В національно-визвольній боротьбі і внутрішньо-релігійній ворожнечі найсильнішою зброєю була школа та освіта, основні елементи кожної культури. Носіями й пропагаторами освіти були в першу чергу, об’єднані в братства, міщани.
На початку XVII ст., поряд з найстаршими братствами Львівським та Кам’янець-Подільським, виникли нові: в Сяноку (1600), Ярославі (1609), Києві (Богоявленське 1615 p.), Луцьку (1617), а дальше в Вінниці, Немирові, Крем’янці. При братствах основувались українські братські школи. По селах, при церквах, були початкові парафіяльні школи, а в менших містах, звичайно при монастирях, монастирські, над якими нагляд мали керівники братських шкіл.
Після занепаду Острога, як освітнього центру, головними центрами шкільництва й освіти стали Львів у Галичині, Луцьк на Волині і Київ на Придніпров’ї. Там, крім добре зорганізованих шкіл, були теж бібліотеки, друкарні, та ідейні, високоосвічені культурні діячі. Двері до цих шкіл були відкриті для всіх дітей, для багатих і убогих; для сиріт були окремі інтернати.
Організація братських шкіл
Велику увагу звертали в них на вивчення грецької мови так, що називали їх часто „грецькими”. Гетьман Сагайдачний у своєму завіщанні призначив окремі фонди на утримання вчителів грецької мови в школах Львова і Києва. Працю братських шкіл регулювали шкільні, братством затверджені, статути. І так, з побудованого на зразок львівського, Статуту Луцького братства («Права школи Греко-латино-слов’янской луцкой»), який зберігся до наших часів, довідуємось про внутрішньо-шкільний порядок, дисципліну та методи виховання молодого покоління. У цьому Статуті звертають на себе увагу точки своєрідного договору між школою і батьками учнів, які подавались до відома при вступі учня до школи. В цих договорах учні брали на себе певні зобов’язання перед школою. Заки стати справжнім учнем, вони мусіли ознайомитись з внутрішнім розпорядком школи, з планом занять, дисципліною (пропуски й запізнювання не дозволялись). Добрі успіхи в науці, абсолютний послух для учителів, виконування фізичних робіт (як от прибирання житла, рубання дров, і т.п.) теж входили в ці постанови. Текст договору зачитувався батькові при свідках, „щоб знав як і чому учитимуть його сина”. Окремо були вимоги до вчителів. Згідно зі Статутом вони мусіли бути: доброчесними, розсудними, лагідними, стриманими, не вживати алкоголю, не вести розпусного життя, не лихословити та поводитись з учнями лагідно”.
Як правило, учні поділялись на три групи: в першій групі вивчали вони букви і склади; в другій — вчились читати й виучувати напам’ять тексти, а в третій — пояснювати прочитане і самостійно аналізувати.
У братських школах великих міст обов’язкове було вивчання мов грецької, слов’яно-руської (ділова мова України і Білорусі), латинської та польської. Крім цього вивчали граматику, риторику, філософію, теорію поезії (піїтику), математику, астрономію та музику.
Щоб заохотити учнів до науки, існували т.зв. локації, тобто черга місць від перших до останніх. Найкращих називали сенаторами і вони звичайно сиділи в перших лавках. Учнів в нижчих класах перепитували старші студенти-авдитори, а учитель провірював їх, чи справедливі дають оцінки. За всякі провини карали різками. Окремі звичаї існували по бурсах (гуртожитках), де проживали студенти, яких називали „спудеями”. Підчас феєрій вони розходились по селах і там учителювали, організували вистави („вертепи”) чи колядували.
Кількість братських шкіл постійно зростала, а рівень грамотності був дуже високий. Арабський мандрівник архидіякон Павло Алепський, що супроводив патріарха Макарія до Москви в 1654 p., мав нагоду побувати в Україні і в своїх описах свідчить: „По всій землі руських (тобто козаків), ми помітили чудову рису, яка нас приємно здивувала: всі вони — діти і дорослі, та більшість їх дружин та дочок, уміють читати, писати. Багато з них знає порядок церковних служб та церковного співу”.
Братські школи (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)