Бунчукові товариші

Бунчукові товариші — козацька старшина, котра не підлягала ні сотенному, ні полковому уряду і не мала посад, а перебувала «під бунчуком гетьмана». Чин бунчукових товаришів було запроваджено гетьманом І. Самойловичем (див.) і проіснував він до 1764. Бунчукові товариші, зазвичай, були великими землевласниками, мали свої маєтки, кріпаків. У мирний час бунчукові товариші не зобов’язані були відбувати будь-які козацькі повинності, могли лише виконувати спеціальні доручення гетьмана чи Генеральної канцелярії, зокрема, перевіряти скарги, проводити всілякі ревізії, входити до складу різних комісій. Під час війни вони теж усіляко намагалися уникнути мобілізації, посилаючи замість себе «козацьких наймитів» (заступників). Дослідникам відомий документ, складений 18 квітня 1739 року, яким вимагалося, щоб полковники взяли підписку від бунчукових товаришів, які проживають на території їхніх полків, що, під страхом смертної кари, вони виступлять у похід і прибудуть на збірний пункт козацького війська. Така жорсткість у вимогах викликана була тим, що бунчукові товариші мали значний військовий досвід і могли ставати старшими козацькими офіцерами, керувати великими загонами.