різних рівнях і обширах буття героїв — як конфлікт між гнобителем і пригнобленим, багатим і бідним, між бажаним і дійсним, між прагненням до людського, світлого й радісного життя і невблаганністю похмурих обставин. Причому розвиток конфлікту йде таким чином: спочатку читач разом з героєм радіє його сподіванням на майбутнє — надіям на заміжжя і перипетіям збирання посагу («Хуторяночка») чи уявним перевагам наймитування в Таврії («За пашпортом»), та уже на цьому начебто висхідному відтинку дії автор подає дрібні натяки й деталі, які вказують на нездійсненність цих надій. Читача витвережує співчутливий та сумний погляд оповідача на все, що відбувається з героєм. І справді, на арену неодмінно виступає соціальна несправедливість, уособлена чи то паном — визискувачем і розпусником, який через суд відбирає у нещасної хуторяночки все її гірко зароблене майно, а з ним і надію на власну родину; чи волосним старшиною, який, попереджений паном, відмовляє наймитові Павлові у паспорті («За пашпортом»),- словом, так небагато треба, щоб сталася катастрофа, а з нею драматичний чи й трагічний фінал — йде з життя хуторяночка, у безвиході опиняється Павло. У незначних, на перший погляд, буденних життєвих фактах Тесленко вміє розкрити їх трагічний зміст, послідовно виявити загострення класового антагонізму на селі, поглянути на життя народу його власними очима. Перші оповідання не були якісно рівноцінними: поряд
із добірним точним викладом бачимо й багатослів’я, прагнення багатократно з’ясувати читачеві усе до найменших дрібниць, натуралістичні деталі (особливо «грішить» цим оповідання «Мати»). Однак більшість творів становлять прекрасні зразки тесленківської прози.
З цією збірочкою Архип Тесленко дістався у червні 1905 р. до Києва, бажаючи її надрукувати. Та на цей раз спроба не вдалася. Редактор журналу «Киевская старина» В. П. Науменко відхилив збірку, вважаючи оповідання «невиразними» й «невиробленими». Згодом збірку передано до новоствореного журналу «Нова громада», в якому у 1906 р. і були надруковані, завдяки сприянню його редактора Б. Д. Грінченка, оповідання «Хуторяночка», «За пашпортом», «Мати» (під новою редакторською назвою «Син») Оповідання «Маруся», перероблене автором, опубліковано цього ж року в газеті «Рада» під назвою «У городі». Останнє оповідання збірочки — «Дід Омелько» — за життя письменника не побачило світу воно вперше надруковано 1939 р.
Ці оповідання, що відтворили класовий антагонізм на селі, сповістили про появу на літературнім полі ще одного письменника селянської теми, пристрасного оборонця народних інтересів і прав, письменника із власним голосом, неповторним сумовито-ліричним тоном розповіді.
Загальне революційне піднесення 1905 р. захопило й молодого Тесленка. У Харківцях склалося коло революційно настроєних людей, до яких, крім Архипа та його брата Яреми, належали Я. Гуй та учасник страйку на маріупольському заводі «Провідане» П. Бурда; вони активно цікавилися революційними подіями, читали й поширювали прокламації. За читання однієї з них — прокламації РСДРП «До запасних» — Тесленко й Бурда в липні 1905 р. були заарештовані; 21 липня під час обшуку становий пристав відібрав у Тесленка його папери, між якими були й автографи його ранніх творів «Хуторяночка», «Маруся», п’єси «Не стоїть жить», одного з нарисів, невідомого оповідання «Моє поступление в школу» тощо. Поки йшло слідство по обвинуваченню в поширенні забороненої літератури, Тесленка тримали в гадячській в’язниці 37 днів і звільнили за відсутністю доказів.
Восени 1905 р. Тесленко вступив до масової революційної організації «Селянська спілка», яка, не бувши позбавленою дрібнобуржуазних ілюзій, усе ж, за висловом В. І. Леніна, «розширяла розмах політичної творчості селянства, висувала на сцену самих селян з їх ненавистю до чиновників і поміщиків» 3 Тодішній організатор і керівник повітового відділку «Селянської спілки» І. П. Бедро згадував про Тесленка як про активіста спілки й доброго пропагандиста: «…за це його ненавиділи і з’їли куркулі. Село Харківці — козаче село, багате, і там класова боротьба гостро проходила,.» (ІЛ, фк б, № 99>.
