«Березневі статті» («Статті Богдана Хмельницького») — українсько-московський договір, укладений у Москві в березні 1654 р.після двотижневих перемов між боярами і українським посольством у складі генерального судді Самійла Богдановича-Зарудного, переяславського полковника Павла Тетері, брацлавського осавула Григорія Кириловича, чигиринських отаманів — Германа (Герасима) Гапоновича, Іллі Харитоновича та Кіндрата Якимовича.
Царський уряд доручив провести переговори з українським посольством особам, які займали найвище становище в Московській державі. Це — ближній боярин і намісник, казанський князь О. Н. Трубецькой, один із найвпливовіших московських боярів в. В. Бутурлін, який у січні 1654 р. очолював велике посольство у Переяславі, окольничий і намісник каширський П. П. Головін і думний дяк Алмаз Іванов. Його М. Грушевський у праці «Історія України-Русі» називає «найвизначнішим московським дипломатом того часу ».
У перший день переговорів, 12 березня, умови з українського боку, зміст статей були виголошені послами усно. Вони, як і промови та розпитування бояр, були запротокольовані (переважно конспективно) московськими дяками під назвою «Розговорные пункты без всякого решения». Кожна стаття починалася словами: «И посланники говорили…», «И посланникам говорено…». Завершилися переговори першого дня пропозицією українським послам подати свої умови письмово.
14 березня посли подали письмовий текст проекту договору з 23 статей, що фіксували умови, на яких уряд Української Гетьманської держави передбачав об’єднання з Московською державою. Цей документ мав підпис гетьмана України Богдана Хмельницького і печатку Війська Запорозького.
Український проект договору, за винятком п’яти останніх статей, що стосувалися важливих військових проблем поточного моменту, зокрема оборони України, мав конституційний характер. Автори цього проекту прагнули забезпечити повноту суверенітету держави й усунути будь-яке втручання влади московського царя у внутрішні справи України.
Суть Березневих статей
Отже, «Статті» проекту договору 1654 р. стосувалися різних сторін майбутніх міждержавних відносин України і Московії.
У першій статті йшлося про підтвердження «прав і вольностей» Війська Запорозького, тобто прав і вольностей України, оскільки формула «гетьман з Військом Запорозьким» репрезентувала в офіційних юридичних і дипломатичних документах Українську Гетьманську державу, що складалася в ході Визвольної війни 1648- 1657 pp. У статті говорилося про непорушність прав і вольностей козацького стану в управлінні, суді й у приватних правових відносинах, зокрема в «добрах», тобто в матеріальній власності. Друга стаття обумовлювала кількість козацького війська — збройних сил України — 60 тисяч. Третя стаття передбачала підтвердження «прав та вольностей» української шляхти в «добрах», судах (міських і земських) та місцевої адміністрації; вони могли самі обирати своїх урядників і суддів. У четвертій статті була поставлена умова, щоб доходи на царя збирали урядники з місцевих людей, тобто була українська фінансова адміністрація і, таким чином, Україна могла зберегти свої фіскальні права.
У п’ятій статті йшлося про надання староства Чигиринського на гетьманську булаву; шоста закріплювала право Війська Запорозького обирати гетьмана. Стаття сьома декларувала недоторканність козацьких земель і маєтків та їх спадкування козацькими вдовами та дітьми. Статті восьма, дев’ята, десята, одинадцята та дванадцята були присвячені питанню виплати грошей і надання млинів та маєтків на утримання урядів військового писаря, полковників, суддів, осавулів, обозного, а також козацької армати.
У статті тринадцятій була сформульована ідея про непорушність прав, наданих князями та королями духовним та мирським людям.
Чотирнадцята стаття затверджувала право зносин гетьмана і Війська Запорозького з іншими державами. Конкретно йшлося про право «вільно приймати» послів з чужих земель, а царя оповіщати тільки у випадках їх ворожого до нього ставлення.
Статті п’ятнадцята і шістнадцята стосувалися виплати цареві данини у формі трибуту та способів збирання податків для цієї данини.
У статті сімнадцятій мовилося, що права населення України гарантують царські «хартії, писані на вольності козацькі, а другі — на шляхетські». Вісімнадцята стаття зазначала, що посли мають порушити питання про київського митрополита відповідно до усного наказу гетьмана. У дев’ятнадцятій статті викладалися пропозиції про термінову відправку царського війська під Смоленськ, щоб попередити об’єднання поляків з іншими ворожими силами. Двадцята стаття ставила питання про утримання військової залоги на кордонах України. У двадцять першій статті встановлювалися розміри платні рядовим козакам, полковникам, осавулам військовим, сотникам. У двадцять другій статті говорилося про спільні дії проти нападів татар, а в останній, двадцять третій, — про утримання фортеці Кодак та її залоги для охорони південного кордону Гетьманщини.
