Основоположник історичної персоналістики Плутарх вчив дивитися в історію, як у дзеркало. Мудрий грек розумів: у цьому дзеркалі можна побачити не тільки героїв минулого, але й самих себе. У кожного покоління свої пристрасті й уподобання, свої уявлення про добро і зло.
Чи не тому такою зрадливою буває посмертна доля навіть визнаних у віках героїв?
Заглядаючи сьогодні у примхливе дзеркало української історії, мусимо констатувати: у ньому дещо потьмянів образ людини, що стала уособленням національного духу — уславленого за життя і після смерті Богдана Хмельницького. Скільки поколінь істориків, літераторів, публіцистів віддавали данину поваги і пошани безстрашному воїну, мудрому державному діячу, вправному дипломату! А в наш час не бракує спроб зобразити вождя визвольної війни у вигляді запамороченого оковитою нездари, що «пропив Україну». Деякі політики втішали самолюбство скасуванням рішень Переяславської ради, а вандали тим часом плюндрували пам’ятники.
Немає нічого простішого, ніж переписати заново якісь сторінки власної історії, змінивши плюси на мінуси. Проте це заняття безплідне. Історія не має зворотнього ходу, вона така, яка є, і ніякі акти скасування нічого в ній не змінять. Та й чи можна судити діячів минулого за сучасними мірками, з позицій нинішньої моралі? Вчинки героїв і пророків диктує епоха.
Щоб зрозуміти Богдана Хмельницького, хід його думок, напрям його дипломатії, треба перенестися на три з половиною століття назад, відчути пульс життя і боротьби поневоленого народу, пройнятися його болями й надіями. Історія виявилася вкрай немилосердною до населення Подніпров’я, якому з давніх-давен судилося бути форпостом на межі зіткнення двох світів — середньовічної європейської цивілізації і кочового варварства. Постійні набіги кочівників, страшне монголо-татарське ярмо, незлагоди і чвари князів — все це вщент зруйнувало могутню колись Київську Русь. Українські землі у XIV ст. потрапили під владу Великого князівства Литовського, а згодом, через два століття, увійшли до складу Польщі, з якою Литва уклала унію. Це означало жорстоке національне поневолення й окатоличення, яке сполучалося із визиском і гнобленням головної продуктивної сили — селянства.
Життя, сповнене пригод і небезпек, формувало тип людини-воїна; якостями, що найбільше цінувалися, були витривалість і волелюбність. На посилення панщини селяни відповідали втечами у понизов’я Дніпра. Саме тут, у степах, які раз у раз зазнавали спустошливих татарських нападів, формувалося українське козацтво. Рухливих, вправних, відчайдушних козаків охоче брали собі на службу польські королі, поставлені перед необхідністю постійно відбиватися від татарських набігів. Навряд чи вони усвідомлювали, скільки нових проблем створить козацький «реєстр». Адже ним, як влучно зауважив М. С. Грушевський, узаконювалася ідея козацького імунітету, його незалежності від усякої урядової чи поміщицької влади. Матеріалізована в такий спосіб ідея свободи здійснила справжній переворот у суспільних відносинах: «українське свавілля» стало важливим чинником політичного життя Речі Посполитої.
Поступово козацтво перетворювалося у привілейовану військову верству, яка користувалася певною автономією в галузі управління, судочинства, зовнішніх зносин. Внутрішня нестабільність Речі Посполитої, що буквально роздиралася магнатськими чварами і непомірними шляхетськими претензіями, створювала для козацтва унікальну можливість побудови власної політичної структури, заснованої на принципах виборності усіх урядовців — від сотників до гетьманів. Вплив козацтва примножувала його наполеглива боротьба проти католицької експансії. Твердо виступивши проти укладеної у 1596 р. церковної унії православних і католиків, козаки взяли активну участь у відновленні православної ієрархії. Усвідомивши себе силою, вони укладають протипольські угоди з кримським ханом, входять у зносини з російським урядом. Варто підкреслити: все це було задовго до того, як на політичній арені з’явився чигиринський сотник Хмельницький.
