Основа художнього конфлікту в оповіданнях А. Тесленка — суперечність між прагненням трудящої людини до звичайного людського щастя — розумної праці, світлого кохання, можливості створити родину, зростити дітей — і опором суспільного ладу, який унеможливлює цю мету для переважної більшості трудящих — сільської бідноти, наймитів, народної інтелігенції. Прагнучи розкрити психологічну підоснову вчинків персонажа, автор концентрує увагу на розвиткові його духовного світу в конкретних умовах життя і — у багатьох творах — на визріванні протесту проти цих нелюдських суспільних обставин. Тому увага автора зосереджується не стільки на фабулі, небагатій на події, скільки на еволюції сприйняття героєм світу. Звичайні, буденні явища й події, на перший погляд незначні, нерідко набувають стосовно долі героя трагічного смислу.
Провадячи героїню повісті «Страчене життя» Оленку Панасепко від поразки до поразки, від розчарування до глибин відчаю, зображуючи; як вона борсається в пошуках виходу, прагнучи врятувати хоча б частку колишніх ілюзій, прекрасних ідеалів, автор зводить перед нею все нові й нові перепони соціальної нерівності, відчуження, егоїзму — ніби глухі в’язничні мури. Письменник строго добирає лаконічні епізоди й деталі, показуючи читачеві, як з кожною життєвою поразкою міцнішають думки про облуд ість і марність життя, як зростає неминучість смерті — єдиного для неї чесного виходу з життєвого багна. Причому сюжет розвивається не простол війно, а в злетах від чергової надії до обов’язкового краху; і з кожним разом сходинки ведуть усе нижче. Наслідком цієї майстерної сюжетної будови є переконаність читача у природності й невідворотності саме такого фіналу.
Основне місце в композиції оповідань належить монологам героїв, кожному з яких властива індивідуальна інтонація оповіді. Розвив-гйочи традицію української оповідної прози, Тесленко відходить від властивої, скажімо, героїням Марка Вовчка фольклорно-наспівної інтонації і розробляє інтонацію побутової селянської розмови, яка точно імітує усне мовлення з його уривчастістю, частими паузами, зупинками, повторами емоційно забарвлених вигуків, що за смислом заміняють ціле речення тощо. Здебільшого йому щастить досягти зваженої точності, лаконізму й простоти вислову.
Будуючи розповідь, Тесленко вдається до різних ракурсів зображення: у першій збірочці оповідь веде бідний вівчар дядько Степан. Однак його мовна партія — принаймні у перших чотирьох оповіданнях («Хуторяночка», «За пашпортом», «У городі», «Мати») — не має індивідуальних рис: образ оповідача повністю зливається з образом автора-розповідача, і якби не підзаголовок під першим з цих оповідань — «Оповідання дядька Степана», читач майже не відчув би відмінності між цим оповідачем-спостерігачем і самим автором. Ця дистанція — мовна, психологічна — виявляється лише в останньому оповіданні — «Дід Омелько», де дядько Степан виступає вже як один з персонажів, який оповідає не лише про долю інших людей, а й характеризує себе самого через історію власного життя.
Цими першими п’ятьма оповіданнями обмежується спроба Тесленка передати виклад відмінному від себе персонажу — оповідачу, який у перших чотирьох оповіданнях лише створював композиційні рамки, готуючи появу оповідача-персонажа — такого, як хуторяночка з однойменного оповідання, мати («Мати»), наймит Павло і старий невдаха-заробітчанин («За пашпортом») з їх сповідними монологами.загрузка…
Письменник вкладає в уста персонажів кришталево прозору розмовну мову; кожному з них притаманні характеристичні мовленнєві відмінності — повторювані слівця і вислови, власна інтонація. І ніби чуєш живі голоси: ось співуча, швидка — аж захлинається — то радісна, то жалібна мова хуторяночки; ось уривчаста, з кумедними повторами й заїкуванням говіроч-ка дядька Степана («Дід Омелько»), ось ніби прорвало греблю тривалого мовчазного терпіння наймита Павла Грищенка і зболене оскарження власної долі ринуло нестримним потоком; зовсім інакше звучить хвалькувата, але незграбна мова старого невдахи-заробітчанина («За пашпортом»), манірний суржик пані («Що б з мене було?»), брутальне гарикання Палажки («Страчене життя»), наївне лепетання дитини («Наука», «Радощі»), блатний жаргон заводіяки Сашка («В тюрмі»).
Інші тесленківські оповідачі від «я» — це, по суті, аналоги його власного «я», хоча часом під різними іменами («Поганяй до ями!»,«Немає матусі!», «Щи б з мене було?»). Тут, отже, розповідь веде автор-розповідач (такий «образ автора» стосовно ліричних жанрів називаємо ліричним героєм) Герой сам сповідається перед читачем; тому обрано відповідні композиційні форми: щоденник, усну сповідь. Монологи героїв у Тесленка завжди дуже емоційні: завдяки реалістичній передачі уснорозмовної інтонації в них виразно відчутний кожен поворот настрою і думки, кожен внутрішній же(5т. Вражає щирість і нещадність до себе автора-оповідача у такому глибоко хвилюючому оповіданні, як «Немає матусі!».
