У своїх листах-універсалах Хмельницький писав про те, що «ридання всієї України голосами небо пробиває» і що через польсько-магнатські утиски «Україна наша і слава і божі доми мусили б загинути». Йшлося, отже, про порятунок України, її виживання, і Хмельницький вмів знаходити потрібні слова, щоб донести до різних суспільних прошарків відчуття грізної небезпеки. Цікаво зауважити, що, виступаючи в ролі народного ватажка, він не уник спокуси прикритися королівськими «привілеями». Як дещо пізніше Разін і Пугачов, Богдан спочатку удавав, що діє з волі короля, і намагався підтвердити це грамотою Владислава IV про участь козаків у війні з Туреччиною.
Щоб приборкати «козацьку сваволю», польський уряд рушив на Україну велику армію. Доля її виявилась плачевною — у битвах під Жовтими Водами і Корсунем поляки зазнали нищівної поразки, обидва гетьмани — Потоцький і Калиновський потрапили у полон. З приводу цих перемог брацлавський воєвода Адам Кисіль писав: «Декілька тисяч козаків (о нещасна година) знищили наше військо і гетьманів: що ж думати, як буде сто тисяч і вдвоє стільки? Це вже справа не з тою Русью, що тільки з луками і рогатинами до бою ставала, але з могутнім вогненним військом».
Кисіль не помилився у своїх передбаченнях: логікою боротьби у визвольний рух виявилися втягнутими найширші селянські верстви. Вийшовши із Запорожжя з 4-5 тисячами козаків, Хмельницький через чотири місяці зібрав під своїми прапорами 360 тис. повстанців. Якщо навіть припустити, слідом за І. П. Крип’якевичем, що серед них боєздатних було всього 60 тис. чол 2, то і в такому складі армія Хмельницького значно перевершувала армії західноєвропейських полководців на театрі Тридцятилітньої війни. Якби гетьман повів її на Варшаву, навряд чи Річ Посполита, ослаблена безкоролів’ям, змогла б устояти.
Проте, піднятий на гребінь могутньої хвилі народного руху, Богдан не зразу усвідомив політичну вагу своїх перемог і ті можливості, як вони відкривали. Схоже, він не збагнув головного: тільки наступальна стратегія забезпечує успіх. Як і до початку повстання, гетьман не допускав можливості боротьби з могутньою Річчю Посполитою на рівних. Тому уперто шукав союзників, віддаючи явну перевагу Росії.
Починаючи з червня 1648 р., Хмельницький неодноразово звертався до російського царя Олексія Михайловича і прикордонних російських воєвод з пропозицією про спільний виступ проти Польщі. Він був буквально одержимий ідеєю побачити на престолі Речі Посполитої православного короля. Був чомусь упевнений: російський цар не встоїть перед спокусою взяти реванш за недавні поразки у Смоленській війні, скориставшись військовою силою Війська Запорозького і всієї України. Результатом спільного походу, на його думку, могла б стати не тільки ліквідація католицького засилля, а й відновлення єдності Русі, втраченої в глибині століть.
З позицій сьогоднішнього дня цей задум слід оцінити як політично сміливий, але в умовах кінця 40-х років — як нереалістичний. І не тільки тому, що Росія не відчувала себе досить сильною, щоб боротися за польську корону. Все було значно прозаїчніше — російський самодержець, який щойно ледве справився з повстанням у Москві, не мав наміру підтримувати «бунтівника». Ріки крові, вже пролиті з обох боків на Україні, як і союз Хмельницького з татарами, що постійно загрожували південним кордонам Російської держави — все це не додавало рішучості «тишайшему» царю. До того ж і польська дипломатія не дрімала. Впливовий магнат І. Вишневецький, який люто мстився повстанцям, поширював серед росіян чутки, ніби Хмельницький виношує плани антиросійського походу.
Відповіді від царя на свої перші звертання гетьман не дістав. Коли ж козаки перехопили підряд трьох царських посланців до поляків, його нерви не витримали: від чемних прохань перейшов до погроз. «Легче нам, колько бившимися меж собою, помиритися, а помирився, на вас поворотиться, что за измену вашу бог вас погубит»,— писав Богдан у листі до путивльського воєводи Н. Плещєєва. А втім, це була, мабуть, миттєва реакція, оскільки через п’ять днів у листі до хотмиського воєводи С. Волховського гетьман знову пропонував росіянам спільний похід проти поляків.