У жовтні Україну, як і всю Російську імперію, охопив політичний страйк. Грудень 1905 р. на Україні відомий кривавими подіями в с Великі Сорочинці на Полтавщині, Харківським збройним повстанням, повстанням саперів у Києві, загальнополітичним страйком у Катеринославі та по інших містах і селах. Відбулися політичні виступи й у Лохвиці.
5 грудня 1905 р. Тесленко взяв участь у мітингу, після якого сталася сутичка з поліцією. 14 грудня відбулася нова сутичка з поліцією через арешт І. Бедра, а наступного дня поліція розпочала арешти її учасників. Тесленко покинув село й вирушив до Києва,
У Києві не одразу пощастило знайти пристановище. Знайомого Тесленкові завідувача книгарнею журналу «Киевская старина» В. П. Степапепка було заарештовано. Архип був змушений шукати випадкового заробітку й нічлігу В автобіографічному оповіданні «Немає матусі1» він писав «Було
тоді мене скрізь: і по монастирях, і по нетрях босяцьких. Не легко було без пашпорта жить». У його оповіданнях описано ті нічліжки й монастирські «странні», що були його негостинним притулком.
У Києві вирувало життя: виходили легальні й нелегальні марксистські видання, поширювалися листівки РСДРП. Після проголошення урядовим маніфестом 17 жовтня 1905 р. свободи слова й друку почали видаватися газети й журнали різних політичних напрямів: сатиричний журнал «Шершень», журнал «Нова громада» й газета «Громадська думка», на сторінках яких друкувалися Леся Українка, І. Франко, М. Коцюбинський, О. Маковей, В. Самійленко, Б. Грінченко, І. Нечуй-Левицький, А. Кримський, Л. Янов-ська, П. Капельгородський, М. Чернявський.
Постійним притулком для Тесленка стала редакція газети «Громадська думка», де він міг працювати, читати, вчитися.
Першим з написаних у Києві творів було оповідання «Радощі», опубліковане в «Громадській думці» 15 лютого 1906 р. Поява його зумовлена злобою дня: 11 грудня опубліковано закон про вибори до І Державної думи, розрахований на оволодіння політичною ситуацією в країні. Підготовка до скликання І Державної думи породила у частини селянства надії на її допомогу, на рятунок від холоду й голоду Змалювавши ту безвихідь, в якій животіла сім’я селянина Кирила Хоця, письменник показав, що для темних і знесилених злиднями селян надія на думу була облудою, здатною принести хвилинне заспокоєння: дума не була спроможна дати народові землю і демократичні свободи. Оповідання, без сумніву, прислужилося революційній агітації, яку вела ленінська партія.
У березні 1906 р. опубліковано оповідання «Школяр» — так само на сільському матеріалі. У ньому помітне місце посідає автобіографічний елемент,- постаті батька й матері, деталі побуту з дитинства письменника. Основна колізія, як і в переважній більшості творів Тесленка,- суперечність між пориваннями героя і реальною неможливістю здійснити їх. В образі школярика Миколки пізнаємо риси його майбутніх героїв — Оленки з повісті «Страчене життя», Пилипа з оповідання «Що б з мене було?». Особливо вражають моменти, коли в душі героя перемагає віра в майбутнє щасливе життя; адже весь хід подій цілком ясно (для читача — не для героя) веде до неминучої катастрофи. І цей контраст світлої радості героя та авторського передчуття неминучої біди — невід’ємна риса фабульного розвитку прози письменника. Саме вона створює драматизм, що зростає з кожним новим поворотом ситуації і глибоко хвилює читача.
Наступні оповідання письменника постають поспіль на враженнях київського життя. У Печерській лаврі Тесленко, в дитинстві щиро віруючий, на власні очі побачив, як діє велетенська машина релігійної пропаганди, й переконався в її антигуманній суті, прикритій людинолюбною фразою та розкішним антуражем церковного дійства. В оповіданнях «Любов до ближнього» та «У схимника» письменник нещадно розвінчує ореол святості церковників і показує їх відворотне єство.
Основний смисловий принцип характеробудування, властивий багатьом Тесленковим творам, полягає в тому, що хоча автор показує здебільшого вже сформовані характери, розкриває він Тх єство поступово й несподівано: якщо на початку персонаж викликає симпатію, то поступово, з виявленням його внутрішньої суті, це враження нерідко змінюється на прямо протилежне. Такий принцип використано в оповіданні «Любов до ближнього» (іронія назви з’ясовується з бігом подій).
