Іпатій Потій (1541–1613) – один з творців унії, належав до заможного українського панського роду. В дитинстві навчався у кальвіністській школі князя Радзивіла, потім – у Краківській академії. Одержавши блискучу освіту, він захоплюється протестантизмом і стає його сповідником. Проте на 33 році життя знову повертається до православ’я. Залишивши службу у Радзивіла, він стає королівським секретарем і налагоджує зв’язки з багатьма впливовими особами держави. Потій обіймає досить значні світські посади – земського судді у Бересті, згодом – берестейського каштеляна, що дало йому право зайняти сенаторське крісло. Однак після смерті дружини він зрікається посад і титулів і вступає до чернечого ордену василіян. За рекомендацією Костянтина Острозького у 1590 р. він стає владикою володимирським і берестейським. Потій усвідомлював, що закиди католиків та протестантів щодо низької культури православного духовенства, його користолюбства, байдужості до проблем церковного життя і пастирських обов’язків мають реальні підстави. Способом подолання цих вад, на думку Потія, є зобов’язання вищого духовенства «великой шкодh забhгати… то радою, то наукою то писанием своим». Він навіть вважав за можливе брати приклад з протестантів, які заради залучення вірних використовували живе слово проповіді, друковані твори, освіту, засоби полеміки тощо. Потій закликав посилити роботу над перекладами книг Святого Письма і святих отців церкви «руською мовою», звернутися до творів західної патристики, відділити правовірні твори від неправовірних.
Вже самий зміст полемічної творчості Потія є яскравим свідченням високого рівня його освіченості. Він раз у раз посилається на Гомера, демонструє знання творів Катона, часто згадує Платона, Арістотеля, Езопа. Потій віддає шану латинській мові, що є засобом доступу до скарбниці знань давньої і нової європейської культури. Обгрунтовуючи необхідність унії, він звертається, насамперед, до гуманістичих концепцій Флорентійського собору, зокрема, до твору визначного грецького гуманіста Віссаріона Нікейського «Догматика», в якому заперечуються середньовічні погляди на всевладдя папського престолу. Якщо ініціатори унії з польського католицького табору відстоювали концепцію церковної і релігійно-культурної уніфікації, за якої православ’я не мало перспективи розвитку, Потій стояв на протилежних позиціях. Для нього унія означала звільнення церкви від шкідливого втручання світської влади, акцептацію низки аспектів західноєвропейського духовного та інтелектуального життя, викристалізованих під час Реформації і Контрреформації, при збереженні в об’єднаній церкві східних обряду і традицій.
Концепція Потія – головного будівничого Берестейської унії – здебільшого поділялася лідером православ’я князем Острозьким. Підтримуючи ідею реформування православної церкви, останній відстоював гарантію збереження православного обряду забороною переходу з унії до католицтва. Разом з тим, унійна програма Острозького характеризувалася широким універсалізмом і передбачала єднання з Римом також Москви, Молдавії та інших православних країн Європи за згоди східних патріархів. Ідея регіональної унії в межах Речі Посполитої Острозьким не була підтримана. Саме на цьому грунті відбувся його відхід від унійного руху і розрив з Потієм.
Між тим, українські ієрархи на Белзькому соборі 1590 р. стали на позиції регіональної унії. У 1594— 1595 рр. до них приєднався і Потій. Умови прийняття унії, висунуті на соборі українськими єпископами, не містили жодних вимог проведення церковної реформи. Головним завданням було зрівняння у правах православних і католиків, підтвердження старих майнових привілеїв (до Любліна), забезпечення інших станових інтересів ієрархії. І лише після активного втручання Потія програма єпископату зазнала істотних змін відповідно до концепції володимирського владики.
В умовах загострення стосунків між католиками і православними Речі Посполитої князь Острозький не міг погодитись із регіональною концепцією унії. Знаючи настрої загалу українського суспільства, Острозький як його лідер розумів, що лише православ’я може бути прапором загальнонаціональної опозиції польсько-католицькому наступу. Це підтверджувалось активізацією антипольських настроїв в Україні під час спроб введення григоріанського календаря, першими збройними виступами козацтва, протестами православної шляхти.
Підготовка українськими православними ієрархами укладення унії, що таємно велася впродовж першої половини 90-х років, набула розголосу в 1595 р. У червні цього року Потій надіслав Острозькому узгоджені після тривалих переговорів з католицькими лідерами і королівським двором «артикули» унії, які викликали незадоволення князя. Острозький висловився за необхідність проведення собору, який, на його думку, треба було б провести до запланованих відвідин делегацією православних єпископів Риму. Проте у вересні 1595 р. Потій та єпископ луцький і острозький Кирило Терлецький виїхали до Риму, де на урочистій аудієнції у папи Климентія VIII були затверджені умови унії.
В цій ситуації Острозький вдався до активних дій. Він зумів залучити на свій бік львівського єпископа Балабана, полагодивши його конфлікт з братством, і перемишльського єпископа Копистенського, які висловили протести проти унії. Було видруковано і поширено «окружне послання», в якому Острозький рішуче виступив на захист православ’я.
З огляду на значне суспільне напруження, постійний тиск з боку української й білоруської шляхти і місцевих сеймиків, різного роду протестацій православних, уряд був змушений дати дозвіл на проведення собору. Його місцем було обрано Берестя.
Берестейський собор відбувся у жовтні 1596 р. Прибічники унії сподівалися, що після її формального ствердження Ватиканом та підтримки королем Сигізмун-дом III проголошення злуки церков не викличе значного опору. Проте на самому початку собору сформувалися два непримиренні табори, які провели фактично два собори. Унійний собор публічно проголосив унію і викляв владик Балабана та Копистенського – учасників православного собору, які не прийняли унії. Православні, очолювані Острозьким та екзархом патріарха Никифором, на своєму соборі прийняли ухвалу про усунення митрополита та єпископів, що перейшли до унії, і ухвалили звернутися до короля з проханням затвердити їхнє рішення. Але Сигізмунд III став цілком на бік уніатів, схвалив декларацію унії і скасував постанову православного собору. Сейм 1597 р. також підтвердив унійні рішення Берестейського собору.
В результаті замість очікуваної реформи православної церкви відбулося утворення двох церков. Одна з них продовжувала визнавати зверхність Константинополя, інша, визнавши владу Риму, стала складовою частиною католицької церкви, зберігаючи, однак, східні обряди та традиції.
Розпочалася тривала боротьба між обома конфесіями – «Русі з Руссю». Шляхта у цьому протистоянні продовжувала користуватися правом патронату і визначала, якій саме церкві бути на підвладній їй території; це додавало гостроти і виснажливості конфесійній боротьбі. Православна церква не припиняла шукати шляхи оновлення релігійного і духовного життя. Вона зазнавала істотних впливів світських елементів – шляхти, міщан, козацтва, які робили українське православ’я своєрідним синтезатором культурних надбань Сходу і Заходу.
Не справдилися розрахунки польських асиміляторів щодо перетворення унійного акту 1596 р. на засіб дальшого покатоличення і полонізації українського населення. Греко-католицьке духовенство чинило опір спробам частини католицької ієрархії перетворити унію на своєрідний місток до покатоличення українців. У складній ситуації, незважаючи на перехід значної частини уніатської шляхти до католицтва, греко-католицька церква активно відстоювала свою національну ідентичність і довела, що вона залишилась українською церквою.