Яке ж було становище українських культурних кіл до такої анти культурної філософії завойовника?
З цього переліку цілей ясно, яку позицію мусіли зайняти навіть мирні українські культурники супроти цієї чужої, неморальної партійної культури, їх ціль була двояка: розбивати критикою ворожу культурну офензиву і старатися створити свій культурний центр і своє коло культурних громад. Бо ж після періоду українського державного будівництва, українська культура, хоч у зовсім нових умовинах, але ще не зовсім підневільних, це вже не культура просвітян чи аматорів, або українофілів-народовців; це вже культура національно-державна, творена і підтримувана по-різному. Українська державність, хоч короткотривала, дала цій культурі початки-фундаменти. І цей новий, вже державного характеру, культурний процес мусіла перебрати в якійсь формі українська радянська держава і ті українці, що були включені в державний радянський апарат.
Ось так виникли основи української культурної політики. Вони створювались майже невидимо, але вони були. Була нею українізація і була нею всеукраїнскість, тобто соборність культурної творчості. Було намагання вже відроджену культуру дальше розбудовувати і через революційні форми змагати скоріше до національної, ніж соціальної пролетарської культури. І врешті була укрита боротьба проти комуністичної ідеології, що її накинула і репрезентувала Москва зі своїм відомим конформізмом.
Цей здоровий виправданий гін до усамостійнення українського культурного процесу бачимо нпр. в ділянці народної освіти. Виховно-навчальним процесом спершу кермували українці, що виросли в українській народній традиції. Це були боротьбісти (Блакитний, Гринько, Шумський), що старалися підтримувати самостійність української школи і творення нової освіти, відмінної від московської системи. Бачимо це теж у ділянці української мови, літератури, театру і взагалі мистецтва, які вони старалися охороняти від усяких об’єднань, федерацій і т.п., та вдержати їх на самостійних національних позиціях.
І так відродженій в період революції і Визвольних Змагань українській культурі та національно-культурному процесові, який почав розгортати свої надійні гони до розцвіту, прийшлося дуже швидко станути віч-на-віч до наскрізь ворожої ідеології і практики радянського культурництва. Того культурництва, що було засобом пропаганди більшовизму, який не народився в Україні, а був сюди принесений на штиках Червоної армії. А що українська культура не поступалась перед окупантом добровільно, то треба було її усувати силою або поволі, але систематично підпорядковувати накресленим партією цілям.
І саме зміст цілей культурної боротьби в Україні творить історію культурної політики більшовиків, а в цій політиці можна розрізнити три періоди:
а) період русифікації (роки 1917-1923),
б) період українізації (роки 1923-1932),
в) період совєтизації (роки 1933-1941).
Послуговуючись культурою як зброєю, Москва хотіла завоювати Україну духово-тривало. Перший етап війни — з Києва зробити провінцію Москви. Другий — зробити Київ російським містом. Міняти нагло політику супроти великого народу було небезпечно. Перший етап тривав довго і перехід до другого — мусів бути не наглий, а повільний . . ., але він приходить, і знову настає третій етап — совєтизація.
Перший період — русифікації, збігається з періодом воєнного комунізму, який деякі дослідники визначають роками 1919-1922, коли то радянська влада, поставивши собі завдання знищити український національно-визвольний рух, примінила супроти інтелігенції та представників національного руху („петлюрівщини”), як і проти українського села, безоглядний терор (ЧЕКА, ГПУ, каральні загони і т.д.). Протидією був масовий український проти комуністичний партизанський рух українських селян і, здавалося, безконечні повстання, які після кількарічної боротьби криваво зліквідовано. Не маючи змоги на початках своєї влади вертатися до колоніальних форм правління, радянська влада на всіх підкорених неросійських територіях, а передовсім в Україні, робила вигляд, що визнає права тих народів на самостійний культурний розвиток. Використали це українські національні сили і, коли затих повстанський рух, почав діяти український культурноосвітний, кооперативний та церковний рух (відродження УАПЦ, очоленої митр. В. Липківським). При цьому й українські комуністи, т.зв. „боротьбісти” чи „укапісти”, не зважаючи на настанови російської компартії, своїми ухилами здійснювали комуністичну програму по своєму, тобто придавали їй самостійницької зак-раски.
Довкола цих двох марксистських груп (серед яких було теж чимало колишніх галицьких старшин та козаків) толерованих Москвою, групувалась революційна молодь і разом з позапартійними кооперативними діячами, письменниками та іншими організаціями, стала новим фактором, який виникнув у новій дійсності. Серед цих усіх прошарків суспільства було чимало за соціалістичною чи комуністичною Україною, але за незалежну від Москви. У цьому, русі особливо важну ролю зіграли теж безпартійні письменники, поети, мистці, які своєю діяльністю в прихованих формах („езопівською мовою”) намагались викривати насильницьку природу більшовицької політики в Україні. »
Поважним рушійним чинником національних сил України того часу, сил, що діяли в одному національному плані, була Українська Автокефальна Православна Церква, з доволі гарно розгалуженою мережею парафій (приблизно 3,000), єпископатом і яка, устами своїх священиків, в парі з релігійно-моральним вихованням, наголошувала національні постуляти та викривала антирелігійні і антинародні затії комуністичної влади.
А врешті і самі більшовики зрозуміли, що самою грубою силою не подолати їм національного духа відродження окупованої, але нескореної України. Вони були змушені змінити свою тактику в національно-культурному питанні. В результаті — Центральний Комітет Російської Компартії видав в грудні 1919 р. постанову «Про совєтську владу в Україні», в якій підкреслювалося принцип самовизначення націй і що РКП стоїть на становищі признання самостійності України у формі Української Радянської Соціалістичної Республіки. В дальшому ця ж постанова доручала членам партії „порозуміватися в усіх радянських установах рідною мовою і перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти трудящих мас”.
Після того почався в Україні період пом’якшеної русифікації, сказати б — толеранції української мови, культури і себевияву. Та все це не було щире. Це була зручно прихована тактика для того, щоб закріпити свою владу. Своєрідним парадоксом тієї толеранції треба вважати офіційно проголошений партійними верховодами принцип боротьби двох культур в Україні, мовляв, справа дерусифікації України не є справою української влади, бо українська і російська культури мусять співіснувати на основі вільної конкуренції. І цю протиукраїнську тезу охороняли партійні чинники зі своєю верхівкою. Вони охороняли ті позиції, що їх здобули в Україні російські шовіністи з часів царату за 250 років його панування. Ставка російських комуністів в Україні була передовсім на зросійщені міста, а толеранцію вони практикували на селах. „Зробити так — говорив запеклий ворог української державності, секретар Комінтерну Г. Зіновьєв, — щоби ніхто не міг запідозрити, що ми хочемо перешкодити українському селянинові говорити українською мовою. За 10 років переможе та мова, що має більше коріння, що є життєвіша, культурніша”.
У цьому тактичному відступі (1922-29) послаблено терор, проголошено амністію колишнім повстанцям і політичним противникам; заохочувано українських емігрантів „вертатися додому”, запевнюючи їм повну можливість розвитку національної культури в рамцях радянського устрою. І справді, в ці роки чимало українських патріотів вернулося з еміграції в Україну.
У 1918 р. на терені України було видано українською мовою 1,085 різних книжок, брошур і подібних видань, а в 1922 р. їх видано вже тільки 186. В той же самий час російською мовою видано в Україні 491 книжкових видань. Це саме стосується газет: у 1918 р. виходило 239 газет українською мовою, а в 1922 р. лише 53, а російських газет було тоді в Україні 1864.
Боротьба з більшовицькою політикою в галузі культури (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)