Данило скрiплює дружнi стосунки з Угорщиною договором та шлюбом свого сина Лева з Констанцiєю – дочкою угорського короля Бели IV.
Слiд взяти до уваги, що до середини XIII ст. Бела IV був далеко не в дружнiх стосунках iз Данилом. Вiн весь час активно пiдтримував його супротивникiв – Михайла Всеволодовича чернiгiвського та його сина Ростислава. Ще за кiлька лiт до зазначеного союзу, у 1243 р., Бела ввiв у свою сiм’ю Данилового ворога – князя Ростислава Михайловича. Ростислав шукав притулку i визнання в Угорщинi, розраховуючи на пiдтримку своїх претензiй на Галич. Сам Бела хотiв цим забезпечити собi певну допомогу перед татарською загрозою. Проте досить швидко з’ясувалася безнадiйнiсть зазiхань зятя Бели IV. Нашестя Батия, а згодом i порозумiння з ним Данила справили на Белу сильне враження. Вiн, як свiдчить Галицько-Волинський лiтопис, «бояше бо ся его (Данила) яко был бh в татарhх». Для нього стала зрозумiлою необхiднiсть зблизитись iз сильним галицько-волинським князем, досягти його прихильностi до Угорщини з тим, щоб забезпечити i на заходi i на сходi тил країни, а також зробити Данила учасником нової полiтичної комбiнацiї.
Змiцнення Галицько-Волинської держави навiть у такий драматичний перiод iсторiї давало змогу Даниловi вiдiгравати важливу роль у полiтичному процесi Центральної Європи. Одним з епiзодiв здiйснення планiв галицько-волинського князя щодо посилення своїх позицiй на Заходi був шлюб його сина Романа з австрiйською герцогинею Гертрудою, представницею вiдомого в Європi старовинного франконського роду Бабенбергiв. Цей рiд набув значної полiтичної ваги, коли один з його репрезентантiв – Леопольд I – став маркграфом австрiйським (974). Галицькi Ростиславичi традицiйно пiдтримували всiлякi контакти з династiєю Бабенбергiв. Галицько-волинський лiтопис простежує зв’язки Ярослава Осмомисла з австрiйським маркграфом Генрiхом II Язомiрготом, який перетворив маркграфство на iмперське герцогство з бiльшими порiвняно з iншими феодальними володiннями правами (1156). Саме вiд цього часу починається самостiйне полiтичне iснування Австрiї. За останнього з Бабенбергiв – Фрiдрiха II Войовничого – Австрiйське герцогство стало одним з найбiльших нiмецьких князiвств. По його смертi у 1246 р. династiя Бабенбергiв припинила iснування й розпочалася тривала боротьба за її спадщину. Спочатку головними претендентами виступали маркграф Герман Баденський, пiдтримуваний папою Iнокентiєм IV, та нiмецький iмператор Фрiдрiх II. Однак пiсля їх смертi у 1250 р. за австрiйський стiл повели боротьбу угорський король Бела IV i чеський король Оттокар.
Восени 1251 р. Пшемисл Оттокар за пiдтримки частини австрiйських баронiв i духовенства входить з вiйськом в Австрiю i проголошує себе австрiйським герцогом. У лютому 1252 р. вiн скрiплює своє становище шлюбом iз сестрою покiйного герцога Фрiдрiха II Маргаритою Бабенбергською, котра вiдкрито й офiцiйно передає своєму чоловiковi свої спадковi права на володiння її роду.
«Золотий король» Оттокар став володарем великої держави, що простяглася вiд Судетiв до Адрiатичного моря, об’єднуючи Австрiю, Штирiю, Каринтiю, Крайну, Моравiю i Чехiю. Таке зростання могутностi чеського короля, який до того ж претендував на iмператорську корону, викликало занепокоєння Бели IV i спонукало його готуватися до боротьби за оволодiння Австрiєю.
