Трисотенний загін козаків-піхотинців влаштував засіки на острові, що утворився на місці злиття річок Стир і Пляшівка. Захищений грузьким болотом, він мужньо захищався, намагаючись прикрити відступ своїх і затримати ворога. Польська піхота атакувала козаків. Вони відійшли й продовжували хоробро битися, вважаючи за краще загинути, ніж здатися ворогові.
Козакам пропонувалося помилування, грошові винагороди, коли вони складуть зброю. Але вони з презирством відкинули умови ворога, висипали зі своїх гаманців гроші в болото, демонструючи тим, що над усе цінують волю. Усі до одного вони полягли в нерівному бою. Останній з козаків, вскочивши у рибальський човен, що гойдався на озерці, оточений з усіх боків, поранений чотирнадцятьма кулями, упродовж трьох годин відстрілювався з мушкета, а витративши увесь свій порох, продовжував завзято боронитися косою. Король Ян-Казимир, який спостерігав за цією одноосібною обороною, був здивований мужністю козака. Він обіцяв подарувати йому життя, коли він складе зброю. Але той з гідністю відповів, що про життя не дбає, а хоче померти як справжній воїн. Шляхтич, зайшовши по горло в воду, поранив козака косою, а німецький рейтар добив його списом.
Після розгрому козацького табору король Ян-Казимир планував організувати переслідування решти козацького війська, яке вийшло з табору. Однак польська шляхта з посполитого рушення, яка ще раніше вимагала від короля відпустити її додому, відмовилася це робити. Вона скликала під Берестечком «коло» ‘король його не визнав), учасники якого, загрожуючи сенаторам порубати їх шаблями, хвалили вертатися додому, що і здійснили 2 липня. 4 липня король вирушив із Берестечка.
Він з К. Хубальдом, Б. Радзивіллом, полковником Майделем виїхав до Кременця, а далі через Львів і Люблін попрямував до Варшави.
Берестецька невдача не зламала духу українських повстанців. Вже 7 липня Богдан Хмельницький видав універсал, у якому наказував білоцерківському, вінницькому, брацлавському, уманському й поволоцькому полковникам прибути зі своїми вояками до Білої Церкви. Сам же український гетьман збирав інші полки під Корсунем, організовуючи оборону проти наступу польсько-шляхетських військ. Козацька армія готувалася до нових битв із ворогом. Її бойовим ядром були частини, які вийшли з-під Берестецької облоги.
Про Берестецьку битву написано багато. Однак тільки в 1993 р. вийшла велика наукова монографія вже покійного І. К. Свєшнікова, спеціально присвячена одній із найвизначніших подій війни, — «Битва під Берестечком». Цю книжку можна назвати енциклопедією Берестецької битви.
Писемні джерела І. Свєшніков істотно доповнив речовими пам’ятками, результатами археологічних досліджень, які проводилися під його керівництвом Рівненським краєзнавчим музеєм на Берестецькому полі. На порівняно невеликій глибині, під трав’яним покровом і шаром торфу, виявлено кістки загиблих, їхніх коней, вогнепальної і холодної зброї, багато особистих речей — сумки, гаманці, взуття, кінське спорядження тощо. Усе це потрапило в болото після десятої години ранку ЗО червня 1651 p., тобто це унікальні своєю достовірністю козацькі й селянські речі середини XVII ст. У торф’яному ґрунті збереглися до наших часів вироби з дерева і шкіри, тоді як в інших умовах вони, як правило, повністю розкладаються. Кістяки загиблих зі слідами ударів від шабель, свинцевих куль відтворюють картину останнього трагічного дня Берестецької битви.
Археологи під самим берегом знайшли кістяки й двох хлопчиків — восьми і дванадцяти років. Старший спробував меншого нести на плечах, але не втримав, обидва впали. На грудях старшого знайшли оздоблену кістяними пластинками коробочку, а в ній — 44 свинцеві кулі. Це був, мабуть, джура.
Отже, археологічний матеріал дає можливість розкрити справжній характер битви, дати їй повнішу та об’єктивнішу характеристику, відтворити ряд не відомих досі історичних фактів, а також допомагає дослідити побут, обладнання, озброєння козацької армії періоду Національно-визвольної війни, засвідчує високий рівень розвитку багатьох ремесел в Україні в середині XVII ст.
Берестецьку битву зберегла пам’ять народна. Про неї складено багато легенд, пісень, дум, переказів. Вона завжди притягувала увагу людей, які шанували українську історію, національних героїв Батьківщини. Протягом XIX ст. багато освічених людей — патріотів України — відвідало це історичне пам’ятне місце. У 1844 р. видатний історик Микола Костомаров оглядав і вивчав поле Берестецької битви. Він відшукав залишки польського і українського таборів, знайшов острів, на якому захищалися ті 300 легендарних козаків, та помітив місце козацької переправи через річку Пляшівку.
