Однак викривальна «потужність» комедії величезна: це блискучий і влучний політичний памфлет, позначений гострою актуальністю,- риса, не така вже обов’язкова у тогочасній драматургії.
Повернувшися в рідне село, ймовірно, у другій половині серпня 1906 p., Тесленко змушений ховатися від поліції та куркулів-вистежувачів. «Після трущоб та як попав у бур’яни…- писав він 23 вересня 1906 р. Б. Д. Грінченкові.- А це… бур’яни посохли, з дерев лист опадає, холоднішає. Цікаво, що далі буде». Рівно через місяць письменника заарештували. Як повідомляла .12 листопада 1906 р. газета «Рада», під час обшуку, коли батько письменника, людина грамотна й релігійна, вголос посмів обуритись з того, що становий без належної пошани обійшовся з Євангелієм, то «начальство образилось такою неповагою і звеліло катувати старого хворого чоловіка».
Поки йшло слідство у справі участі Тесленка у заворушенні в Лохвиці
14 грудня 1905 p., харківецькі куркулі за допомогою сфабрикованого ними «громадського» присуду домоглися судової ухвали про дворічне заслання письменника у Вологодську губернію, яке губернатор замінив висилкою до Вятської губернії, але майже весь цей термін Тесленка протримали у в’язниці під слідством. Нарешті його по етапу відправили на заслання у с. Бісерово на річці Камі. На засланні він пробув недовго й знову по етапу доставлений на суд у Лубни за обвинуваченням у нападі на справника 14 грудня 1905 р. Його виправдали за браком доказів і повернули на місце заслання. По дорозі, у московській Бутирській тюрмі, він тяжко, протягом двох місяців, хворів на тиф. А потім — знову етап на північ. Термін заслання закінчився 27 грудня 1908 p.- другого ж дня по його прибутті у Вятську губернію. На початку січня 1909 р. письменник повернувся додому.
Тюремні злигодні — голод, холод, тиф — дуже послабили його здоров’я. Він писав у автобіографічному листі до Ю. Сірого: «Увесь 1909 рік хворів плевритом». Ще одна тяжка новина чекала на Архипа вдома: восени 1908 р. покінчила з життям його двоюрідна сестра Зінаїда Яківна Строй Вона закінчила церковновчительську школу в Петербурзі й очікувала посади. Через конфлікт з куратором церковнопарафіяльних шкіл повіту протоієреєм Г. Галковським у посаді їй було відмовлено, інші спроби знайти місце не дали результату, й вона наклала на себе руки.
Протягом 1909 р. Тесленко написав дві редакції повісті «Страчене життя». Образ головної героїні Оленки Панасенко розвивається в біографічному художньому часі: автора цікавила історія формування світогляду й характеру героїні, побудована за властивим Тесленкові типом сюжету: висхідний розвиток (героїня вчиться, осмислює прочитане, вимріює свій духовний ідеал; її життєві умови Складаються в основному сприятливо), потім настає злам, катастрофа (розчарування у церковниках та земських діячах), далі — стрімкий спад у безнадію, поглиблену сваркою Оленчипого батька із своїм братом Михайлом за сажень городу. Оленчииі батьки вдалися до безчесних заходів і змусили дочку допомагати їм, чого вона собі не може простити. Діє в повісті ще один автобіографічний персонаж — двоюрідний брат Оленки вчитель Сергій, син дядька Михайла, прототипом якого є сам письменник; але в Оленчиній історії Сергій цілком пасивний.
Романтичне світовідчуття Оленки сформоване не стільки життям, скільки літературою: від напівдитячих мрій про красиве життя картини, квіти, книги, вона під впливом серйозного читання розвивається як людина мисляча, атеїстка, народолюбець. Письменник показує, як проста сільська дівчина виростає в людину з багатим внутрішнім світом, з глибоким відчуттям прекрасного, гарячим бажанням робити людям добро. «Я,- було пише в щоденнику,- з грязі вилізти хочу. Я бажаю до чогось великого, гарного йти, бажаю людськості, правди в житті, про віщо так пишуть у книгах». Абстрактний характер такого ідеалу впадає в очі, ці прекрасні мрії не витримують зіткнення зі складною, сповненою конфліктів і суперечностей дійсністю. Та Оленка, що виросла в тепличних умовах поважного навчального закладу, до якого крізь товсті стіни пробивався лише слабенький відгук життя великого міста, не стала борцем, не знайшла однодумців. Для неї існувала лише альтернатива: або підкоритися огидній буденності, поринути в її бруд, або піти з життя й цим висловити свій останній протест Перше було для такої чистої і чесної людини абсолютно неприйнятне; отже, залишалося друге.загрузка…
Цей твір — прекрасний зразок Тесленкової прози з її виваженістю деталей і ситуацій, чистою мовою, переконливістю інтонацій, ліризмом пейзажів, психологізмом портретів, поданих через бачення Оленки й Сергія, з глибокою вмотивованістю вчинків персонажів. Тут кожен, навіть другорядний персонаж є яскраво індивідуальним та соціально типовим.
