В другій половині XIX ст. у всій Європі, а втім і на українських землях, будівництво житлове і громадянського призначення стоїть під знаком утилітаризму й перевантаженості.Архітектуру цих часів характеризує мішанина різних стилів, або т.зв. еклектизм. Серед різних фаз цього стилю та різновид-них мистецьких напрямків особливо поширився віденський ренесанс. Цій віденській моді підпадають всі більші репрезентативні будови Києва, Харкова, Одеси, Львова, Перемишля, Чернівців, а навіть Ростова чи Краснодару на Кубані. В цьому стилі побудовані більші міські споруди, як театри (зокрема оперні), міські управи, громадські та приватні будинки. Не видно на них рис індивідуальної творчості мистців-архітекторів, а домінує мода, при чому в усіх цих спорудах підкреслюється симетрію зовнішнього вигляду, тобто фасади, що виходить на вулицю. Кращими зразками цього неоренесансу є театри в Одесі, Києві і Львові.
Техніка будівництва, яка в старі часи мала високий рівень, в другій половині XIX ст. підупадає. Намагаючись знищити всі особливості культурно-економічного життя України, російська центральна влада особливо завзято поборювала українське міщанство і з ним зв’язане ремісництво, його незалежні організації та стиль їх роботи. На Лівобережжі вже у 1780 р. міські ремісничі організації позбавлено автономного устрою і піддано російському законодавству. Це саме сталося на Правобережжі у 1840-их роках. Ці утиски царської влади довели до занепаду ремісничого стану, бо уряд перетворив їх у фабричні підприємства. Управа цехів всеціло підпала під контролю російської адміністрації, цехові школи втратили своє призначення, число учнів постійно меншало і все це гальмувало їх розвиток. Наслідком цього було те, що багато будов початку, а особливо половини XIX ст., були з мистецького погляду без вартісними і технічно примітивними, особливо на провінції. Цей сумний факт завжди гострю відчували українські архітекти, інженери, мистці й культурні діячі. їх заходи організувати мистецькі школи не давали результату, так, що талановита молодь мусіла йти на науку в Петербург чи Москву, бо і кафедру архітектури при Харківському університеті теж поступово зліквідовано.
А що давала адептам мистецтва, українцям, російська мистецька освіта? В другій половині XIX ст. там культивувався т.зв. „псевдовізантійсько-русский стиль” національно-московського напрямку. Його основоположником був петербурзький архітект К. Тон. Була це запізнена і запозичена в західній Європі, під впливом відродження романтичного стилю, архітектурна мода, яка стала російським національним мистецтвом і мала своїм меценатом царя. Відзначався цей стиль неорганічністю і еклектизмом (напр. до архітектури української, московської чи візантійської додавались мотиви балканські, мохамеданські та інші екзотичні, і такі будови виходили без внутрішнього змісту і мали надуті форми.).
Цей Тонівський напрям насильно насаджувався в українському церковному будівництві (Житомир, Харків та інші міста).
До цього часу належать теж реставрації старокняжих будов, яким, за вказівками Москви, старались надати „прикмет” „візантійсько-російського стилю”. Таким чином зовсім розібрано у Києві старовинну Десятинну церкву (з 986 року) і на її місці здвигнено у 1828-42 pp. нефоремну будову за проектом російського архітекта Стасова. Це саме сталося з іншими старовинними церквами на Волині, в Херсоні, де спотворено цінні пам’ятки старохристиянського будівництва.
Дещо більше по-мистецькому від цього шаблону вийшла будова кафедрального храму св. Володимира в Києві (1900 р. архітект Шехтель) та Олександрівська в Кам’янці Подільському (з 1903 р. і розібрана большевиками в 1934 p.), бо не було в них типічного для школи Тона і його послідовників надміру прикрас і вимішки східних орнаментів.
Архітектура в другій половині XIX ст. (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)