Період Київської Русі відносно невеликий за тривалістю (трохи більше за 300 років), але вкрай важливий за своїм значенням для розвитку культури на українських землях. Його початком формально вважається 863 р. – рік воцаріння князя Рюрика на новгородському престолі. Однак точкою відліку в історії давньоруської архітектури слід вважати 988 р. – хрещення Русі князем Володимиром.
Різниця в датах пов’язана не з тим, що монументальна архітектура з’явилася на Русі лише завдяки приїжджим християнським майстрам, а з тим, що в ході хрещення найбільш значущі пам’ятки попереднього мистецтва минулого були цілеспрямовано знищені. Лише завдяки розкопкам ми маємо приблизне уявлення про окремі зразки давньоруської архітектури дохристиянського часу.
В епоху хрещення Русі Візантія переживала свій розквіт. Недовгий період інтенсивного контакту двох цивілізацій на століття визначив вигляд русько-православного храму. Культова архітектура східних слов’ян наслідувала візантійські зразки 10-11 ст. навіть тоді, коли самі греки вже давно будували інакше: наприклад, у Московіїхрами подібного типу зводилися до 17 ст.
Однак мистецтво Київської Русі не було чистим наслідуванням ромейського зодчества. Уже через сто років після хрещення давньоруські храми помітно відрізнялися від візантійських. За лічені десятиліття в образотворчому мистецтві й архітектурі східних слов’ян з’явився самобутній і пізнаваний, власне давньоруський, стиль. У короткий період феодальної роздробленості в 12-13 ст. цей стиль устиг розділитися на кілька чудових регіональних шкіл. Усе це свідчить про те, що християнське мистецтво Русі стояло на плечах багатовікової язичницької культури.
Давньоруські храми ніколи не покривали штукатуркою, їхні стіни були прикрашені цегляними візерунками, ступінчастими нішами, мозаїчними вставками. На жаль, у більшості випадків цей декор утрачено і його можна побачити лише на реконструкціях, таких як Богородична церква на Золотих воротах
Характерні ознаки
Давньоруська архітектура має такі характерні ознаки:
- храми прямокутні або квадратні в плані, мають, як правило, один або п’ять масивних півсферичних куполів на широкому барабані, прорізаному 4, 8 або 12 вікнами. Світські будівлі «теремного» типу, утворені рядами прямокутних об’ємів і увінчані високими шатровими або чотирискатними дахами;
- для фасадів культових будівель характерний розподіл на прясла – видовжені площини, увінчані півкруглим виступом-закомарою, а також велика кількість віконних прорізів, що утворюють ряди, тріади та більш складні композиції;
- стіни декоровані візерунками з цегли та різнотипними рядами кладки, аркатурними фризами (виступами у вигляді декоративних арочок), напівколонами з різьбленими капітелями. У прикрашанні інтер’єра основна роль належить мозаїкам і фрескам;
- типове вікно – півциркульне, вузьке, його позбавлено лиштви, але прикрашено профілюванням контуру й обрамленням із фігурно викладеної цегли (у типовому випадку – «променевий» візерунок із плінфи навколо півкруглого склепіння вікна);
- основні будівельні матеріали – плінфа (плоска цегла) і камінь. У храмах 10-11 ст. застосовувалася візантійська техніка чергування рядів каменю й цегли; з 12 ст. в одних районах відбувається перехід на чисту цеглу (Чернігівське, Київське князівства), а в інших – на шліфований камінь (Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське князівства).
Розвиток давньоруської архітектури
Історичний розвиток давньоруської архітектури можна розділити на чотири етапи. У язичницький період (5-9 ст.) основним було будівництво фортець, укріплених замків, палаців-теремів, язичницьких культових комплексів.
У період розквіту Русі (10-11 ст.) переважає візантійський тип храму – багатоголовий, оперезаний галереями. На початку 12 ст. з’являється київська школа храмового зодчества, представлена численними одноку- польними храмами з лаконічним декором. Із другої половини 12 ст. настає період роздробленості Русі, що характеризується бурхливим розвитком регіональних шкіл (галицько-волинської, чернігово-сіверськоїта інших).