Тим часом відбувся новий суд над Тесленком у справі визволення політичного 5 грудня 1905 p., який засудив його на два тижні ув’язнення. Наприкінці 1909 р. Тесленка вже збирались відпровадити до в’язниці, але погодились зачекати, доки одужає тяжко хвора мати. її поховали 3 січня, а другу половину січня хворий Тесленко відсидів у лохвицькій в’язниці, що дуже погіршило його стан здоров’я. Про «порядки» в ній він невдовзі написав у нарисі «Тюрма», опублікованому анонімно в газеті «Рада» 19 березня 1910 р. Це був один із дописів, що їх розпочав надсилати письменник до київської газети «Громадська думка» після повернення з заслання.
Газетні кореспонденції давали змогу письменникові порушувати злободенні проблеми, обстоювати права найбіднішої частини селянства, викривати засилля куркульні й сваволю місцевої влади, що цькували селян-аграрників, які відбули заслання і повернулися додому (і Тесленка, як найбільш «грамотного», насамперед). Саме через газету можна було назвати поіменно учасників подій на селі, застерегти й певною мірою запобігти новим підступам куркулів, показати, кому вигідна столипінська реформа. У допдсах Тесленка прилюдного осуду зазнають і староста Корнилій Строй, і стражник, і глитаї, і їх прихвосні, і писар-хабарник та інші. З щирою симпатією пише він про сільську молодь, про жіночу долю; охоче малює красу рідного села. Більшість дописів виглядають ескізами до оповідань.
В оповіданнях посилюються автобіографічні мотиви. Стимулом звернення до власного життя був і пережитий ним та багатьма аграрниками — учасниками революційних подій на селі — гіркий досвід поневірянь по в’язницях та на засланні, і хвороба, й пов’язана з нею непевність щодо майбутнього, і пекуче почуття тієї гіркої кривди, яку незаслужено, пережив він і такі, як він, від сваволі влади, й усвідомлення суспільної ваги цього досвіду, необхідність розповісти про всі Ці муки й горе і цим прислужитися революційній агітації. Повністю на автобіографічних фактах — спогадах про власне дитинство та юність — побудовано написані в 1910 — на початку 1911 р. оповідання «Поганяй до ями!», «Немає матусі!», «Що б з мене було?». Перше з них — ніби дуже стислий конспект власної долі. Хоча написане воно від першої особи якогось Петра Гнаткжа, в ньому легко пізнати самого автора — його мрії про навчання, вчителювання, його світлі ідеали, в’язничні поневіряння, які погубили його здоров’я.
Тяжким переживанням для письменника була смерть матері; з кожним днем важчав тягар утрати, самотність. Цей біль вилився в оповідання «Немає матусі!» — гранично щире й одверте. Спливають спогади — радісні й гіркі, — останніх більше. Осмислюючи життя матері, автор-герой усвідомлює його трагізм, спільний для долі всіх селянок-біднячок, схиляється перед цим саможертовним життям, зовсім позбавленим піклування про себе. Вона все віддала дітям і, поки могла бачити світ, турбувалася про останніх своїх двох синів. Недоля терзала її до останку: її старший син не привів до хати невістки-помічниці, сам тяжко захворів, і невідомо було, чи виживе після поневірянь по в’язницях. Оповідання пройняте болісним подивом перед безповоротністю смерті, безміром горя.
В оповіданні «Що б з мене було?», написаному у формі спогадів сільського парубка Пилипа Жалдака, який помер від сухот, пізнаємо чимало подробиць із життя самого Тесленка. За постаттю оповідача ховається автор; саме він — герой оповідання. Доля талановитого самоука — доля багатьох понівечених талантів. Оповідь від «я» героя, що розкриває зсередини всі перипетії його життя через його реакцію на все, що відбувається, особливо наближає героя до читача, надає творові сповідальної інтонації та незаперечної вірогідності. Дитинство — безрадісне, голодне й холодне; пристрасний потяг до книжок, таких недосяжних за постійного безгрошів’я. А в давно вимріяній школі вчитель-шовініст знущається з дітей. Життя руйнує віру в справедливість бога, в доброту освіченого панства, в згуртованість односельчан, що пішли за куркулями. В образах визискувачів пізнаємо реальних осіб, які скалічили життя самого Тесленка: вчителя-шовініста, письмоводителя Лупиберезу, нотаріуса Кисловського з жінкою. Герой оповідання помирає від туберкульозу. І для самого автора ця зима була останньою в його житті (оповідання закінчене 11 лютого 1911 р.) Фінал твору не міг не бути трагічним: сам письменник гірко усвідомлював, що гине, хоча міг би дати людям ще дуже багато. Однак його тяжка печаль не мала нічого спільного з занепадництвом, з декадентським уславленням смерті, яке на тлі цієї і подібних справжніх драм виглядало блюзнірством ситих нероб.
