Василь Олександрович Барвінський — видатний композитор, піаніст, музикознавець, педагог, одна з трагічних постатей у когорті митців-художників. життя й діяльність яких були піддані тяжким випробуванням долі. Через невміння викристалізувати, відповідно до вимог того періоду, свої ідейно-світоглядні позиції заплатив дуже дорого. І було не лише тривале позбавлення волі, а й штучне, насильницьке викреслення його імені з історії української музичної культури.
Сьогодні, нарешті, можемо віддати належну шану яскравому талантові, людині, на всебічну творчість якої треба «дивитися, на жаль, як на не-доспівану пісню, насильно перерваний лет творчих крил», яка так тонко відчувала усі потреби й болі духовності української нації, так багато доклала зусиль ДЛЯ її піднесення та розквіту.
Народився Василь Олександрович Барвінський у м. Тернополі в славетній родині, яка дала світові й Україні багато непересічних особистостей
— священиків, адвокатів, педагогів, публіцистів, громадських діячів. Батько композитора, Олександр Барвінський — педагог, громадсько-політичний діяч, в умовах Австро-Угорщини та міжвоєнної Польщі багато зробив для становлення рідної культури: «цс зразок того, яким повинен бути українець — працьовитим, віпривалим, незламним, гордим і скромним». Мати, Євгенія Любович — співачка й піаністка, перша в Галичині музичний педагог-жінка. Саме від неї Василь успадкував талант музиканта. Вона стала його першим учителем музики.
В.Барвінський навчався спершу в музичній школі піаніста, композитора і диригента Кароля Мікулі (одного з учнів Ф.Шопена) у Львові. Відкривалися привабливі перспективи: юнак міг здійснити мистецьку кар’єру в Європі, але за порадою батька повертається до Львова, де розпочинає багатогранну діяльність. Галичина початку XX ст. не давала багато можливостей щодо швидкої кар’єри, матеріального забезпечення тощо. Проте висока національна свідомість В.Барвінського спонукала до праці: виснажливої, тяжкої, але корисної й творчої.
Перші творчі спроби митця належать ще до його перебування у Львові. Вже у 1908 р. В.Барвінський заявляє себе як композитор. Його цикл з восьми прелюдій для фортепіано й донині вражає довершеністю, смаком й оригінальністю музичної мови. 1 лише умови тоталітарної держави могли спричинитися до того, що ця витончена й піднесена музика була практично викреслена (бо заборонена!) з музичної свідомості багатьох поколінь українців.
Повернувшись 1915 р. до Львова, композитор стає на чолі Вищого музичного інституту ім. М.Лисенка. Незмінно, понад тридцять років, він не тільки керував цим унікальним закладом, а й істотно сприяв його розвитку та піднесенню. В умовах чужої держави (Польщі) було створено низку філій інституту по містах та містечках Галичини, де молодь мала змогу дістати високомистецьку освіту під керівництвом досвідчених педагогів-му-зикангів. Багато з цих наставників молоді були безпосередніми учнями композитора й піаніста Барвінського — З.Лисько, Р.Савицький, Д.Карано-вич та ін. Ця система шкіл, мистецької освіти, зруйнована з приходом більшовицької влади, дала згодом виразні результати за океаном. Послідовники й учні вчителя змогли організувати музичну освіту українських дітей США і Канади, утворивши український музичний інститут у Нью-Йорку та численних філіях. Це згодом. А 1920-1930-ті роки для самого Василя Олександровича позначені інтенсивною працею педагога, директора інституту, музикознавця-критика й дослідника, диригента і композитора.
Свого часу підтриманий М.Лисенком, який схвально відгукнувся про творчість 15-річного юнака і спонукав до подальшої творчості, В.Барвінський вже ніколи не звертав з обраного шляху і завжди, до останніх днів, дотримувався єдиного творчого кредо: творити високі зразки музики у певних, усталених жанрах з виразною опорою на українську народну музику. Він — вихованець європейської композиторської школи — вдихнув життя у ті види музики, які ще не мали своєї сталої традиції в Україні, найперше — камерно-інструментальну. Маючи за взірець, з одного боку, видатного М.Лисенка, а з іншого — численних представників європейської музики, передовсім В.Новака, Барвінський створив низку творів: для фортепіано — концерт, сонату, три сюїтні цикли, збірники мініатюр, прелюдій; для камерного ансамблю — тріо, струнний квартет, фортепіанний квінтет, солоспіви, хори, окремі твори для симфонічного оркестру («Українська рапсодія») тощо. Якщо згадати, що все суспільне життя Львова, як і Західної України в цілому, проходило тоді під знаком постійного протистояння українського суспільства польській експансії, то стануть зрозумілими наміри і зусилля композитора сприяти становленню української музики.
