Василь Петрович Горленко — український письменник, літературний критик, мистецтвознавець, фольклорист і етнограф, один із тих подвижників, що у важкі часи гоніння й заборони української мови рятували національну культуру від морочного застою.
Він уперше в українській літературі виклав засадщ принципи есеїстичного жанру і створив його досконалі зразки.
Доля В. Горленка як вченого і критика завжди була мінливою; його то забували без вагомих на те причин, то. навпаки, навколо його постаті точилися запальні суперечки. Відомостями про життя і творчість митця ми завдячуємо тим небагатьом виданням (переважно 1920-х рр.), що дійшли до нас, оскільки особистий архів і бібліотеку вченого було знищено й спалено невідомими разом з його родовою садибою в 1919 р.
Народився В. Горленко в 1853 р. у с. Ярошівка (тепер — с. Українське Талалаївського району Чернігівської обл.). в заможній поміщицькій сім’ї. Він був нащадком старовинного гетьманського роду, предки якого ще в XVII ст. належали до вищої старшини в Лівобережній Україні.
Юнак закінчив Полтавську гімназію. Він подавав великі надії, тому батьки відправили сина для подальшого навчання у Францію. У студентські роки інтерес Василя до літератури та історії мистецтва став усвідомленим. Тоді ж на сторінках французького часопису „Фігаро” з’явилися його перші літературні розвідки й огляди, присвячені питанням культури і мистецтва.
Повернувшись на початку 1880-х рр. на батьківщину, молодий учений розпочав наукові дослідження в галузі української літератури та етнографії. Він чітко усвідомив необхідність розгляду масиву українських, хутірських* проблем на новому, вищому рівні як явище світової культури, в контексті європейських цінностей. Пропаганда естетичного українства стала метою його життя.
В. Горленко вирушав у численні мандрівки Україною, фіксував свої спостереження, збирав фольклорний матеріал, вивчав українську минувшину. Його, вишуканого інтелігента, вихованця Сорбонни. вабило українське село, що зберігало праприроду духовного життя нації й лишалося міцною опорою української культури, ховаючи у своїй глибині «многоцінні народні перли, високі моральні засади. Душу юнака зворушили «заповіти села*, його творчість, сформована давнім укладом життя, з народними звичаями, його етикою та естетикою, його духом і його існуванням. Він бачив українську велич у «малій», забутій, загубленій по хуторах, але такій справжній Україні — джерельно-чистій і цнотливо-неторканій, не зіпсованій фальшивими цінностями прогресу.
Початкова програма Горленка-етнографа — вловити й закріпити, дозаписати те. чого не встигли зробити його попередники: П. Куліш. А. Метлинський. М. Драгоманов. П. Чубинський. Він прагнув не просто науково висвітлити народну творчість, описати те чи інше явище нашої старовини, а й подати його образно, щоб читач міг вникнути, перейнятися духом самого твору. Митець спостерігав глибокі соціальні та психологічні процеси своєї доби, що. на його думку, швидко змінюють давній укладі звичаї, відчував стрімкий плин часу, який спопеляє багато справжніх цінностей, не завжди пропонуючи їм кращі замінники. Він розумів, що живе на зламі епох, а тому слід поспішати записати все, що так швидко почало вивітрюватися з народної пам’яті, особливо думи — найдавніші, надзвичайно цікаві пам’ятки нашого народного мистецтва. Тому Василь Петрович прагнув відшукати старців-кобзарів, які ще володіли безцінним спадком предків.
