Реформація і Контррформація, як ми вже бачили, позначилися на суспільно-культурному та релігійному житті України.
Кожна з цих суспільно-релігійних течій по-своєму вирішувала назрілу потребу оновлення релігійного життя, а разом з ним і всього соціально-культурного буття європейських народів.
В цьому контексті слід розглядати і Берестейську церковну унію між католиками і православними. Вже в концепції Флорентійської унії, що передбачала об’єднання обох віровчень при збереженні православними внутріцерковних традицій і звичаїв під егідою папського Риму, була істотна відмінність від чисто середньовічного католицького універсалізму з його вимогою абсолютної інкорпорації православних в католицьку церкву.
Саме такий підхід до єднання двох конфесій отримав певний імпульс в умовах глибоких перетворень західного християнства за нової епохи. Безперечно, на новій католицькій програмі об’єднання християнського світу позначилися гуманістичні концепції трансформації релігійних уявлень, зокрема, прагнення до «загальної релігії», яке базувалось на тому, що всім народам природно властива звернена до одного Бога єдина релігія. Чимало гуманістів прагнуло використати християнство як духовну силу, здатну досягнути «всесвітнього єднання людства». Не випадково Кампанелла в посланні до європейських і неєвропейських правителів, в тому числі і до московського царя, висував ідею об’єднання всіх різновірних християнських народів з католиками і визнання верховної духовної влади папи римського. Цікаво, що і антитринітарії також вірили у можливість створення універсальної релігії. Звичайно, подібні концепції не були офіційною програмою Контрреформації, проте вони могли бути певним ідеологічним підгрунтям на шляху церковного об’єднання католиків і православних під егідою папського престолу. Традиційне намагання папської курії розширити свої впливи на Сході дістали новий імпульс після значних втрат католицизму в результаті реформаційного руху. І в цих намаганнях Рим зміг спертися на грунт, створений кризовим станом православної церкви.
Певна відкритість українського православ’я, його інтерес до нових явищ, пов’язаних як з протестантським рухом, так і Контрреформацією, робили цілком реальними ті чи інші унійні проекти. До їх здійснення прихильники унії намагаються залучити впливових магнатів, які трималися православ’я, але відчували гостру потребу його реформування. Це стосувалося, зокрема, і князя Костянтина Острозького, який підтримував тісні контакти як з протестантами, так і з контрреформаторами. У його оточенні бачимо і єзуїта Петра Скаргу – духовника дружини князя католички Софії Тарновської, і його ідеологічного супротивника протестанта Мотовила. Саме в контексті звичайної для єзуїтів практики – привертати на свій бік насамперед елітарні прошарки суспільства – слід розглядати спробу їхнього чільного представника Петра Скарги зробити князя Острозького ініціатором унії православних і католиків. Цю мету переслідувала книга єзуїтського проповідника «Про єдність церкви Божої» (1577), присвячена князеві.
Слід, однак, зауважити, що програма Скарги, яка передбачала релігійно-культурну і церковну уніфікацію, відмову православних від церковнослов’янської мови та своїх обрядових традицій, не могла бути сприйнята князем. Але контакти представників папської курії з Острозьким не припинились. Активно діяли в цьому напрямку папський нунцій у Варшаві А. Болоньєтто та легат римської курії, а згодом визитатор папських колегій у Східній Європі А. Поссевіно. У численних повідомленнях до Риму на початку 80-х років обидва свідчили, що Острозький готовий до унії і має намір схилити до неї константинопольського патріарха, і навіть самостійно здійснити угоду між обома конфесіями. Проте спроба Риму ввести новий – григоріанський – календар на всій території Речі Посполитої викликала різке міжконфесійне загострення в державі, сильний опозиційний рух як православних, так і протестантів. На цьому грунті виникли конфлікти між львівськими православними міщанами і католицьким архієпископом Д. Саліковським. Введення нового календаря об’єктивно вело до заборони православних богослужінь за старим – юліанським – календарем; це викликало повсюдне обурення православних усіх станів. В цій ситуації князь Острозький рішуче виступив на захист православної віри. На якийсь час спроби здійснення унії були призупинені. Стефан Баторій був змушений видати універсал, який роз’яснював, що православні мають право здійснювати богослужіння за старим календарем. Події початку 80-х років започаткували тривалу антикатолицьку полеміку й дали поштовх виникненню численної полемічної літератури в українському письменстві. Здавалося, для унійних проектів не залишалося місця в українському суспільстві. Проте внутрішня ситуація в українській церкві знов оживила уніатські тенденції в її середовищі.
Слід мати на увазі, що вже від часів Флорентійської унії і падіння Константинополя українська православна церква фактично була автокефальною. Київський митрополит обирався собором, або призначався королем і лише формально затверджувався константинопольським патріархом. Арешт і заслання турецькою владою константинопольського патріарха у 1584 р. дали поштовх до нових спроб здійснення унійних планів.
Серед католицьких політиків Риму і Варшави виникають ідеї перенесення осідку патріарха до Києва, Львова, Вільно або навіть Риму. Князь Острозький зі свого боку запропонував розмістити його резиденцію в Острозі. Після звільнення патріарха Ієремії і його приїзду в Україну у 1588–1589 рр. католицькі ініціатори унії поєднали питання перенесення патріаршої резиденції до Речі Посполитої з новими зусиллями у здійсненні спроб об’єднання католиків і православних.
Між тим, Ієремія вдався до кроків, які викликали загострення внутріцерковного становища в українському православ’ї. Надання патріархом права ставропігії Львівському і Віленському братствам, контроль з їхнього боку за дотриманням канонів і поведінкою духовенства аж до єпископів включно призвели до посилення протистояння братств та ієрархів. Останні вбачали в діях патріарха підрив свого авторитету і надмірне посилення влади Константинополя. До того ж, непослідовні дії Ієремії (надання патріарших грамот спочатку на користь братств проти єпископа Балабана, потім – навпаки) дуже нагадували надто непопулярну в європейському світі торгівлю індульгенціями. Ці нерозважливі кроки Ієремії підштовхнули багатьох ієрархів православної церкви до пошуків виходу з кризового стану на шляхах зближення з Римом. Не бажаючи посилення реформа-ційних ідей, носіями яких ставали братства, багато хто з них почав схилятися до унії з Римом.
Ідея об’єднання конфесій по-різному трактувалась у тогочасному суспільстві. Так, для Острозького та інших представників української еліти, пройнятих гуманістичними впливами, унія була засобом оновлення православної церкви, піднесення її до рівня потреб часу, тіснішого зближення із західноєвропейською культурою. У зв’язку з цим плекалися також надії зрівняти у правах православних ієрархів з католицькими (дістати місця в сенаті) і посилити позиції православних у Польській державі.
Наміри вийти з кризи шляхом оновлення і реформування українського православ’я, не порушуючи його основних традицій, запобігти поширенню «єресей» (реформаційних рухів) багато в чому нагадували програму Контрреформації, спрямовану на внутрішню реорганізацію католицтва. Цілком ймовірно, що ідеї зближення православних і католиків грунтувалися на гуманістичних, утопічно-романтичних мріях про возз’єднання християнства, що були властиві і тогочасним українським інтелектуалам. Цю категорію діячів репрезентував Іпатій Потій та деякі інші прибічники унії; завдяки новій системі освіти вони були знайомі з гуманізмом, протестантизмом, античною культурою і філософією, загальними досягненнями ренесансної культури.