Варто зауважити, що зносини з Портою гетьман вів від імені України як незалежної держави і вимагав укладення такого договору, «який дано іншим християнським королям». Українське посольство в Стамбулі (його очолювали київський полковник А. Жданович і брат Богдана П. Яненко-Хмельницький) було удостоєно аудієнції султана і прийнято з такими почестями, що в Західній Європі почали ширитися чутки про підкорення України Туреччині. Пізніше цю версію розвивав М. Костомаров, оголосивши Хмельницького «данником Порти».
Проте гетьман розглядав переговори з Туреччиною не більш як своєрідний «запасний варіант» на той випадок, якщо не дістане позитивної відповіді на свої звертання від російського царя. Військовий писар Іван Виговський відкритим текстом говорив путивльському воєводі: «будет де совершенно государской милости к нам с посланцьі нашими не будет, и мьі де будем слуги и холопьі турскому царю». Після повернення з Москви послів К. Бурляя і С. Мужиловського з повідомленням про намір Росії виступити проти Польщі Хмельницький демонстративно відправив турецького посла, навіть не надавши йому прощальної аудієнції.
Уже одне те, що протягом всієї визвольної війни дипломатія Хмельницького забезпечувала нейтралітет Туреччини, є доказом неабияких здібностей гетьмана, його вміння орієнтуватися у складному хитросплетінні міжнародних відносин середини XVII ст. Вправними дипломатичними діями Хмельницький добився міжнародної ізоляції Польщі. Він змусив Молдавію змінити свою політичну орієнтацію, добився прихильного нейтралітету з боку Трансільванії, відшукував шляхи до угоди із Швецією і Бранденбургом, мав дружні відносини з Венецією. Але пріоритетним напрямом його дипломатії завжди лишалася Росія. Фактичне визнання нею незалежкості війська Запорозького від Польщі згідно рішень Земського собору від 1 жовтня 1653 р. поставило проблему входження України до складу Росії у практичну Йлощину.
Рішення Земського собору про прийняття «под государскую високую руку» війська Запорозького «с городами их и землями» було актом, який мав серйозно вплинути на геополітичну ситуацію в усій Європі. Проте Росія не надто дбала про його належну аргументацію, розуміючи, що питання взаємин з Польщею доведеться розв’язувати силою зброї. З політичного арсеналу, запропонованого Хмельницьким у його листуванні з царем, поспішно був запозичений головний козир: фактичну свободу Запорозького війська від будь-яких зобов’язань щодо Польщі внаслідок її підступної політики. Неабияка роль у легітимізації протекторату Росії над Україною відводилася присязі гетьмана, старшини запорозького війська і всього населення на користь Росії, а також передачі Хмельницькому з рук царя знаків гетьманської влади.
Чи розумів Хмельницький, що присягнувши на вірність Росії, він поставить під удар не тільки політичні і соціальні здобутки шестирічної визвольної війни, але й сам усталений віками уклад життя українського народу? Адже на відміну від Польщі Росія демонструвала зразки жорсткого єдиновладдя і найбрутальніші способи прикріплення селян до землі. Напевне розумів, але в обставинах, що склалися, мусив шукати покровителя. Виступаючи на Переяславській раді, він зауважив, що вже шість років Україна «живе без государя», «в беспрестанннх бранех и кровопролитиях, что уже вельми нам всем докучило». Сьогодні легко закидати гетьману. Що, запропонувавши раді чотири альтернативи (союз із Кримом, Туреччиною, Польщею і Росією), він умовчав про п’яту — незалежність України. Але чи досить було сил у Богдана, щоб відстояти цю незалежність? Навряд чи Польща змирилася б із втратою ласого шматка, та й від інших сусідів Україна теж могла чекати будь-яких неприємностей.
До розуміння того, що гетьман діяв у цей час під суворим тиском життєвих реалій, близько підійшов патріарх французького Просвітництва Франсуа Марі Воль-тер. Зауваживши у своїй «Історії Карла XII», що Україна «завжди прагнула свободи і боролася за її здобуття», він, проте, вважав, що, оточена з усіх боків Московією, Портою і Польщею,вона «змушена була шукати протектора, і, отже, володаря серед цих трьох держав». Будучи піонером у справі створення раціонально-критичної картини всесвітньої історії, Вольтер дошкульно висміював «брехню в портретах», приписування історичним діячам майже безмежної здатності впливати на хід подій. Це не завадило Вольтеру загалом негативно оцінити факт переходу України під протекторат московського царя; внаслідок цього вона «потрапила в рабське^ становище»,— писав він.