Але у переважній більшості оповідань і повісті «Страчене життя» розповідь від третьої особи, яку веде «власне автор» і яка виглядає безсторонньою, об’єктивною (без авторських ліричних відступів, без коментаря — вигуків, зауважень тощо), з погляду внутрішньої композиції виявляється багатоголосою — і психологічно, й фразеологічно. Ця авторська розповідь складається з фрагментів, кожен з яких передає точку зору певного персонажа. все зображене малюється через його сприйняття, з яким автор або солідаризується, або ні. Так, скажімо, переважна частина викладу оповідання «Радощі», формально належна авторові, за змістом йде з внутрішньої позиції Кирила Хоця, відбиваючи перебіг його думок і переживань; при цьому широко використана невласне-пряма мова, внутрішній монолог. З позиції вчителя Петра Троянди — через його бачення та оцінку — змальовані події в оповіданні «На чужині»; в оповіданні «В тюрмі» таким суб’єктом бачення та оцінки виступає парубок Омелько; змінюються ракурси, а з ними внутрішньосмислові суб’єкти викладу у повісті «Страчене життя» автор-розповідач, Олеика (переважно), Остапчук, Михайло, Василь. У повісті «Страчене життя» автор як свідок-спостерігач стоїть дуже близько до своїх героїв, до зображеного: відверто висловлює своє ставлення до персонажів, до подій; йому властива так звана подвійна психологічна перспектива у ряді сцен він передає лише те, що може бачити сторонній спостерігач жести, міміку, пряму мову персонажа (така, наприклад, остання сцена готування Оленки до смерті); тільки наприкінці її автор передає думки героїні у формі внутрішнього монологу й таким чином стає на позицію «всезнаючого» автора, якому відомі й думки персонажа; поєднання таких двох позицій суб’єкта викладу характерне для «автора» як щодо Оленки, так і щодо інших персонажів.
Загалом мова автора точна, стисла, сповнена емоційної напруги; їй властива багата народна синоніміка, своєрідна наспівність, яка створюється повторами слів і висловів, синтаксичною інверсією, неповними конструкціями, обривом речення, розвинутою однорідністю слів та синтаксису, відсутністю важких синтаксичних побудов, дієприкметникових та дієприслівникових зворотів, періодів тощо. Найрізноманітніші мовленнєві інтонації письменник передає настільки яскраво, що читач ніби фізично чує звучання тексту
Тропіка у Тесленка — на відміну від багатьох інших представників нової прози — розвинута порівняно мало; у нього не знайдемо ускладнених і віддалених асоціацій. В основі його образності — реалії побуту, близького й зрозумілого читачеві та його героям. Часто дається лише натяк чи вказівка на якусь характерну деталь, що викликає в уяві читача яскравий образ. Улюблені художні тропи автора — епітет і метонімія.
Важливим компонентом внутрішнього світу героя є сприйняття ним інтер’єру, пейзажу — часто вкрай лаконічного, але завжди емоційно наснаженого. Пейзаж може гармоніювати з настроєм героя, а може й контрастувати з ним; може зображуватися через сприйняття героя, його настроєву тональність. Ось, наприклад, епізод повернення Оленки додому після закінчення навчання. Попереду — улюблена праця в народній школі; ось-ось мають здійснитися рожеві мрії про кохання, гарне, повне смислу життя. І все, що вона бачить по дорозі, викликає замилування і розчулення. Тесленко малює серію чудових пейзажів, домігшись начебто нескладними засобами яскравого враження. Ось один з них: «По вигону сивіє роса, а там он, за вербами, так небо палає,- сонечко сходить. Тополі в Гайдарях, неначе посоромились чого, почервоніли. Сюди й туди по садочках біліють хати; хліви, клуні стоять понад улицями. Череда ось іде. Чередник у свиті, в брилі: — Гей! помахує костуром. Там он, на майданчику, бекають вівці. А птаство що по садках виробляє, сонечко як зустрічає! Соловейко аж у вухах лящить, витинає такої. Та тут ось один, а там десь і другий. Жовна й собі виграє на клепку Птичка якась: «ці-ці!» у калині. Нащо вже сорока, і та: «скрики!» Письменник сприймає світ через його кольори, звуки, запахи, і не статично, а в рухові: роса сивіє, сонечко сходить, тополі посоромились, череда іде, птаство виспівує тощо. Навіть кольори передано в динаміці: почервоніли, біліють, сивіє. Враження дії руху створюється й особливим ритмом, породженим короткими реченнями з близькою кількістю наголосів, що — як і в останніх чотирьох реченнях — наближає звучання його прози до вірша.