Не міг мовчати Тесленко й про «сумну дійсність з тюремного та етапного життя», про жорстоке фізичне й моральне катування в’язнів. Оповідання «В тюрмі», «В пазурях у людини» були нещадним обвинувальним актом самодержавній сваволі, всій системі людиноненависницьких заходів, що була спрямована на те, аби зламати тіло й дух в’язнів, довести їх до тупої покірливості. Політичні у камерах опинялися між брутальними наглядачами та нахабними й жорстокими карними злочинцями, які знущалися з політичних. Та й самі політичні, поділяючись на групи за національною ознакою, позбавляли себе тих переваг, які дає згуртованість та організованість, одностайність,- і Тесленко правильно бачить у цій обмеженості велику помилку й шкоду для революційного руху («В пазурях у людини»).
Перебування на засланні дало багаті враження для оповідання «На чужині». Його герой, учитель Петро Троянда, вперше потрапляє за межі України, бачить побут інших народів Росії, з симпатією помічає ті загальнолюдські якості й риси, що єднають простих трудівників, хоч би якої національності вони були, їх взаємну доброту й допомогу, безкорисливу підтримку. Все це породжує в ньому відчуття братньої близькості з російськими селянами й місцевим учителем, із злиденними вотяками, іншими політичними засланцями; глибшають інтернаціоналістичні почуття та свідома любов до рідного народу й свого краю. Виклад у третій особі, побудований начебто від автора-розповідача, весь час плине у сфері свідомості героя, значною мірою автобіографічного і разом з тим цілком типового сільського інтелігента, учасника революційних подій на селі.
Та не всі витримували випробовування ув’язненням і засланням. Деякі втрачали віру в доцільність і можливість боротьби, не знаходили спільників і правильного шляху, але мали ще досить людської гідності, щоб не скиглити, не принижуватися; і якщо іншого виходу не було — вони обирали смерть. Так зробив герой оповідання «Тяжко» Грицько Куделя, кинувшись під поїзд і цим засвідчивши свій граничний протест проти антигуманного соціального ладу.
Трагедія героїв Тесленка, які обрали самогубство як єдиний спосіб розв’язати усі свої проблеми, у тому, що вони самотні, що вони не знають шляхів боротьби із злом. Це люди, гідні поваги, не безсилі нікчеми. Компроміси не для них: вони воліють загинути, але не здатися. В цьому їх заперечення існуючого ладу. Така Оленка («Страчене життя»), такий Грицько Куделя, такий і герой оповідання «Прощай, життя!»: «Самовбивць звичайно звуть «трусами»,- пише він у щоденнику.- Неправда… Трус той, з кого життя глузує, кому показує спину і хто, боячись дати стусана йому, щоб і носом заорало, кисне перед ним, хапається за його».
Тесленко далекий від того, щоб осуджувати таких людей, він їх розуміє, бо й сам у ці трагічні роки реакції не знаходить для них виходу. Та є між героями письменника й ті, кого не зламали тюрма й заслання, хто не втратив віри в людину, в перемогу добра над злом, зберіг власну гідність. Такий селянин Павло в оповіданні «Свій брат». Йому, як і наймиту Василеві («Истинно русский человек!»), притаманні нові, виховані революцією риси: свідомість рівності всіх людей, самоповага, розуміння сили трудящого гурту у боротьбі з визискувачами. За участь у страйку на економії він рік просидів у в’язниці, а повернувшись, знову агітує селян: «Стіймо усі за одно…- то ніхто, ніякі багачі не осилять нас». Це та мета, якої і дією, і словом домагався сам Тесленко.
Павло належить до тих, хто не поступився людською гідністю у роки відступу революції — у час, коли чітко виявлялося обличчя кожного: хто справді був борцем, а хто на хвилі революційного піднесення плив вигідним для себе курсом. Досліджує Тесленко й тип справді «зламаних», деградо-вани^х осіб, яких знищили життєві невдачі. Такі герої оповідання «Да здрав-ствуєт небитіє!» — люди, кожен з яких зазнав поразки — чи у громадській діяльності, як колишній вчитель, чи особистої — у коханні, як колишній семінарист. А колишній писарчук Петро Кривенко залишився без роботи. Усі вони опинилися на самому дні життя, змирилися з жалюгідним існуванням, а заспокоєння знайшли в горілці й мізантропії. Оповідання має дуже виразну кінцівку: «Не шукав уже більше місця Петро. З якою огидою став він згадувать про те, як тоді вклонявся швейцарові, плакав у садочку… щоб… щоб тільки: «як жить, що робить!» Тьху!..» Письменник співчуває особистій драмі кожного з них, але реалістично передає усю відворотність розпаду особистості.