Не гадаючи даремно, була чи не була можливою українська суверенна держава у XVII ст., варто замислитися над тим, яким бачив Хмельницький її майбутній статус у складі Росії і чого чекав від рішучого розриву з Польщею. Для бунтівного гетьмана було надзвичайно важливо раз і назавжди звільнитися від комплексу підданого польської корони і тим самим зруйнувати усталений стереотип України як невід’ємної частини Речі Посполитої. Що ж до російсько-українських взаємин, то вони мислилися гетьманом і козацькою старшиною як протекторат на договірній основі. Про «договорное письмо» йшла мова ще 1651 р. під час розмови Хмельницького з митрополитом Гавріїлом. Молдавський воєвода Лупул у жовтні 1652 р. про плани гетьмана говорив таке: «Задум Хмельницького — панувати абсолютно й незалежно, не підлягаючи ніякому монархові, і володіти всією землею, яка починається від Дністра і йде до Дніпра і далі, до московського кордону. А якщо Річ Посполита дуже його притиснула б, хоче податися під протекцію москвитина, що є тієї самої релігії».
Отже, прийняття Війська Запорозького «під царську високу руку» розумілося Хмельницьким як протекторат — популярна у середньовічній Європі форма залежності, при якій одна держава брала на себе захист територіальної цілісності іншої держави і здійснювала контроль за її політикою. В такий спосіб гетьман сподівався не тільки зберегти українську козацьку державність, але й відновити втрачену єдність Русі, зміцнити підвалини православ’я.
Богдан-Зиновій Хмельницький мав усі підстави розраховувати на розуміння своєї позиції з боку Росії. Щоб урівняти становище сторін, під час Переяславської ради козацька старшина вимагала зустрічної присяги від імені царя про непорушність козацьких прав і вольно-стей. Виходячи з традицій демократизму, які звикли поважати навіть у розбурханій анархією польській державі, вона сподівалася, що царське посольство вже тут, на раді, дасть якісь гарантії української автономії.
Проте в дипломатичному двобої перемогу здобула російська сторона, яка над усе прагнула перетворити протекторат у інкорпорацію. Царські посли категорично відкинули польський досвід присяги королів своїм підданим, заявивши, що «тово в образец ставить непристойно». Представники козацької старшини домагалися від послів принаймні письмових гарантій козацьких вольностей за зразком тих договорів, які з ними укладали король і сенатори. Але і цю вимогу російські посли відхилили.
Від Хмельницького в кінцевому рахунку залежала тепер доля української присяги; треба думати, що саме він умовив представників старшинської опозиції (П. Тетерю і Г. Сахновича) відкласти свої претензії до часу, коли на переговорах розглядатимуться умови входження України до складу Росії. Зразу ж після цього гетьман, старшина, козаки присягнули Росії по «чиновной книге», яку привезли з собою посли.
Прийняття присяги по всій Україні (всього у книги присяги записано 127337 чол.) пройшло спокійно і навіть урочисто; за свідченням літопису Самовидця, «увесь народ з охотою тоє учинил». А проте сам акт присяги був явно не до вподоби запорозькому козацтву, хоча Хмельницький і заручився його попередньою згодою на входження до складу Росії. Не прийняла присягу частина старшини на чолі з І. Богуном. В Кропив’янському і Полтавському полках козаки «киями побили» московських урядників. Категорично відмовилося від присяги вище духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим.
Так відбулося входження України до складу Росії. Чи правомірно називати цей акт возз’єднанням? Якщо винести за дужки політичні мотиви, то підстав відкидати цей термін, на наш погляд, немає. Адже незалежно від тих цілей, які обидві сторони перед собою ставили. Переяславський акт означав відновлення втраченої ще у ранньому середньовіччі єдності Русі. Інша річ, що формула «воссоединения Руси» невдовзі виявилася дискредитованою, бо в устах ідеологів самодержавства стала обгрунтуванням належності росіян і українців до однієї нації і отже запереченням самого існування українського народу. Та й по суті термін «возз’єднання» не відбивав характер російсько-українських відносин після 1654 р., оскільки відповідне йому рівноправне партнерство на практиці не було здійснено. Очевидно, запропонований відомим істориком, нашим сучасником М. Брай-чевським термін «приєднання» точніше виражає сухь цих відносин. Проте це не було механічне злиття Украй їни з Росією, оскільки Росія прийняла на себе зобов’язання оберігати автономний статус України, управляючи козацьким краєм «по прежним их правам и привилиям, каковм им даньї от королей польских и великих князей литовских».