У кінці XIX ст. українські рапсоди-кобзарі були незначним залишком колись потужного і великого мистецтва: між ними та звичайними жебраками дедалі більше стиралася різниця. Через це пошуки В. Горленка були далеко не романтичними. Йому доводилося не тільки переборювати настороженість і недовіру, а й стикатись із суворою прозою життя. У результаті вчений почав вивчати кобзарство як психологічне явище. Василь Петрович по крихті збирав усе. що стосувалося цього ремесла, детально цікавився звичаями самих кобзарів. Можна лише дивуватися тій самовідданості. з якою він. великий естет, поринав у світ жебрацького життя. Силою неймовірних зусиль ученого здобуті оті «перли многоцінні». Нелегко було розшукати цих справжніх рапсодів. У своїй першій етнографічній статті «Бандурист Іван Крюковський» І. Кравченко (1882) В. Горленко ділиться спостереженнями про залежність дум від тієї чи іншої кобзарської школи. Цього не робив жоден з його попередників. Своє відкриття він детально обгрунтував у наступній праці — «Кобзарі та лірники» (1884). Загалом дослідженню генеалогії українських народних дум учений присвятив близько 10 років своєї творчої діяльності.
У 1880-1890-ті рр. Василь Петрович жив у маєтку в с. Ярошівка — своїй предківщині. Він сповна віддався улюбленій справі — літературі; був постійним співробітником журналу «Киевская старина», працювати в якому на той час було дуже нелегко. Журнал боровся за своє існування, потерпаючи як від цензурних утисків, так і від скрутного матеріального становища. Лише вузьке коло українських діячів, зокрема й В. Горленко, з ентузіазмом підтримували це видання. Василь Петрович був не тільки постійним автором, а й фактично членом редколегії часопису, підтримував зв’язок з редактором Ф. Лебединцевим, рецензував матеріали, давав рекомендації щодо загального напряму видання.
Відгукуючись на нові твори українських письменників. В. Горленко наголошував, що суспільно-політичну історію народу не можна зрозуміти у відриві від історії його духовного життя, його культури. До найпомітніших виступів на літературні теми в журналі «Киевская старина» слід віднести рецензії на «Нариси історії української літератури XIX ст.» М. Петрова, повість І. Франка «Захар Беркут», альманах «Рада», збірку «Ворскло» Я. І. Доголева, книжку «Три п’єси» («Бондарівна», «Безталанна», «Розумний і дурень»)
І. Карпенка-Карого, драму «Олеся» М. Кропивницького. Як правило, В. Горленко виходив за межі рецензованого матеріалу, розглядаючи кожний твір у контексті епохи, всього літературного процесу. У критичних виступах на сторінках «Киевской старины» та в листах В. Горленко високо оцінив творчість Панаса Мирного, назвавши його незрівнянним знавцем сучасного народного життя.
Період творчої зрілості, активної літературної і громадської діяльності митця збігся з добою виникнення та неймовірних тріумфів вітчизняного професійного театру. Корифеї української сцени знайшли в його особі не тільки палкого шанувальника, а й популяризатора та вдумливого, принципового критика. З багатьма з них. зокрема М. Кропивницьким і М. Заньковецькою, Василь Петрович мав тривалі дружні стосунки.
Людина широких інтересів і великої ерудиції, В. Горленко був тонким поціновувачем образотворчого мистецтва. Неперевершені статті про художників Д. Левицького і В. Боровиковського, рецензії на альбом малюнків Т. Шевченка й ілюстрації О. Сластьона до «Гайдамаків» заслужено забезпечили йому місце серед найкращих художніх критиків України та Росії.
Перу В. Горленка належить ряд нарисів, історичних оповідань. Зустрічаємо й зразок вимислу, художньої імпровізації на історичній основі: «Киев в 1799 г.», есе «Шевченко — маляр та ритівник», «Макаровський». «Григорій Квітка». «Котляревський» — зразки рецензії-портрета, в якій людина осягається як явище, розкривається її духовна сутність, визначається місце в суспільстві. Своєю художньою практикою митець об’єктивно впливав на літературний процес, подаючи приклад того, як слід письменникові переводити побачене, почуте й вичитане в документі на живу образну мову художньої прози.