17 березня українські посли і представники уряду зібралися втретє для обговорення статей. З приводу деяких пунктів від українських послів зажадали додаткових пояснень. Зі свого боку бояри висунули дві свої пропозиції.
19 березня відбулися ділові розмови з боярами, які зустрілися з послами, щоб вирішити деякі нез’ясовані спірні питання. Думний дяк Алмаз Іванов ознайомив послів з резолюціями бояр і указами царя на кожну з 23-х статей.
Десять статей — перша, друга, третя, п’ята, шоста, сьома, дев’ята, одинадцята, тринадцята, сімнадцята — затверджувалися беззастережно. Статті четверта, восьма, дванадцята, п’ятнадцята, шістнадцята ніби й стверджувалися царським указом, однак із такими застереженнями, що іноді суттєво змінювали їх не на користь української сторони. Щодо статей вісімнадцятої, дев’ятнадцятої, двадцять другої, то позитивні їх рішення були висловлені в іншій формі, у статтю чотирнадцяту царським указом внесено обмеження. Стаття десята, двадцята, двадцять третя містили резолюцію «допросить», тобто з’ясувати, і пояснювали, що саме. А відносно статті двадцять першої бояри і цар вирішили взагалі «отговаривать».
21 березня українські посли подали нову редакцію проекту договору, що містив уже тільки 11 статей. У цю редакцію не були внесені сім статей першого варіанта, п’ять статей було об’єднано в три, а ще три — в одну. У цьому, другому, варіанті ратифіковано всі (за винятком останньої) статті, щоправда, з деякими змінами і поправками.
Коли укладався українсько-російський договір 1654 p., Україна вже була незалежною державою — вона мала всі ознаки, притаманні поняттю «держава»: територію, що підлягала державній організації; населення, яке визнавало тільки владу гетьмана; гетьманський уряд, який здійснював владні функції на території України; збройні сили — козацьке військо, а також самостійні міжнародні відносини.
Для Хмельницького договір 1654 р. був насамперед звичайною угодою про військову допомогу в боротьбі проти Польщі. Крім того, уряд Богдана Хмельницького цим договором ставив завдання закріпити за Україною її права та вольності та не допустити в майбутньому їх порушень і обмежень царизмом. В умовах цієї історичної доби, політичних і фактичних обставин було використано звичну для того часу форму договору між двома державами, так звану протекцію, коли вдаються по допомогу до сильнішої держави. Така форма була відома всім монархам та володарям.
Москва спочатку погоджувалась із «протекційним» характером договору і вважала Україну вільною державою. Маючи з Богданом Хмельницьким зносини ще до укладання договору, царський уряд здійснював їх через спеціальних послів, і відав ними Посольський приказ — по суті московське міністерство закордонних справ, що взагалі керувало зносинами Москви з чужоземними державами. Україну відокремлювали від Москви державний кордон і митниці.
Але Московське царство за своєю приро дою і характером було імперією, унітарною, абсолютистською, феодально-кріпосницькою державою, для якої Гетьманщина з її республіканським ладом і сильними демократичними елементами, з козацьким землеволодінням, вільною, без феодального примусу, працею на землі, покозаченим селянством була своєрід ною історичною антитезою. У зв’язку з договором 1654 року в Москві почала виявлятисг ідея «повороту» до московського царя «пра родительской отторгнутой отчизны Києва» Статус незалежності, суверенності України є тимчасовий, у майбутньому вона мусить бути провінцією Московської держави. Щоб це стало історичною реальністю, треба докладати якнайбільші зусилля.
Уже під час укладання договору це вияви лося у більш-менш врахованій тенденції царя і бояр встановити контроль над внутрішнім економічним життям, військовою діяльністю, а також над міжнародними відносинами України. Однак українські посли відповідно до твердих і рішучих настанов Богдана Хмельницького протистояли цій тенденції, хоч у ході обговорень деяких статей доводилось іти на компроміс.
Укладаючи договір з Москвою, Україна, як незалежна держава, ставила свої умови, що їх прийняла друга сторона — Москва.
У день від’їзду українських послів їм вручили текст договору, що містив 11 статей з царськими і боярськими указами і санкціями під ними, а також царську жаловану грамоту від 27 березня 1654 року, яка складала зі статтями одне ціле.