Тарас Шевченко, перебуваючи далеко від рідної землі, на засланні, написав вірша, присвяченого Берестецькій битві:
Ой чого ти почорніло,
Зеленеє поле?
– Почорніло я од крові За вольную волю.
Круг містечка Берестечка На чотири милі Мене славні запорожці Своїм трупом вкрили.
загрузка…
Та ще мене гайворони Укрили з півночі…
Клюють очі козацькії,
А трупу не хочуть.
Почорніло я, зелене.
Та за вашу волю…
Я знов буду зеленіти,
А ви вже ніколи
Не вернетеся на волю.
Будете орати
Мене стиха та орючи
Долю проклинати.
Перед Першою світовою війною на місці битви побудували храм-пантеон, де в склепах помістили зібрані на місці побоїща останки козаків. Ініціатором побудови пам’ятника жертвам Берестецької битви був архімандрит Почаївської лаври Віталій (Максименко), який запропонував щорічно відзначати пам’ять загиблих у дев’яту п’ятницю після Великодніх свят та оголосив збір пожертв на побудову храму-пам’ятника. Місцем для нього було визначено острів Журавлиху в заплаві лівого берега річки Пляшівки.
У 1908р. на поминки козаків зійшлося 10 тисяч люду, у 1909 прибуло вже близько 50 тисяч, а в 1910 на закладенні церкви-пам’ятника, крім духівництва і представників військових частин, зібралося понад 60 тисяч людей з багатьох регіонів: Волині, Холмщини, Полісся, Поділля, Київщини. Хресні ходи на болота річки Пляшівки супроводжувалися співами церковних хорів, величавими панахидами і проповідями. Під час урочистостей українські організації й товариства покладали тернові вінки героям-мученикам. Проект храму-пам’ятника, названого церквою св. Георгія, розробив студент архітектурного відділення Вищого художнього училища В. Максиков, учень професора О. В. Щусєва. Роботами керував інженер-будівельник Володимир Леонтович. Георгіївську церкву побудовано в стилі українського бароко. У 1912 р. на острів Журавлиху перевезли із сусіднього села Острів дерев’яну Свято-Михайлівську церкву, побудовану 1650 р. настоятелем Іваном Береговичем.
У підземній церкві св. Параскеви навпроти іконостаса міститься саркофаг з останками жертв Берестецької битви. Бічні сходи ведуть із Георгіївської церкви на хори третього ярусу храму, в східній частині яких розташовано вівтар третьої церкви Бориса і Гліба з одноярусним іконостасом.
Влітку 1914 р. відбулося урочисте відкриття всього меморіального комплексу, названого «Козацькими могилами». Тоді ж було оголошено постанову Ради ордена св. Георгія про посмертне і безіменне присвоєння трьомстам козакам-героям, які загинули 1651 р. на острові, звання Георгіївських кавалерів. Перша світова війна припинила будівництво комплексу.
З 1921 p., коли Волинь відійшла до Польщі, власті переслідували учасників вшанування пам’яті полеглих козаків. Однак події і факти, пов’язані з Берестецькою битвою, міцно увійшли у громадське і культурне життя українців.
18 червня 1935 р. волинський воєвода Юзефський спеціальним розпорядженням заборонив під карою штрафу в тисячу злотих або ув’язнення на шість тижнів будь-які збори на «Козацьких могилах». Однак люди йшли, обминаючи поліцейські застави; декому за це довелося поплатитися навіть своїм життям.
У радянські часи, після Другої світової війни, проводити зібрання, демонстрації, маніфестації на Берестецькому полі було заборонено. У 1964 р. за рішенням місцевої районної адміністрації ліквідували й монастир на «Козацьких могилах». Територію, що йому належала, віддали місцевому колгоспу ім. Богдана Хмельницького, який розмістив на ній ізолятор для хворої на ящур худоби. Георгіївську церкву перетворили в сховище зерна та цукрових буряків. Михайлівську відвели під курник. Тільки втручання обуреної української патріотичної інтелігенції, зокрема публікація в пресі листа, підписаного М. Рильським та іншими письменниками, примусило радянський уряд оголосити територію • Козацьких могил» державним заповідником, який 1 січня 1966 р. передали Рівненському краєзнавчому музею. 17 червня 1967 р. було відкрито спеціальний Музей-заповідник «Козацькі могили», який розмістився в колишньому монастирському будинку.
Нині Музей-заповідник щорічно відвідують десятки тисяч екскурсантів з різних областей України та зарубіжжя. 11 січня 1990 р. урочисто відкрили відновлену Свято-Георгіївську церкву, яку музей повернув місцевим парафіянам. З початку 90-х років XX ст. урочистості з вшанування пам’яті героїв Берестецької битви стали вже традицією і відзначаються щорічно.