Цікавили Василя Петровича й питання, пов’язані з Україною. Він ретельно збирав усе. що писали у Франції про його батьківщину. Результатом багаторічної роботи стали монографії «Україна в зображенні французів», «Українські легенди в записах французів», «Усна народна творчість Малоросії у французьких переказах», які й сьогодні мають неабияку наукову й літературну цінність.
Важким, через низку причин, було останнє десятиріччя життя вченого. Він опинився в боргах, обплутаний судовими справами з окремими приватними особами та банком. Погіршувався його психологічний стан. Постала дилема: обрати злидарське богемне існування служника гнобленої української музи чи. навпаки, мати матеріальну вигоду й працювати наймитом у виданнях, з якими немає духовного зв’язку. Деякий час В. Горленко намагався поєднати одне й друге. Працюючи в «Киевской старине, він на кінець століття зібрав те, що вважав кращим зі свого доробку, І видав дві чудові книги: «Южнорусские очерки и портреты» (1898; перевидано в 1993 р. репринтним способом під назвою «Південноруські образи та портрети) та «Украинские были» (1899). Проте й прибуток від публікації цих двох видань не міг покрити борги.
Матеріальна скрута після розорення родового маєтку змусила В. Горленка в кінці 1890-х рр. зайнятися літературною поденщиною. Він оселився в Петербурзі, став співробітником монархічної газети «Новое время». У літературно-мистецькому додатку до цього видання систематично друкував рецензії на нові видання творів різних європейських письменників, огляди французьких журналів тощо, керуючись в оцінках художніх явищ принципами культурно-історичної та психогенетичної шкіл.
Рецензуючи перше видання «Чорної Ради» П. Куліша російською мовою (1899), Горленко визначив місце цього твору в українській літературі як однієї з ранніх і вдалих спроб історичного роману. Професійно тонкому й вимогливому аналізу було піддано й останню книгу повістей П. Куліша «Воспоминание детства».
Часті виступи в «Новом времени» впродовж майже десяти років вражають глибиною інтересів критика, його постійною увагою до поточного літературного процесу, професійною оцінкою художніх творів і наукових досліджень, у поле зору В. Горленка потрапляли: критико-біогряфічний нарис французького вченого А. Філона стосовно П. Меріме, роман Жорж Санд «Індіана». драма В. Гюго «Марія Тюдор»; дослідження П. Житецького «Энеида» Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII века».
Разом з тим письменник дедалі більше віддалявся від сучасного йому літературного життя України, маючи уявлення про нього лише з листів Панаса Мирного. Б. Грінченка та інших видатних діячів української культури, з якими спілкувався до останніх днів життя.
У 1905 р. у Петербурзі вийшла третя й остання книжка В. Горленка «Отблески. Заметки по словесности и искусству». В ній, як писали рецензенти. була «крапелька близького, рідного нам духу, українства». У «малоросійському циклі» знаходимо статті про І. Котляревського, а також «Записки Пилипа Орлика».
Помер В. Горленко в 1907 р. у Петербурзі. Виконуючи волю митця, його тіло перевезли на батьківщину й поховали у рідній Ярошівці.
Причини духовного регресу В. Горленка були дуже складними. Василь Петрович не мав гарту, необхідного людині, котра зважилася віддати себе українській культурі, не мав тієї одержимості, яка втримала таких письменників, як І. Франко. Леся Українка. М. Коцюбинський, і це стало фатальним у його долі.
За несхильним законом часу все. що безпосередньо нагадує про В. Горленка як про людину, зникає й винаджується, і безсмертя лишається тільки на долю творінь його духу. Нас вабить високий смак письменника і його вміння сказати заповітне слово. Саме в цьому і заховане те цінне та нетлінне, що й досі освітлює Горленкові те розумне, добре, вічне, що завжди потрібне людині.
Вціліле з творчої спадщини митця зберігається в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, у відділі рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАМ України. Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, а також Центральному державному історичному архіві України.
Його ім’я внесено до літопису Національної парламентської бібліотеки України як одного з меценатів, які подарували значні книжкові колекції.