Після спустошення українських міст татаро-монгольською навалою монументальне будівництво в другій пол. XIII та в XIV ст. помітно припинилось на Придніпров’ї, а в досить обмежених формах існувало ще на Волині, в Галичині та на Закарпатті.Зокрема помітного розвитку досягла українська архітектура в XIV-XVI ст. на галицько-волинських землях. Тоді то в архітектурному будівництві, а передовсім оборонних башт і замків, починають вживати т.зв. брускову цеглу; а що стосується стилю, то ця архітектура продовжила розвиватися на самобутній староукраїнській основі (з Х-ХІІІ ст.), хоч можна на ній спостерігати частково західноєвропейські впливи, що приходили на українські землі передовсім з Чехії, Польщі, Угорщини та інших країн.
Якщо не розглядати окремо житлового будівництва, то в основному пам’ятки архітектури цього періоду можна поділити на два основні типи: а) оборонні споруди — замки, і б) церкви.
Перші з них — замки, були передовсім оборонними кам’яними спорудами, які будували для оборони перед зовнішнім ворогом, а також як житлові приміщення для власника замку, його сім’ї і його почоту. Такі замки будували нащадки багатих колись княжих родів — шляхти, панів, багаті міщани чи міські аристократи. Будівельним матеріалом була цегла, а в західній Україні і на Поділлі застосовували теж вапняк або пісковик, які легше піддавались обтісуванню і краще надавались до різьблення. У цьому ж періоді (XIV-XVI ст.) в архітектурі, а теж в образотворчому мистецтві формуються особливості українського стилю. Це помічаємо передовсім у кам’яному будівництві західньої України, де під західними впливами ренесансний стиль гармонійно поєднувався з українським народним стилем, перенесеним з дерев’яного будівництва, в кам’яні споруди церков, замків та великих міських будівель.
В українському церковному будівництві основним архітектурним типом були т.зв. зрубні храми. Були це тридільні або безкупольні триванні дерев’яні церкви, найкращі пам’ятки українського народного архітектурного стилю. Крім трибанних були теж п’ятибанні церкви. В цьому періоді формується теж поділ церкви на три частини: вівтар, властиву церкву і т.зв. бабинець. Вікна і двері мали шестикутну форму. Такі церкви з XIV-XVI ст. на землях України майже не збереглися за кількома винятками, як от церква св. Духа в місті Потиличі біля Рави Руської з 1555 p., чи св. Миколая в Чернівцях з 1607 р. Дерев’яні дзвіниці, відокремлені від церков, були подібні до замкових башт, служили інколи як сторожеві вежі. Такі дерев’яні дзвіниці збереглися навіть при кам’яних церквах ще у XVII ст., як от при Софійському соборі і в Києво-Печерській Лаврі.
Цей стародавній тип церков розвинувся з церковного будівництва часів Київської Русі і він помітно відрізняється своєю архітектурою від подібних церков Московщини. Українські церкви — це здебільшого восьмигранні баштові будови (тому і бані бувають восьмигранні). Вони, інколи, доволі високі, нагадували пірамідальну тополю з напівкруглими восьмикутними завершеннями. Українські дерев’яні церкви споруджувані були без одного цвяха, а держались на зарубах; прикрашалися ззовні, а теж в середині мистецькою різьбою і це надавало їм особливої краси. Різьбили майстри передовсім іконостаси. Різьблений орнамент нагадував рослини, гілки винограду, ягоди. Був
це вплив візантійського мистецтва, яке на українському ґрунті набрало нових національних форм. Іконостаси теж держались на зарубах і піднімались кількома ярусами вгору, аж до купола. Згодом архітектурний стиль тридольної церкви був перенесений у будівництво кам’яних церков. Зразком такої будови є однонавна і одноапсидна церква св. Димитрія з XIV ст. і церква св. Покрови з XV ст. в Луцьку, на Волині.
З кам’яних будов цього періоду відомі передовсім церква св. Онуфрія з XV ст. у Львові, у якій збереглися фрагменти фресок, церква в Зінькові на Поділлі, св. Івана Предтечі і Петропавлівська (з XVI ст.) в Кам’янці Подільському.
Окремого типу кам’яними спорудами є церкви-фортеці і монастирі. Звичай захищатися від ворога в українській церкві дуже давній. Відомо напр. що кияни оборонялись від Батиєвих орд у Десятинній церкві і там багато їх згинуло. У 70-их pp. XV ст. київський князь Семен Олелькович відбудував з руїн головну церкву Успіння Києво-Печерського манастиря з XV ст. та укріпив монастир цегляним муром з баштами та бійницями. Манастирські укріплення помагали киянам боронитися від татар, а теж католиків, що безуспішно прагнули заволодіти Києво-Печерською фортецею. Такими ж монастирями-фортецями були монастирі Унівський, Дерманський, в Зимному і Межиріччі. Церковною твердинею була церква в Сутківцях на Поділлі, яка, в перебудованому виді, збереглася до наших часів. Крім цих було ще і більше подібних укріплених церков на Поділлі і в Галичині.
Архітектура XIV-XVI ст. та її особливості (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)