Що ж стояло за ідеєю спільного походу — бажання Хмельницького вивести Україну з-під влади Польщі і підпорядкувати її Росії чи його намір зберегти козацьку автономію у складі Польщі, реформованої за допомогою нового монарха — православного царя? Протягом багатьох років це питання радянською історіографією навіть не ставилося: однозначно вважалося, що визвольна війна велася заради відриву України від Польщі і її возз’єднання з Росією. Нині спостерігається своєрідна реанімація підходів до цієї проблеми засновника державницького напряму в українській історіографії В. Липинського. За Липинським, гетьман запорожців на початку повстання був у полоні ідеї реформування польської державної системи шляхом посилення монархічної влади. Розраховуючи обмежити в такий спосіб магнатсько-шляхетську сваволю, Хмельницький виношував план посадити на польський престол некатолика і цим різко поліпшити становище православних у Речі Посполитій. Що ж до становища України в такій реформованій державі, то на цьому етапі він задовольнявся ідеєю козацького автономізму.
Важко беззастережно погодитися і з тією і з іншою точкою зору. Здається, вони обидві дещо перебільшують
роль свідомого начала у подіях визвольної війни. Навряд чи у Хмельницького на початку повстання був чітко окреслений план дій, особливо у тому, що стосувалося зовнішніх орієнтацій. Знаючи історію України «от Володимирова святаго крещения» і гостро відчуваючи приниженість її становища у шляхетській Речі Посполитій, Богдан у той час ще не припускав думки про можливість самостійної української державності. Заради звільнення від католицького ярма ладен був підпорядкувати Україну Росії або Туреччині. Мабуть, не становив для нього значної цінності і той республіканський за своєю суттю устрій, який вибороли для себе запорожці. Адже як розумний політик Хмельницький не міг не усвідомлювати: незалежно від того, під чиєю владою перебуватиме Україна — Варшави, Стамбула чи Москви, на республіканських тенденціях в її устрої доведеться ставити крапку.
А втім, було б несправедливо вимагати від людини середини XVII ст. політичної непогрішимості. Закони війни, які обумовлювали настрій навіть найбільш далекоглядних серед народних ватажків, диктували лінію поведінки, розраховану на пошук союзника, а ще краще — могутнього сюзерена. Спочатку Хмельницький з огляду на слабкість козацької кінноти робив ставку на кримського хана. Досить дивні відносини козаків з Бахчисараєм, з яким вони то воювали, то укладали політичні угоди, завдяки Хмельницькому набули виразно окреслених рис військового союзу. У 1648 році цей союз забезпечив ефективну участь татар у принаймні трьох великих битвах козаків з поляками. Але в наступні роки хан неодноразово зраджував повстанців, ставав на заваді їхнім намірам.
Слабкі місця в політичній стратегії Хмельницького випливали із тодішнього національного світосприймання українців. Довгі роки рабської неволі наклали відбиток на їхній менталітет, на шкалу ціннісних орієнтацій. Піднісшись високо над своїм середовищем, Хмельницький все ж був не здатен підняти руку на станові привілеї як такі. Не уявляючи собі іншого суспільного ладу, ніж той, що панував у Польщі, він своє завдання вбачав насамперед у тому, щоб урівняти козацьку старшину у правах з польською шляхтою і добитися для православ’я тих самих привілеїв, якими користувалися католики.
Чи не тому Богдан, від одного імені якого здригалися серця можновладців, протягом кількох місяців вів безплідні переговори з польською адміністрацією? Можливо, на його позицію справили вплив повщомлення козацьких розвідників про звернення польського уряду по допомогу до французького короля і бранденбурзькргр курфюрста. Навіть нова велика перемога під Пилявцями не спонукала гетьмана відмовитися від вичікувальної тактики. Діставши викуп від Львова, Хмельницький місяць простояв перед Замостям, чекаючи, чим завершиться кампанія боротьби за польський престол. Підтримуючи Яна Казіміра, Хмельницький, очевидно, ще сподівався, що сильний король приборкає шляхту і українсько-польський конфлікт буде врегульовано мирним шляхом, в усякому разі свою підтримку королевича Богдан обумовив настійною вимогою, «щоб вже більше не було тих побічних короликів…, щоб ваша королівська милість зволив бути самодержцем, які і інші королі».