А ось контрастний пейзаж — у фіналі повісті «Страчене життя»: «Знайшли Оленку під вербами у воді,- по платку, що лежав біля берега. Сяяло сонечко, пташки щебетали, а гарнесснька дівчина була байдужа до всього, до всього»
По-різному — залежно від настрою, переживань — сприймають герої Тесленка оточуючий світ. Героїня оповідання «Як же так?» у стані щасливої закоханості оглядає свою кімнату: «Так їй весело, гарно. Лампа з-під голубої будки світить таємно-таємно якось. Гоголь, Тургенєв на стіні в напівтемряві висять… такі… всміхаються до неї неначе». Та от до неї приходить усвідомлення неминучої смерті, а з ним і відчай: «Тихо. Тільки годинничок на столі в Тані: «Іду,- цокає,- йду», та скрипка за дверима: «Помр-е-те… помр-е-те»,- виводить».
Не буде перебільшенням твердити, що з-поміж творів «нової прози» оповідання Тесленка вирізнялися простотою художніх засобів, невимушеністю розмовних інтонацій, життєвою правдою. Справляючи, на перший погляд, враження простої фотографії, вони — при уважному розгляді — виявляють старанну працю заради точності й стислості добору деталей, ситуацій, реплік. Навіть випадковий фрагмент його прози легко впізнається за суто тесленківською наспівною інтонацією, простотою та органічністю, сумовитою тональністю викладу.
.3 прозою перегукуються — за стилем і частково за змістом — листи. Більшість з них написана після заслання й адресована переважно М. М. Грін-ченко, яка допомагала Тесленкові у публікуванні творів, дбала про гонорари й грошову допомогу, піклувалася про здоров’я, намагалася підтримати його добрим словом. Саме з листів ми знаємо про подробиці неповних двох останніх років його життя, обставини й час створення оповідань, ставлення до нього односельчан, переслідування з боку місцевої куркульні. Після смерті матері хворий письменник залишився без усякої допомоги, у вкрай тяжких побутових умовах. І хоча він розумів, що гине, в його листах немає розпачу й нарікань на несправедливість долі. Мужність і витримка не залишають його. В кінці березня 1911 р. він пише листа братові Яремі з проханням дізнатися у редактора журналу «Засів» про долю його оповідань. Лист спокійний, діловий, і не видно з нього, як гірко було молодій ще людині прощатися із страченим життям.
Він помер у ніч з 27 на 28 червня 1911 р. у лікарні містечка Луки. Поховали його на харківецькому кладовищі, так мальовничо зображеному у повісті «Страчене життя».
1939 р. на центральній площі села Харківців урочисто відкрито пам’ятник Тесленкові роботи Г. Пивоварова. У селі створено меморіальний музей письменника, а в Лохвицькому краєзнавчому музеї є його куточок. Образ Архипа Юхимовича Тесленка овіяний в пам’яті народу ореолом особливої чистоти й саможертовності, а його твори знає кожен школяр. Вони перекладені й на мови народів СРСР, і на мови багатьох народів світу, зокрема: російську, білоруську, вірменську, грузинську, молдавську, а також англійську, французьку, польську, угорську, німецьку та інші. Між авторами досліджень про життя і творчість письменника зустрічаємо імена О. І. Білецького, С. А. Крижанівського, Л. І. Смілянського, В. С. Курашової, М. Є. Сиваченка. Останнє, найгрунтовніше дослідження належить В. І. Півторадні — «Архип Тесленко. Життя і творчість» (К., 1982).
1982 р. за рішенням ЮНЕСКО широко відзначалося 100-річчя від дня народження письменника. У Києві відбулося урочисте засідання Спілки письменників України та Академії наук УРСР; «Тесленківські читання» проведено в Полтавському державному педагогічному інституті ім. В. Г. Короленка; в рідному селі письменника земляки відзначили його день народження за участю письменницької делегації у складі О. Гончара, О. Коломійця, В. Канівця, О. Чучі. «Правда, гірка й трагічна правда народного життя,- сказав О. Т. Гончар,- стала головним героєм його талановитих, виболених, вистражданих творів. Чистотою помислів, гуманізмом, любов’ю
до трудової людини, вболіванням за її гідність — цим близькі нам твори Тесленка, адже й сьогодні кожен із нас дорожить чутливістю людського серця, його здатністю відчувати чужий біль, відгукуватись співчуттям на голос іншої людської душі… Твори Архипа Тесленка народ прийняв на вічне збереження, на нове й нове прочитання, а що для письменника може бути вище за таку честь!». «Виболеним і вистражданим» оповіданням письменника ніколи не загубитися між творіннями великих майстрів малої прози: в них-бо постає неповторний образ Людини найвищої чистоти й саможертовності, людяного й ніжного серця і сумовитою мелодією бринить тихий рідний голос, щоразу озиваючись болючим щемом у наших серцях.