В основу оповідання покладено два, сказати б, зустрічних смислових ходи: якщо сутність незугарного «босовила», яким хворий наймит спочатку видався розповідачеві, помалу розкривається у красі й благородстві чесного трудівника, зумовлюючи щиру симпатію і жаль до його нещасної долі, то крок за кроком виявляється огидна сутність діяльності монастирської братії. Ця діяльність спочатку викликає пошану, а вигляд монастиря — побожне захоплення у наймита, який шукає притулку й можливості ходити до лікарні на лікування; та невдовзі стає зрозумілим, що ченці переслідують мету — «дохід монастиреві», доля ж бідноти їм глибоко байдужа.
Інший смисловий принцип лежить в основі оповідання «У схимника»: це очуднення — розповідь з точки зору сторонньої людини, яка ніби вперше бачить і по-своєму розуміє й оцінюєте, що відбувається, скажімо, на прийомі у схимника. Цей принцип блискуче використав Л. Толстой у романі «Воскресение», добре знаному Тесленкові. Віками усталений ореол святості церковників не дає затурканим, темним, глибоко нещасним прочанам поглянути на цю грубу комедію критичним оком і зрозуміти, що «батюшечка»-схим-ник — один з тисяч чиновників у рясах, жандармів во Христі, які використовували владу церкви заради власної наживи, нещадно викорінюючи вільну думку, придушуючи найменший вияв протесту, провадячи активну боротьбу з революційним рухом.
У 1906 р. бурхливу діяльність розгорнув чорносотенський «Союз руського народу», що об’єднав найреакційніші сили країни у намаганні спрямувати революційну енергію мас на криваві погроми, на фізичну розправу з революціонерами. Та чорносотенцям лише на короткий час пощастило ошукати найтемніші суспільні прошарки-дрібних ремісників і торговців, босяків та злодіїв. Трудяще селянство за ними не пішло, і Тесленко в сатиричному оповіданні «Истинно русский человек» (1906) зобразив сутичку махрового пана-чорносотенця з купкою голодних, змучених, та сповнених власної гідності селян. Тут вперше у Тесленка з’являється новий тип селянина, свідомого й активного; він стежить за політичними подіями, читає газети; його світогляд давно вийшов за межі лише власного господарства, він широко дивиться на світ і мислить класовими категоріями. Із конфлікту з чорносотенцем Василь виходить переможцем, і заробітчани підтримують його, глузливо проганяючи пана, бо вони відчули силу гурту. Немає колишньої покори й терпіння, натомість — горде усвідомлення власної гідності, рівності й братерства трудівників і відверта зненависть до визискувачів. Твір закінчується символічним малюнком близької грози.
У комедії «Патріоти» (1906) чорносотенство розвінчане як явище, яке випливає з ідеології панівних класів тогочасної Росії, що перебували у стані моральної деградації. «Батьки міста» представлені у п’єсі образами голови міської управи Залужного і його розкоханої дружини, багатого крамаря , Олексенка, двох зажерливих старих пань, справника та ін. Вплив гоголівського «Ревизора» відчутний і в соціальній спрямованості п’єси, і в складі персонажів, і в прийомах їх самовикриття: письменник, вдаючись до шаржу, іронії, гіперболи, примушує їх самих продемонструвати свою ницість, зажерливість, підступність, лицемірство, прагнучи до більшого — до викриття офіціозної ідеології, ролі урядових інститутів, армії, церкви. Обравши жанр комедії, яка подекуди перетворюється на фарс, письменник завершує твір щасливою розв’язкою: між членами міської управи знаходиться чесна людина, яка, випадково розпізнавши справжнє обличчя Залужного, відкриває очі ошуканим робітникам-поденщикам, і вони, зірвавши з нього лавровий вінок «спасителя Росії», тягнуть його на суд до управи. Звичайно, цей щасливий кінець був не стільки відбиттям типової ситуації, скільки виявом оптимізму автора, його надій на революційне оновлення суспільства.
Кожен з цих діячів блискуче індивідуалізований — і психологічно, і шляхом мовної характеристики; соціальне обличчя кожного розкрите всебічно. Однак творові вадить неорганічність розв’язки, перевантаженість другорядними персонажами й сценками, повторення і варіювання однієї й тієї ж думки, багатослів’я, свого роду «розжовування» ідей. Тесленкові хотілося не проминути нічого дотичного до теми «ідіотизму» міського життя, а через це було втрачено лаконізм і точність, властиві його кращим прозовим творам.