Обраний королем, Ян Казімір «проковтнув» образу і обіцяв Хмельницькому домогтися становища, щоб «козаки не мали над собою багато панів». Водночас він зажадав, щоб гетьман повернувся у Київ і чекав королівських комісарів для переговорів про умови миру. У Києві Хмельницького зустрічали як тріумфатора, як «нового Мойсея», що звільнив Україну від неволі. Єрусалимський патріарх Паїсій вітав його як «світлішого князя». Місто салютувало переможцю гарматними пострілами.
Очевидно, під впливом цієї зустрічі, а також розмов з патріархом, який виявив бажання бути посередником між ним і російським урядом, Богдан подолав таки комплекс невпевненості, в його уяві нарешті з’являється образ незалежної України, а в промовах — ідея єдності України в її етнографічних межах. «Важко без хвилювання,— писав М. С. Грушевський,— стежити за піднесенням політичної і суспільної думки у цієї талановитої людини, яка уособлювала в собі сучасне йому українське суспільство, весь український народ, що несподівано вирвався з вікових пут політичного, економічного і соціального гноблення, з захопленням і сум’яттям спостерігав за видноколами, які перед ним розгорталися, і відкривав в них можливість зовсім інших, немислимих перед тим суспільних політичних відносин»^.
Польська мирна комісія, що прибула до Переяслава на переговори з Хмельницьким, зустріла в його особі упевненого в собі, твердого політика, який не хотів більше бути васалом польського короля. Він не крився із своїми цілями й намірами («визволю з лядської неволі народ руський увесь», «поможе мені в цьому вся чернь од Любліна, по Краків», потопчу так, що будете під ногами моїми»). Називаючи себе «єдиновладцем», «садержцем руським», Хмельницький чітко окреслив межі свого князівства («по Львів, Холм і Галич») Серед вимог, пред’явлених Богданом королю, фігурувала і така: «щоб імені унії не було; …а їх мость ксьондзи владики, які хочуть залишитися при римському законі, тай здорові залишаються, віддавши Русі соборні грецькі Церкви і стародавні фундації».
Така жорстка позиція навряд чи могла бути прийнятною основою для замирення, та й самого Хмельницького, очевидно, тепер уже не могла задовольнити будь-яка козацька автономія у межах Польщі. В аргументації гетьмана під час переговорів з Росією з’являється новий важливий момент: наголос на тому, що зв’язки з Польщею він вважає розірваними. У квітні 1649 р. Богдан говорив російському посланцю Г. Унковському: «Короля ми не обирали и креста ему не целовали. А они к нам о том не писали и не присилали, и мьі волею божию от них стали свободньї». Підвладну собі територію гетьман називав «Руссю», заявляючи про намір відновити колишню давньоруську державу. Мир не настане, зауважив він, «поки Русь не буде, як від віків бувала».
Російський уряд на українсько-польські відносини поки що дивився інакше. Умовою будь-яких переговорів про підданство Війська Запорозького він ставив непорушення «вечного докончання», тобто миру Росії з Польщею. Більше того, у листуванні з Хмельницьким і у зносинах через послів він наполягав, щоб українці «в покое жили с ляхами і чтоб болши кровь християнская не разливалась», погрожуючи в разі продовження воєнних дій послати військо на поміч «своєму брату королю». Діставши таку пораду, Хмельницький, як розповідав очевидець цієї сцени поляк Мисловський, хотів дати царському послові ляпаса, але чернігівський полковник Шумейко встиг схопити гетьмана в обійми І хоч офіційна відповідь Хмельницького на цю пропозицію була витримана в дусі християнського смирення, він дав зрозуміти цареві, що навіть за відсутності допомоги з боку Росії козаки будуть битися з поляками доти, «докуду нас станет православних».