Русь язичницька
Історію давньоруської архітектури на українських землях можна простежити лише за храмовими спорудами християнського періоду. Пам’яток язичницького зодчества як світських, так і культових, не дійшло до наших днів. Лише завдяки дослідженням археологів ми можемо в загальних рисах уявити собі найбільш значущі будівлі тих часів. На території України виявлено залишки дерев’яних фортець (Городище Кия, Зимно), замків (Тустань), кам’яних і дерев’яних теремів (Київ, Чернігів), язичницьких культових комплексів (Київ, Бохіт, Хортиця, Стельське, Мо- настирок та ін.).
У давньому Києві дослідниками відкрито два язичницьких капища. Перше з них було створено в б-9 ст. і присвячено, очевидно, Святовиту-Роду. Воно являє собою облицьоване каменем коло з чотирма «пелюстками», зорієнтованими за сторонами світу. Друге, більше, капище було збудовано за наказом князя Володимира Святославича в 980 р. Воно являло собою укріплений каменем і плінфою насип складної п’ятипелюсткової форми; виступи-пелюстки слугували постаментами для ідолів. За найбільш обґрунтованою версією, по кутах майданчика стояли кам’яні статуїДаждьбога, Стрибога, Ярила та Мокоші, а на центральному, найбільшому виступі розміщувався величезний дерев’яний ідол Перуна. Саме цей стовп було скинуто в Дніпро під час хрещення Києва в 988 р.
Розквіт Київської Русі
Зразком для перших християнських церков Київської Русі став візантійський храм 10 ст. – п’яти- або семикупольний, оперезаний одним або декількома кільцями закритих галерей. Зазвичай він мав грановані куполи з поясом закомар, і стіни, викладені з рядів плінфи та каменю, що чергуються. Таких типово візантійських церков в українських землях налічується зовсім мало, і більшість із них втратили первісний вигляд. Нині зовнішній вигляд храму 10-11 ст. найкраще представляє Василівський собор в Овручі, а інтер’єр – Софія Київська.
Київська школа 12 ст.
У 12 ст. Русь поступово розпадається на князівства, що групуються навколо древніх племінних центрів – Новгорода, Суздаля, Чернігова, Полоцька, Турова, Галича. Однак деякий час Київ зберігає «духовну» монополію: на неосяжних просторах Русі церкви будуються в основному київськими майстрами.
Регіональний і відповідно, «малобюджетний» характер будівель 12-го століття призвів до виникнення нового типу храму – без галерей і оббудовувань, із єдиним масивним куполом. Церкви такого типу відомі в Києві, Чернігові, Каневі, Володимирі-Волинському, в ряді міст Білорусі. Вони створюють враження «типового проекту», настільки схожі їхні силуети, пропорції та зовнішнє оформлення. Цікаво, що в зовнішньому декорі цих храмів є елементи, типові для архітектури Західної Європи того ж періоду.
Період роздробленості Русі, 13 ст.
Після знаменитого з’їзду князів у Любечі в 1097 р. Русь фактично перестала бути державою. Уже до кінця 12 – початку 13 ст. установилися кордони великих князівств, що майже повторили обриси племінних спілок 8-9 ст. Під впливом місцевих традицій у більшості князівств виникли місцеві архітектурні школи: Псковсько-Новгородська, Володимиро-Суздальська, Чернігово- Сіверська, Галицько-Волинська. Пам’ятки двох останніх шкіл сконцентровані переважно на території України.
Для Чернігово-Сіверської школи характерне нарощування висоти храму, що досягається шляхом появи додаткових ярусів закомар, звуження бічних прясел, подовження барабана купола й надання йому конічної форми.
Зодчі Галицько-Волинської землі, зазнаючи значного впливу романської архітектури, будували чудові білокам’яні собори зі ступінчастими романськими фасадами, прикрашали куполи аркатурами, а портали – різьбленими архівольтами.