Для здiйснення цiєї мети у Бели IV було два засоби: перший – це збройна боротьба силами коалiцiї Угорщини, Польщi й Галицько-Волинського князiвства, другий – боротьба формально-правова, шляхом протиставлення спадковим правам Маргарити i Оттокара прав iншої представницi роду Бабенбергiв – Гертруди, племiнницi Фрiдрiха. Бела використав обидва шляхи. Папа Iнокентiй IV ще у 1248 р. доручив Белi покровительство над Гертрудою; мiж ними налагоджуються дружнi стосунки i вона поступається угорському монарховi своєю спадковою часткою та можливiстю нею розпоряджатися. Саме спадковi права Гертруди початково визнавалися незаперечними римським престолом; принаймнi лише в липнi 1253 р. папа Iнокентiй IV визнав законнiсть шлюбу Оттокара з Маргаритою i став його титулувати герцогом австрiйським.
До участi в цих планах Бели був залучений Данило Галицький, який умовою пiдтримки угорського короля поставив передачу галицько-волинському князiвському дому частини австрiйської спадщини. Ослаблена Угорщина була змушена погодитись на умови могутнього володаря Галицько-Волинської держави. Згiдно з договором, другий син Данила – Роман – мав одружитися з герцогинею Гертрудою.
Навеснi 1252 р. Роман прибув до Австрiї, де в замку Гiмбург поблизу Вiдня вiдбувся його шлюб з Гертрудою. Перед династiєю Романовичiв вiдкривалася блискуча полiтична перспектива – отримати у спадкове володiння одну з найвпливовiших країн Центральної Європи. Проте угорський король не надав Романовi й Гертрудi необхiдної допомоги, обумовивши її поступкою йому їхнiх австрiйських володiнь навзамiн мiст в Угорщинi. Розпочалася облога чеськими вiйськами замку в Гімбургу, де перебували Гертруда i Роман. Позбавлений пiдтримки Бели IV i Данила, Роман волiв вийти з боротьби. Вiн не погодився на мирну пропозицiю Оттокара залишити йому частину австрiйських земель i зберiг вiрнiсть союзу з угорським королем. Згiдно з лiтописом, Роман зумiв вибратись з оточеного Гiмбурга i, ймовiрно, вирушив до батька за пiдмогою.
Тим часом, здiйснювалась iнша частина плану Бели у його боротьбi за спадщину Бабенбергiв – органiзацiя вiйськової коалiцiї у складi Польщi, Галичини й Угорщини. В цьому союзi Данило Галицький виявився найбiльш постiйним i активним учасником воєнних дiй проти Чехiї. Його перший похiд вiдбувся влiтку 1253 р. i став складовою частиною координованих дiй усiх союзникiв. Сам Бела спрямував свої загони на Австрiю i звiдти на Моравiю, де вони досягли Оломоуца. Польським i галицьким союзникам Бели IV належало завдати удару Чехiї з пiвнiчно-схiдного боку, на Опаву.
Галицько-волинський лiтопис подає досить повну картину походу 1253 р. У ньому брали участь сам князь Данило Романович, його син Лев Данилович – зять короля Бели, допомiжнi загони князя Василька Романовича; Тевтивiл i Едивiд – литовськi князi – племiнники Мiндовга, що не побажали визнати верховенства останнього i знайшли притулок у Данила. З польського боку в похiд вирушили князь кракiвський Болеслав Соромливий – зять Бели IV, одружений з його дочкою Кiнге, i князь Володислав Опольський. Лiтописець свiдчить, що поляки пасивно поводилися у веденнi вiйни. Зокрема, Володислав Опольський, чиї володiння безпосередньо межували з намiченими для воєнних дiй територiями, був невдалим й, очевидно, нещирим радником Данила. Саме з його поради галицько-волинськi вiйська були роздiленi на два нерiвнi за силою загони. Внаслiдок цього Данило опинився пiд Опавою з незначними пiдроздiлами; до того ж самi поляки уникали воєнних дiй. Невiдомо точно, якими мотивами визначалася поведiнка Володислава, проте у дальшiй боротьбi Бели IV з Чехiєю вiн стояв уже на боцi Оттокара.