Естетичні погляди В.Барвінського зазнавали певної еволюції. В юнацькі роки вони формувалися під впливом класичної музики, відтак романтичної, особливо Ф.Шопена. Довгий час митець перебував під враженням доробку П.Чайковського. Остаточно його світогляд викристалізувався під впливом неоромантизму і музичної атмосфери Праги початку XX ст., де він мав змогу пізнати всі сучасні мистецькі напрями. Проте Барвінський сприймав лише те, що виповідало Його меті — служити культурі свого народу. Його гармонії, як і мелодика, — цілком тональні, мають загалом романтичний характер із певним імпресіоністичним забарвленням. На відміну від тогочасних «модерністів» композитор не допускав ніяких екстравагантностей і несподіванок. Але, незважаючи на це, в еволюції своєї гармонічної мови він досить відважний і завжди вмів досяіти різноманітності й барвистості. Загалом у накреслених ним есгетично-стильових рамках виразно проявляється мистецька індивідуальність, яку характеризує яскравий український національний елемент. Він завжди був присутній у творчій спадщині митця. Розмаїття пісенних форм, широка палітра музичних діалектів української народної музики — всі ці надбання народу пройшли крізь серце і душу В.Барвінського і стали основою його композиторської діяльності. Він звергався як до прямого цитування фольклорних мелодій, так і творчо їх переосмислював. Серед високохудожніх сольних обробок необхідно відзначити його лемківські пісні. Тонким ліриком виявив себе Барвінський і в хорових обробках («Уже сонечко закотилось», «Були ми собі» та ін.). Усього в нього 25 обробок українських фольклорних зразків для акапельного хору. Та найбільш повно й різноманітно використаний національний мелос у фортепіанній музиці, до якої композитор звертався впродовж усього життя. Це прелюдії, мініатюри на народні теми, варіаційні та інші цикли, зокрема мо-нотематичний «Любов». Широковідомі, проте поза сферою впливу фольклору, цикл п’єс «Наше сонечко», фортепіанні Соната та одночастинний концерт.
Характерною для фортепіанного доробку Барвінського є «Українська сюїта», теж заснована на народних джерелах. На тему пісні «Про Купер’я-на» створений один із варіаційних циклів, а інший — на мелодію з колядки «Ой, дивнес народження»; в основу варіацій для віолончелі та фортепіано покладена пісня «Ой, пила, пила та Лимериха на меду». На фольклорних зразках або ж темах, написаних у народному дусі, створені Сюїта для віолончелі та фортепіано, п’єси для скрипки та фортепіано, популярна свого часу оркестрова «Українська рапсодія» і, звичайно, вокально-хорові композиції.
Серед них — солоспіви з супроводом фортепіано («Он, поля ви. поля». «Вечором у хаті». «В лісі». «Ой люлі. люлі, моя дитино». «Ой ходила дівчина бережком» та ін.), із супроводом скрипки та фортепіано («Пісня пісень», «Що то за диво». «Ой дивнеє народження»), хори із супроводом фортепіано («Ой колишся ниво». «Українське весілля», «Співа Західна Україна»), вокально-хорові композиції в супроводі симфонічного оркестру — кантати «Заповіт» (Г Шевченко), «Наша туга, наша пісня» (сл. С.Черкасенка), «В перші роковини» (сл. П.Карманського), «Псалом Давида» та ін., солоспіви віршів 1.Франка — «Місяцю князю» і «Благословен день», на слова М.Рильського- «Пісня про Вітчизну». «Львову» тощо.
В.Барвінський був чудовим піаністом. Яких би жанрів не торкався у своїй творчості — камерно-інструментального, сольного, хорового чи симфонічного, постійно залишався собою. Як музикант був глибоким ліриком, який умів доторкнутися ніжних і потаємних закутків людської душі.
Улюбленим інструментом В.Барвінського була також віолончель. Для неї, крім згаданих творів, написано ще гричастинну Сонату, мініатюри. Прекрасного втілення характеру української народної музики досягнуто в жанрі камерного ансамблю. Це стосується не лише Молодіжного квартету, а й одного з кращих творів Барвінського — Фортепіанного секстету.
