Брайчевський Михайло Юліанович (нар. 6.09.1924, м. Київ — пом. 23.10. 2001, м. Київ) — археолог, історик, культуролог, філософ, художник, поет. Учасник укр. нац.-культ. відродження.
Навчався в Києві й у Москві. 1948 закінчив історико-філол. ф-т Київ, ун-ту. 1948-60 працював в Ін-ті археології АН УРСР. 1954 захистив канд. дис. 1960-68 працював в Ін-ті історії АН УРСР. У 60-ті став відомим завдяки нетрадиційним для рад. історіографії поглядам на проблему витоків укр. народу в працях «Коли і як виник Київ» (1963), «До джерел слов’янської державності» (1964) та ін. У часи «хрущовської відлиги» здобув велику популярність у середовищі шістдесятників своїми лекціями з історії України, що відбувалися в КТМ у Києві. Серед численних наук, праць і статей 1966 підготував розвідку «Приєднання чи возз’єднання?», в якій розкритикував з маркс., погляду як науково необгрунтовану великодерж. тезу рос. та рад. історіографії, згідно з якою Україну возз’єднано з Росією після укладання в 1654 Переяславської угоди. Офіційна цензура наклала своє вето на опублікування цієї «націоналіст.» праці. Відтоді Б. перебував у наук, ізоляції в Ін-ті.
У квітні 1968 підписав разом із 139 ін. представниками укр. інтелігенції та робітн. верств листа до органів влади СРСР із протестом проти політ, процесів в Україні й в СРСР загалом. У травні т. р. Б. було звільнено з посади ст. науков. співробітника Ін-ту історії. Кілька років був безробітним. У той самий час у самвидаві поширювалася вищезгадана істор. розвідка Б.
Нарешті Б. було прийнято на роботу до Ін-ту археології АН УРСР, а влітку 1971 — в ж. «Наука і сусп-во» вийшла його ст. «Змієві вали: легенди і гіпотези» та у зб. — ст. «Перспективи дослідження укр. старожитностей XIV-XVIII ст.». Після виходу за кордоном праці «Приєднання…» його примусили виступити у квітні 1972 в листі до ред. київ, тижневика «Вісті з України», призначеного для українців діаспори, проти використ. своєї розвідки з «антирад. метою», стверджував, що ніколи не був репресований і не перебував під тиском за свої наукові погляди й переконання, а також мав виступ із цією самою заявою на радіо «Київ» для українців за кордоном.
Та все-таки у вересні 1972 його звільнено з Ін-ту археології за «скороченням штатів», а насправді — за «націоналіст, погляди». Всі його праці перебували тоді під забороною. Навесні 1975 Б. запрошено до Гарвардського ун-ту на посаду викладача історії. 1977 щомісячний журнал Ін-ту історії АН УРСР та Ін-ту партії ЦК КПУ «Укр. істор. журнал» опублікував ст. Б. «Руська правда» про втечі від «феодального гніту». Відтоді публікації вченого на малозначущі або нейтральні теми, засновані на критеріях рад. пропаганди, час від часу з’являлися на сторінках спеціалізованої рад. преси.
Не працював за фахом до 1978, потім — знову в Ін-ті археології АН УРСР. 1989 захистив докт. дис. на тему «Східні слов’яни в І тис. н. е.». З 1992 був професором кафедри історії Києво-Могил. академії, його було обрано головою осередку Українського Історичного Товариства в Києві. На поч. 2000 на шпальтах період, видань з’явився «відкритий лист» вченого до Президента України із закликом «Держ. мові — держ. підтримку», наведено докази занепаду укр. мови і засилля рос. в Україні й запропоновано низку невідкладних заходів для влади, щоб радикально виправити мовне становище. В ост. роки життя побачила світ серія робіт Б.-художника «Істор. портрети», видана до 75-річчя вченого. З поетичного доробку за життя Б. 1998 вийшла тільки поема «Григорій Сковорода» та деякі його «притчі», а низку поем та віршів, написаних ще у 60-70-ті, пізніше було видано збіркою «Часу круговерть» (2003, Смолоскип). Помер і похований у Києві.