Ця грамота, що стисло викладала головне із санкціонованих статей, підтверджувала не тільки ратифікацію другого варіанта редакції з 11-ти статей, а також ратифікувала статті першого варіанта редакції, які не ввійшли до другого варіанта. Таким чином, в грамоті йдеться про підтвердження прав і вольностей Війська Запорозького, про кількісний склад збройних сил України, про право Війська Запорозького обирати гетьмана, про спадкування козацьких маєтків і прав козаків їх вдовами і дітьми. У додаток були видані ще дві царські грамоти, датовані також 27 березня: на чигиринське староство Богданові Хмельницькому та українській шляхті (всі три в протоколі Посольського приказу називаються «конфирмовательними», тобто ратифікаційними).
Одним із визначальних факторів незалежності Української Гетьманської держави була влада гетьмана. У договорі 1654 р. вона нічим не обмежувалася. Гетьман був верховною владою і головою Української держави. Шоста стаття визначала, що гетьман одержував свою владу за вибором Війська Запорозького, тобто обирався «доживотно» на козацькій раді, де, як правило, були присутні представники інших станів. Царя мали лише сповіщати про вибори, а гетьман повинен був скласти присягу цареві перед царським посланником в Україні. І на майбутнє: після смерті кожного гетьмана козаки мали право, як формулювалося в жалуваній ратифікаційній царській грамоті, «обирати гетмана по прежним их обычаям, самим меж себя».
Щодо питання внутрішньої автономії, зокрема у судочинстві, пропонований українським посольством проект договору вже в першій його статті вимагав: «Підтвердити права і вольності наші військові, як з віків бувало у Війську Запорозькому, які своїми правами судилися і вольності свої мали в добрах і судах ». Суд тоді вважали однією з найважливіших функцій влади, і Військо Запорозьке надавало йому великої ваги: «Щоб ні воєвода, ні боярин, ні стольник у суди військові не вступалися, але від старшин своїх щоб товариство судимі були: де троє чоловіків козаків, тоді два третього мають судити». Саме в такій формі була зафіксована теза про цілковиту незалежність від царського уряду Війська Запорозького у сфері судочинства.
Цар 27 березня 1654 р. ратифікував першу статтю договору без жодних змін.
Дискусійного характеру набули переговори, коли вирішувалися питання про податки.
З визволенням України з-під польської влади й утворенням Української Гетьманської держави її фінансова політика набула суверенного характеру. Всі податки, що їх народ України повинен був сплачувати до королівського скарбу, на короля, на католицькі монастирі й церкви, передавалися до скарбу Війська Запорозького, до Української Гетьманської держави. Крім того, товари, які ввозили з інших країн, обкладалися митом. Значний прибуток Українській державі давали податки з меду, пива, горілки.
Український гетьман, укладаючи договір з царем, хотів, щоб весь прибуток і надалі залишався в Україні, за винятком певної грошової данини Москві.
Московські бояри не прийняли цієї умови у запропонованій редакції. Вони прагнули самі визначати характер і розміри податків, а основне, щоб фіскальні органи належали Москві, щоб податки стягували царські чиновники.
Важко було навіть передбачити, яких масштабів могли набути безконтрольність, свавілля, зловживання московських фіскалів.
У результаті великих дискусій прийшли до компромісної редакції — вирішено було одноразову грошову данину замінити збиранням податків місцевими органами з подальшою передачею їх особам, спеціально призначеним царем. Зберігалися фіскальні права України, залишалася її фінансова адміністрація. Представники Москви тільки приймали зібрану данину. Отже, у справі збирання податків цар зберігав тільки право контролю. І все ж для державного українського скарбу виплата данини, що складала більшу частину безпосередніх податків, була тяжкою втратою, бо позбавляла Українську державу значної частини фінансових засобів.
Царський уряд намагався встановити військовий контроль над внутрішнім життям України, забезпечивши це введенням у головних українських містах своїх воєвод з військовими залогами. Бояри домагалися зафіксувати таку позицію в договорі 1654 p., однак безуспішно. Посли виявили рішуче небажання бачити у своїй країні московських воєвод. Зрозуміло було, що це є прецедент для створення московських баз на території України і майбутньої окупації царськими військами. Хоча Богдан Хмельницький ще до укладання договору, звертаючись у 1653 р. до Москви по військову допомогу проти Польщі, запропонував вислати до Києва трьохтисячне військо під командуванням воєводи. Гетьман вважав, що цей акт матиме не тільки військове, а й політичне значення. Поява царських воєвод з військом у Києві могла стати не тільки фактичним початком московсько-польської війни, а й показувала б іншим державам, зокрема й Польщі, що цар буде боронити Україну всіма засобами Московської держави. Однак на перебування царських воєвод в Україні Богдан Хмельницький дивився лише як на тимчасове.