Що ж саме зробило Богдана Хмельницького політиком, якому судилося відкрити нову епоху в історії України? В усякому разі, не тільки особисті кривди й образи, про які чимало написано його біографами. Хоча про життя Богдана-Зиновія до 1648 р. збереглося не так вже й багато відомостей, вони свідчать про незаперечну обдарованість цієї людини, яка дістала до того ж непогану освіту — майбутній гетьман після навчання в українській школі був слухачем єзуїтського колегіуму у Львові, вільно володів латинською мовою. Мужності, витривалості вчився у батька, який загинув 1620 р. у битві з турками під Цецорою. У цій битві Богдан бився поруч з батьком і потрапив у полон; два роки страшної турецької неволі додали життєвого досвіду. З польських джерел відомо про причетність Хмельницького до козацько-селянських повстань 30-х років XVII ст.
Як військовий писар Запорізького війська Богдан займався не лише питаннями обліку та військовими документами, але й виконував серйозні дипломатичні доручення. Однак після придушення повстання 1637— 1638 рр. польський уряд запровадив «ординацію», якою різко обмежив самоврядування реєстрового війська. Посаду військового писаря було скасовано, і Хмельницький мусив задовольнитися більш ніж скромною роллю — став одним з десятьох чигиринських сотників.
Цікава й малодосліджена сторінка в біографії Хмельницького пов’язана із Францією. У 1644 р. французький посол при польському королі граф де Брежі, повідомляючи кардинала Мазаріні про можливість використання запорожців на французькій службі, зауважив: «є нині дуже здібний полководець, Хмельницький, його тут при дворі поважають». Наступного року Богдан побував у Парижі; його переговори про умови використання козаків у військових діях на боці Франції виявилися успішними. Невдовзі понад 2 тис. козаків брали участь у війні Франції проти Іспанців за Фландрію, уславившись перемогою над п’ятитисячною залогою Дюнкерка.
Згадка де Брежі про те, що Хмельницького поважають при польському дворі, не була перебільшенням. Король Владислав IV і справді виявляв особливу прихильність до чигиринського сотника. Готуючись до війни з Туреччиною (хоча сейм різко висловився проти неї), він не тільки втаємничив Богдана у свої плани, але й призначив його гетьманом козаків у проектованому морському поході. Через канцлера Ю. Осолінського він навіть прислав йому прапор і булаву. Від булави Хмельницький відмовився, але, ймовірно, взяв гроші, асигновані королем на підготовку до війни.
Зрозуміло, яким ударом по самолюбству вже немолодої, заслуженої людини стали особисті кривди, завдані йому польськими магнатами Конецпольськими. Розграбований хутір, жорстоко побитий син змусили Богдана-Зиновія всерйоз замислитися над цілковитим безправ’ям козаків у Речі Посполитій. Ніхто, навіть сам король, не в змозі був поставити на місце дрібного шляхтича Чаплинського — виконавця злої волі батька і сина Конєцпольських. Прагнення помститися кривдникам грунтувалося на усвідомленому протесті Хмельницького проти приниженого рабського становища українців у магнатсько-шляхетській польській державі.
На що сподівався, про що мріяв чигиринський сотник, наважившись кинути виклик могутній Речі Посполитій? Відповісти на це запитання допомагає унікальне джерело — книга очевидця й сучасника подій, польського дипломата Самійла Грондського «Козацько-польська війна». Зі слів сподвижника Богдана Івана Виговського Грондський записав хід «наради в діброві», яка відбулася поблизу Чигирина восени 1647 р. Там вперше Хмельницький виклав старшині свої політичні плани. Треба віддати йому належне: обстановку, що склалася на той час, він проаналізував зі знанням справи. Момент для повстання сприятливий, вважав Хмельницький, козаки готові взятися за зброю, а у польській правлячій верхівці виявилися гострі незгоди. Старшина вагалася — адже так багато польського війська розміщено на Україні. І тоді Богдан виклав на стіл головний козир: розрахунок на те, що Москва «може з’єднатися з нами». Втім, тут же він заперечив сам собі, зауваживши, що, ослаблена поразкою у недавній війні з Польщею, Росія «навряд чи зможе вступитися за нас».