Данило Романович об’єднався з Болеславом Соромливим у Краковi, згодом до них приєднався на рiчцi Одрi бiля мiстечка Козлiї i Володислав. Проте, пiд Опавою союзники не зумiли налагодити узгоджених дiй i мiсто не було здобуте. Потiм об’єктом наступу коалiцiйних сил став «град рекомый Насилье» (тобто Нассiдель), пiсля чого прийняли рiшення припинити дальше просування. Таким чином, воєннi дiї торкнулися порiвняно невеликого регiону вздовж сiлезько-моравського кордону, ледве зачепивши власне Моравiю. Залишається нез’ясованим, чому польськi i галицько-волинськi союзники не розгорнули бiльш широких дiй. Зрештою, i похiд самого Бели IV в Моравiю не вiдзначався рiшучiстю.
Лiтописець зазначає, що Данило виявляв гаряче бажання йти в похiд на Опаву – «ово короля (тобто Бели) ради, ово славы хотя». Згiдно з iншою лiтописною сентенцiєю, «по сей славной побeдi на Чехах Данило Романович начат повсюду славен быти, яко и папа римскiй величаше его». Напевно, цей мотив пошукiв слави не варто вiдкидати цiлком. Зокрема М.Дашкевич вважає, що пiд впливом захiдноєвропейських традицiй i на Українi «склалось стремлiння до рицарської слави». Причому, вiн має на увазi також i Чехiю, яку «середньовiчна романтика» мала «своїм форпостом з боку схiднослов’янського свiту i була слабшою у Польщi й Угорщинi». Як зазначає вчений, «Данило Галицький, очевидно, переважно вiд захiдних рицарiв сприйняв вiдрiзнявший його рицарський дух, пiд впливом якого вiн починав iнодi походи просто, щоб показати себе i допомогти своїм друзям, без усякої для себе вигоди». Звичайно, рицарський дух Данила навряд чи варто заперечувати. Проте про повну безкориснiсть для нього походу 1253 р. говорити не доводиться. Похiд цей був важливим елементом спiвробiтництва з Угорщиною, найбiльш необхiдного для Бели IV, але й зумовленого також розрахунками Данила. Похiд на Опаву вiдбувався тодi, коли Роман Данилович з дружиною перебували в облозi у замку Гiмбургу; отже, Данила спонукала надiя, а можливо й чiткий розрахунок, побачити свого сина володарем однiєї з європейських країн на Дунаї.
За кiлька рокiв пiсля походу на Опаву Данило разом iз синами знову з’яв-ляються в лавах противникiв Оттокара II. Давньоруськi лiтописи – в тому числi галицько-волинськi – нiчого не згадують про участь Данила у вiйнi Бели IV проти чеського короля, зображаючи його надзвичайно заклопотаним литовськими i татарськими проблемами. Проте, сам Оттокар II в листi до папи Олександра вiд 8 жовтня 1260 р. повiдомляє про перемогу над Белою бiля Крессенбруна i серед переможених називає Данила – короля русiв.
Лiтопис зазначає, що в цей час Данило переживає скруту через новий татарський наступ. Татарський набiг (згiдно з лiтописом, вiн стався 1261 р., проте ця дата викликає сумнiв низки дослiдникiв) змушує князя залишити Галич i податися до Угорщини. Саме в цей перiод вiйни Чехiї з Угорщиною Данило мiг приєднатися до останньої з метою забезпечити собi допомогу Бели. Як свiдчить Длугош, з Данилом у складi угорського вiйська були його сини Лев i Роман.
Поразка Бели IV пiд Крессенбруном 1260 р. стала поворотним моментом у стосунках мiж угорським i чеським монархами. Мiж ними налагоджуються мирнi i навiть дружнi взаємини, що увiнчалися шлюбом чеського короля з онукою Бели IV. Цьому шлюбовi передувала Вiденська угода ЗI березня 1261 р. мiж Оттокаром i Белою з його союзниками. Серед останнiх джерела називають i «rех Rиssiае», що свiдчить про участь в угодi Данила Романовича. Таким чином, було покладено кiнець тривалiй ворожнечi галицько-угорського альянсу i Чехiї через австрiйську спадщину. В iсторiї середньовiчної України подiї цього перiоду вiддзеркалюють широту полiтичних планiв i полiтичних зв’язкiв Данила Романовича. Його участь у зазначених подiях дала змогу європейському суспiльству тих часiв познайомитись з яскравою особистiстю українського князя, що набув певної слави як енергiйний i активний учасник полiтичних процесiв у Центральнiй Європi.