У жовтні 1596 р. в місті Бересті (нині м. Брест, Білорусія) відбулося об’єднання Української і Білоруської Православних Церков з католицькою (Берестейська унія).Українська Православна Церква, яка ще з часів Київської Русі, Галицько-Волинського князівства перебувала під опікою держави, мала великі привілеї і посідала високе становище в суспільстві. Після того як Україна потрапила під владу Польщі, православ’я не тільки втратило своє привілейоване місце, а й опинилося перед небезпекою цілковитого знищення.
Наприкінці XVI ст. Українська Православна Церква перебувала у стані кризи, зазнаючи тиску й переслідувань з боку католицької церкви й королівської влади. Українські вищі церковні ієрархи здебільшого полонізувалися й окатоличувалися, ішов процес морального розкладу. Занепад посилювався й зовнішніми обставинами. Після завоювання турками Константинополя (1453) константинопольський патріарх, якому підпорядковувалася Українська Церква, перебував по суті в полоні Османської імперії. Створений у 1589 р. Московський патріархат претендував на поширення свого впливу на всю православну Європу.
У той час і ожила ідея унії, тобто об’єднання православної і католицької церков, які розділилися ще в 1054 р. Прихильники унії в Україні сподівалися, що завдяки їй православну церкву в Польщі буде виведено з приниженого стану, припиняться переслідування та терор з боку католиків.
Один із наймогутніших українських магнатів, ревнитель православ’я Костянтин Острозький, патрон понад тисячі храмів у своїх численних і величезних маєтках на Волині й Галичині, прагнув злуки церков на рівних умовах, а не підкорення однієї другій. Окремі представники українських вищих церковних ієрархій мріяли шляхом такого об’єднання домогтися пільг і привілеїв, якими користувалося католицьке духовенство Речі Посполитої (католицькі церковні вищі ієрархи могли бути, наприклад, членами сенату).
Польський уряд із самого початку підтримував унію, яка, на його думку, мала стати першим кроком до окатоличення, а через нього — і до ополячення українців.
Особливо в унії була зацікавлена римська курія, яка могла таким шляхом впливати на політичні процеси в Україні, взяти під контроль козацтво й використовувати його військову силу проти ісламу. Римський Папа неодноразово намагався вступити з козацтвом у контакт, примирити його з католиками або ж добитися згоди на компроміс — прийняти православно-католицьку унію.
Укладення унії таємно готували кілька українських єпископів. Вони провели кілька таємних нарад і конференцій, налагодили зв’язки з католицьким духовенством, порозумілися з польським урядом і наприкінці 1594 р. передали акт про унію. Згідно з ним духовенство й миряни України мали підлягати в справах віри Римському Папі й прийняти у зв’язку з цим новий календар. Усі релігійні обряди й церемонії православної церкви залишалися без змін. Допускалися мішані шлюби й одруження представників духовенства. Уніатським єпископам дозволялося відправляти службу Божу в римо-католицьких костелах, а католицьким — у церквах. Уніатські єпископи могли претендувати на місця в сенаті й звільнялися від податків. Уніати-миряни допускалися до всіх державних посад нарівні з католиками.
Хоч як приховували ініціатори підготовку унії, однак їхні наміри набули розголосу й викликали надзвичайне хвилювання та обурення серед православних.
Князь Костянтин Острозький виступив з відкритим листом-зверненням до всіх православних, засуджуючи тактику єпископів-уніатів. Він обстоював принцип соборноправності православної церкви, тобто хотів, щоб справа унії вирішувалась на відкритому соборі шляхом переговорів, за участю патріархів та за домовленістю з іншими православними країнами, зокрема з Молдовою та Московією, а не вузьким колом єпископів.
22 червня 1595 р. дев’ять єпископів підписали листа до Папи Климента ѴПІ про готовність вести переговори щодо об’єднання церков і як уповноважених для цього відправили до Рима єпископів: володимирського — Іпатія Потія і луцького та острозького — Кирила Терлецького. Переговори тривали п’ять місяців.
Активно готувалися до унії єзуїти. Упродовж чверті століття вони через засновані в Україні школи, де зосередили значні інтелектуальні сили, здійснювали денаціоналізацію, католизацію української молоді, утверджували ідею унії, пропагували догмати католицизму.
23 грудня 1595 р. Потій і Терлецький склали перед римською курією «ісповідання віри». Того ж дня папською буллою було проголошено об’єднання церков («Magnus Dominus»). Через два місяці, 23 лютого 1596 p., у папській буллі «Decet Romanum Pontificem» новій уніатській церкві гарантувалися церковні права і привілеї. А польський уряд зобов’язувався надати їй політичні й економічні права (місця в сенаті уніатським єпископам, виділення храмів, майна та ін.).
Було скликано собор, який тривав з 16 по 20 жовтня 1596 р. у Бересті. Однак на соборі одразу ж стався розкол. Духовенство поділилося на дві антагоністичні групи: за і проти з’єднання з Римом, тобто фактично відбувалися два окремі собори, які засідали в різних місцях.
Православний собор засідав у домі князя Костянтина Острозького.
У ньому брали участь українські єпископи: львівський — Гедеон Балабан і перемишльський — Захарій Копистенський, а також архімандрити, ігумени та понад 200 осіб білого духовенства. На собор приїхало багато світських людей: воєводи — київський Василь Костянтин Острозький, волинський — князь Олександр Острозький, каштелян новгородський; шляхетні депутати від Київського, Руського, Волинського, Брацлавського воєводств. Перемишльської землі та Пінського повіту. Литовського Трибуналу (загалом 23 особи) і ш;е чимало окремих представників шляхетського стану без мандатів. Були й представники міщанства зі Львова, Вільна та інших міст.
Константинопольський і Александрійський патріархи відправили на Православний собор своїх екзархів, протосинкелів, колишніх професорів Падуанського університету Кирила Лукарса і Никифора. Крім них, на собор прибули ще кілька грецьких єпископів і сербський митрополит. Православні засідали за грецьким звичаєм: миряни та духовні окремо.
Прихильники унії зібралися в церкві св. Миколая. В їхньому соборі брали участь київський митрополит, п’ять українських єпископів та кілька римо-католицьких, четверо найвідоміших єзуїтських проповідників, а також троцький воєвода, берестейський староста, канцлер Сапіга і деяка шляхта.
Кожний собор прийняв своє рішення. Екзарх патріарха Никифор із хрестом і Євангелієм у руці оголосив, що митрополит Рогоза і п’ять єпископів (володимирський, луцький, полоцький, холмський та пінський) позбавляються сану за самовільне підданство Папі. Уніатський собор затвердив об’єднання церков, публічно проголосивши унію. Про це повідомлялося в пасторському листі до народу, а двом єпископам і всьому духовенству, яке брало участь у Православному соборі, проголошувалося прокляття.
Обидві сторони нагадували справжні військові табори: навколо Берестя стояли гармати і обози. К. Острозький привів із собою численне військо. Воно охороняло протосинкелів та інших греків, яких король наказав заарештувати.