Більш реально було дістати допомогу від кримського хана. Хмельницький запропонував обрати послів до хана і через них ознайомити татар із намірами польського короля здійснити похід на Крим. Цю пропозицію старшина підтримала.
Про нараду в діброві один з присутніх на ній негайно повідомив польську адміністрацію. Хмельницького арештували в Бужині, а щоб не вбивати в тюрмі, вирішили інсценувати звільнення на поруки. Попереджений друзями про те, що йому загрожує смерть, Хмельницький з сином Тимошем та кількома сотнями вірних йому реєстрових козаків вирушив на Запорожжя. Перемога над розміщеним там урядовим гарнізоном була здобута майже без бою. Січ стала головним осередком підготовки до повстання. Тут 19 квітня 1648 р. Богдана Хмельницького проголосили гетьманом.
Те, що відбувалося на Україні наступні шість років, вписувалося в контекст серйозних суспільно-політичних потрясінь, якими була охоплена в середині XVII ст. майже вся Європа. В надрах феодального ладу почали формуватися буржуазні відносини; в українському суспільстві виразником буржуазної тенденції виступало, з одного боку, козацтво, а з другого — спауперизовані елементи села, змушені працювати за наймом. Проте своєрідність подій на Україні полягала в тому, що антифеодальна за своїм змістом війна була водночас національною революцією, боротьбою за власну державність.
Звертаючись до народу з універсалами і «закличними листами», Хмельницький звав у свій табір кожного, хто міг тримати в руках зброю. Звиклий з дитинства до небезпеки український селянин охоче сідлав коня і вирушав у похід, миттєво перетворюючись у козака. Коронний гетьман Польщі Микола Потоцький у березні 1648 р. у паніці писав королю: «Шкідливий вогонь так спалахнув, що не було такого села, такого містечка, в якому б не закликали до сваволі і не зазіхали на життя й майно своїх панів і державців». Все це невдовзі вилилося у поголовне винищення шляхтичів, католиків, євреїв-оренда-рів.
Чи були всі ці жертви на совісті гетьмана? Потоцький, безумовно, мав рацію, коли писав, що вогонь повстання запалила «одна бунтівлива голова». Але коли війна охопила всю Україну, Хмельницький уже змушений був іти в фарватері стихії. О. Єфименко була недалеко від істини, зауваживши, що гетьман «міг керувати подіями не більше того, ніж може управляти рульовий човном, що зноситься могутньою течією» ^ І якщо йому все ж вдавалося тримати ситуацію під контролем, то тільки завдяки винятковим організаторським здібностям, все долаючій енергії, вірі у кінцевий успіх справи. На фоні непересічної особистості гетьмана блідли фігури його найближчих сподвижників — Федора Вишняка і Івана Черняти, Філона Джалалія і Максима Кривоноса, Івана Богуна і Данила Нечая. Хоч були це люди неабияких здібностей і великої особистої мужності.
Сьогоднішньому читачеві нелегко зрозуміти, як в умовах середини XVII ст. забезпечувався майже миттєвий зв’язок між розкиданими по всій Україні козацькими залогами, якими аргументами оперували посланці Хмельницького, щоб спонукати селянина лишати домівку і йти назустріч зрадливій долі. А втім і тут варто віддати належне Богданові, який умів лаконічно і дохідливо пояснювати свої цілі. Визвольна війна почалася під гаслами боротьби за політичну і ідейну незалежність від Польщі — «за вольности свої, криваве заслужоние» і за віру «старожитну гречеську». (формулювавши саме так свою програму у першому листі до російського царя, Хмельницький виявив себе як непоганий психолог — адже на грунті «вольностей», які кожна суспільна верства розуміла по-своєму, легко було згуртувати різні суспільні сили — козаків, селян, міщан, а захист віри піднімав на боротьбу і православне духовенство.