Статті про міжнародні відносини України мали принциповий характер і важливе державне значення. Український проект договору містив вимогу повної дипломатичної самостійності України, права дипломатичних зносин з усіма державами.
Богдан Хмельницький вважав, що у міжнародній сфері мова повинна йти тільки про взаємне інформування щодо сусідніх держав та їх військово-дипломатичних планів, а при необхідності — про спільні заходи для оборони. Саме такі стосунки встановлювалися між самостійними державами, що укладали взаємооборонний союз. На цьому принципі й ґрунтувалася перша українська редакція статей.
У ході переговорів московська сторона зафіксувала таке: «Коли з яких-небудь країв прийдуть посли у важливих справах, гетьман їх присилатиме до государя; а послів, які при- ходитимуть у малих справах, нехай государ позволить гетьманові приймати і відправляти, і тому йому на зле не має». Таке по суті позбавлення Української держави міжнародної діяльності викликало рішучі заперечення з боку українських послїв. Тоді царський уряд спробував обмежити дипломатичну діяльність України щодо Туреччини й Польщі.
19 березня бояри оголосили послам царський указ: «Чтоб гетьману с польским королем и турецким султаном не ссылаться». А в наступному указі цар обмежував не тільки активне дипломатичне право України щодо Туреччини й Польщі, а й пасивне — приймати та відпускати послів. Царський уряд прагнув поставити під свій контроль і цю сферу діяльності України.
Однобічне обмеження міжнародних зносин суперечило волі та намірам Богдана Хмельницького. Українська сторона вважала, що при союзних договорах подібні обмеження міжнародних зносин повинні бути двосторонніми і мають поширюватися тільки на стосунки з ворожими обом державам країнами. Тому посли і заявили боярам після 19 березня, що з погляду на взаємні союзницькі обов’язки Москві теж не слід мати будь-яких контактів з цими двома ворогами-сусідами.
Обговорюючи воєнні та військові питання, обидві сторони погодилися, що чисельність українських збройних сил буде становити 60 тисяч козаків. Щодо платні Запорозькому Військові, то вона передбачалася за ситуації, коли козаки будуть на царській службі за царським наказом.
Хоча Москва, укладаючи договір, визнавала Україну самостійною державою, та водночас дивилась на неї, як на майбутній набуток свого царства, ставлячи за кінцеву мету замінити протекторат повною інкорпорацією [приєднанням, включенням до складу]. Однак більше трьох років після укладення договору, до самої смерті Богдана Хмельницького, Москва була дуже обережною у спробах обмеження державної незалежності України, не наважувалася порушувати договір. Вона навіть не змогла реалізувати обмежень, внесених указами царя в текст одинадцятистатейного варіанта договору. Дуже великим був авторитет і сильною влада в Україні гетьмана Богдана Хмельницького, який твердо й послідовно протидіяв тискові царизму й відстоював права Української Гетьманської держави.
Умови договору щодо збирання доходів де царської казни взагалі довгий час не здійснювалися, в усякому разі за життя Хмельницького, хоча цар уже в травні 1654 р. направив де України дворян для опису та збирання доходів. Враховуючи розгортання воєнних дій, Богдав Хмельницький попросив відкласти цю справу. У 1657 р. царський посол Бутурлін закидав гетьману, що цар і досі не одержує доходів с України і що царські воєводи не допускаються в її міста.
Не зважав Богдан Хмельницький і на ті додаткові умови договору, що були результатом царських указів і прагнули обмежити державну самостійність України у сфері міжнародних відносин. Гетьман здійснював активну та пасивну дипломатію з чужоземними державами, укладав договори міжнародного характеру, брав міжнародні зобов’язання, зокрема з Фрідріхом-Вільгельмом, курфюрстом бранденбурзьким, Швецією, Угорщиною, Молдовою, Валахією, Кримом, Туреччиною, з якою після приєднання України до Москви Богдан Хмельницький відновив відносини, навіть не повідомляючи про це царя. У гетьманській резиденції Чигирині на початку 1657 р. перебували акредитовані й спеціально надіслані ПОСЛЕ до гетьмана Богдана Хмельницького: австрійський, турецький, кримський, два шведські, два — від князя Ракочія, три — з Молдови, три — з Валахії, посол польського короля : окремо — посол польської королеви, посланеці Литви, московські посли. Монархи, князі та інші родовиті правителі зверталися до Богдане
Хмельницького, називаючи його «приятелем», другом», «братом», як це було прийнято в стосунках між володарями. Отже, чужоземні монархи, незважаючи на договір 1654 p., трактували Україну як окрему від Москви державу, а гетьмана — як самостійного государя.