Умови входження України до складу Росії обговорювалися в Москві і були закріплені у підготовлених українською стороною т. зв. «березневих статтях» 1654 р. і в царських грамотах. Російський уряд гарантував непорушність станового поділу, «вольності» козацтва, виборність гетьманів, 60-тисячний козацький реєстр. Україна зберігала право дипломатичних зносин з іншими державами, за винятком Польщі і Туреччини. На думку вченого діаспори А. Яковліва, взаємини України і Росії підпадали під характеристику номінальної васальної залежності, яка, проте, не існувала де-факто. В. Липинський вбачав у цих взаєминах всього лише воєнний союз.
Отже, навряд чи Богдан Хмельницький заслужив ті докори, які сьогодні так часто звучать на його адресу. Він зробив усе можливе, щоб змусити російський уряд визнати «давні права і вольності» України і зобов’язати їх дотримувати. Варто зауважити, що гетьман твердо відстоював права України і на практиці — за його життя цар не дістав ніякої данини з України, а воєводи в українські міста призначалися лише за згодою Хмельницького. В результаті спільних воєнних дій проти Польщі вдалося, хоча і на короткий час, здійснити давню мрію гетьмана про Україну «по Холм і Галич» — з-під влади поляків була звільнена майже вся Західна Україна.
Проте Хмельницький мав усі підстави бути незадоволеним розвитком російсько-українських відносин. Особливо його турбувало те, що посланці України не були допущені на віденські переговори Росії з Польщею 1656 року. Далеко не достовірна інформація про їх хід (до цього доклали руку польські агенти) настільки обурила гетьмана, що він, за словами О. Виговського, «яко шалений, котрий ума уступился, заволал…? «треба от-ступить от руки царского величества». Пізніше, одержавши аутентичний текст віденських угод, Хмельницький визнав, що став жертвою дезінформації.
Емоційний і запальний гетьман ні в чому не вірив полякам і всіляко намагався застерегти царя від їхньої підступності. Але підступність виявляв на кожному кроці! і російський уряд — так, він не гребував ніякими засобами, аби перешкодити зміцненню впливу України у зайнятій її військами Білорусії. Не залишаючись у боргу, Богдан теж хитрував, уклавши спрямовану проти Росії угоду з татарами, ведучи переговори з шведами, які перебували у стані війни з Росією. Це викликало невдоволення при дворі; царський посол Ф. Бутурлін «с большим вичетом» дорікав гетьману за самостійні дії. І хоч порозуміння вдалося досягти, обом сторонам було ясно, що російсько-українські-відносини будуть напруженими.
Не могли не турбувати російський уряд і монархічні тенденції в поведінці Хмельницького, які виявилися у тому, що в останні місяці життя він домігся згоди старшинської ради на передачу булави після своєї смерті 16-річному сину Юрію. 27 липня (6 серпня) 1657 року Хмельницький помер у Чигирині.
Відтоді і до наших днів не вщухають пристрасті навколо імені «героя і батька вольності», як назвав Хмельницького Г. Сковорода. Крива цих пристрастей виразно йде вниз: якщо сучасники і найближчі нащадки славили гетьмана як національного героя і оплакували його смерть, то з часом історики й публіцисти почали пред’являти йому все більш серйозні звинувачення. Нерозумно було б відкидати їх з порога — Хмельницький не був ні святенником, ні провидцем. І все ж його заслуги перед Україною незаперечні. Гетьману вдалося те, що не вдавалося до нього нікому — вирвати Україну з цупких лабет Речі Посполитої, примусити королів рахуватися з нею, спонукати Росію виступити у ролі гаранта «українських вольностей». І не його провина, що Росія, яку він розглядав як природного і єдиновірного покровителя України, стала могильщиком і української, а зрештою і власної свободи. Потворна надцентралізація влади призвела до відчуження Росії від європейської життєвої сфери, перетворила її у спрута, який придушив ніжні пагінці демократії підвладних їй народів. Заради створення єдиної і неподільної імперії руйнувалися життєздатні політичні структури, ламалися людські долі, проливалися ріки крові.
То ж не будемо занадто суворими суддями вчинків Богдана-Зиновія Хмельницького. Повчимося мудрості і толерантності у польського історика Людвика Кубалі, який вважав, що в особі українського гетьмана Річ Посполита мала геніального противника. «Була то людина з кожного погляду надзвичайних розмірів, він переростав талановитих людей настільки, що переходив межі зрозумілого. Можна про нього сказати, що він уродився на володаря: умів укрити свої заміри, в критичних моментах не вагався — скрізь сильна воля й залізна рука»
Людина, що зуміла так багато зробити для України, заслужила право на вдячність нащадків.