У доробку митця найбільше значення має інструментальна музика. Саме вона в середовищі композиторів Галичини відіграла особливу роль у перші десятиліття XX ст., оскільки всі попередники В.Барвінського концентрували увагу навколо вокальної та хорової музики. Це був той чинник, який зумовив зміни в обличчі західноукраїнської музичної культури — із специфічно вокального на врівноважене вокально-інструментальнс. Незважаючи на використання деяких новітніх засобін музичної мови початку століття, було збережено найперше національні ознаки, органічне входження у скарбницю світового музичного мистецтва.
Окрім музичної творчості В.Барвінський вів і педагогічну роботу. У професора, ректора Львівської консерваторії вчилися десятки галицьких музикантів, з його класу вийшли концертуючи піаністи, зокрема Роман Са-вицький, Дарія Гординська-Каранович, Олег Крнштальський та ін.
Василь Олександрович упродовж 1937-1939 рр. входив до редколегії львівського журналу «Українська музика», в якому також і друкувався. Його музикознавча спадщина нараховує понад 120 статей, нарисів, рецензій, про музичне мистецтво взагалі, а також цінних з огляду на історичне минуле національної культури документів, пов’язаних із українськими композиторами, виконавцями, товариствами, культурними подіями на Західній Україні тощо.
Митець був ініціатором створення Союзу Українських Професійних Музик (СуПроМу) та його головою упродовж 1936-1939 рр.
1938 р. громадськість Галичини урочисто святкувала ювілей композиторської діяльності Василя Барвінського. З цієї нагоди відбулися концерти і радіопередачі, в яких використано твори композитора. Від Вільного Українського Університету в Празі він отримав почесний диплом доктора.
Музичні твори В.Барвінського часто виконувались у Львові, особливо з кінця 1939 р. до 1947-го. Зокрема, в першому урочистому концерті, що ознаменував утворення Державного симфонічного оркестру Львівського радіокомітету (невдовзі — оркестр Львівської державної філармонії), 20 іруд-ня 1939 року прозвучала його «Українська рапсодія», яка відтоді часто виконувалася в різних містах України.
Подальша доля митця складалася граіічно. Друга світова війна, тоталітарна система зовсім не сприяли творчості, духовності. Створилася загальна атмосфера доносів, страху, цькувань, фабрикації «справ». Можна лише уявити моральний стан родини українських інтелігентів. У 1947 р. фабрикується справа, в якій Василь Барвінський зі своєю дружиною Наталею (дочка відомого українського фізика Івана Пулюя) визнається винним, як «шпигун», «ворог держави» тощо, а згодом висипаються на десятирічне заслання до таборів Мордовії, яке відбувають сповна (1948-1958). З Бар-нінськими у таборі обходилися дуже жорстоко. Забороняли навіть підходити до фортепіано. Для Василя Олександровича це значило бути похованим живцем. Страждав неймовірно. Бо. крім заборони ірати на улюбленому інструменті, мав ще й заборону писати ноти. У в’язниці композитора вар-варськи примусили відректися від своєї творчості (!) та підписати документ: «Дозволяю знищити мої рукописи». НКВС, звичайно, зробив цю чорну справу. Тож стає зрозумілим увесь драматизм «радянського» періоду життя і діяльності Барвінського. Композитор мусив підписати собі вирок творчої смерті, що для нього, митця, було навіть гірше від смерті фізичної.
Після повернення із заслання (1958) В.Барвінський усі свої сили зосередив на тому, щоб відновити у пам’яті ті твори, рукописи яких згоріли під час його арешту. Над цим він працював до самої смерті.
Помер він 9 червня 1963 року у Львові. Так і не дочекавшись за життя гідних його імені та заслуг уваги, почестей.
1964 р. багаторічними зусиллями львівських композиторів, особливо А.Кос-Анатольського, В.Барвінського реабілітували посмертно. Проте лиха доля продовжувала тяжіти над його іменем. Музика композитора була вилучена з концертів. Так тривало упродовж 25 років. Це була велика втрата для нашого культурного життя.
Сьогодні можна багато говорити про органічну єдність творчості великого Митця, про непохитність його життєвого кредо. Про ту особливу «українськість», якої нині так бракує нашим окремим освіченим сучасникам. Але слова бліднуть, стираються, а духовна сутність, гідність з плином літ увиразнюються все більше: «тільки той є правдивим музикантом, хто любить це мистецтво і, незважаючи на невдачі, не полишає його» (В.Барвінський).
Свого часу Василь Олександрович говорив про свого другі Нестора Нижанківського, який передчасно відійшов у Вічність: «Не перестав бити повний непереможного життя ритм його музичних творів. … не ЗМОВКШІ музична мова духовної спадщини, не замовкли, а все будуть дзвеніти його прекрасні мелодії…». Хочеться вірити, шо ці слова справдяться й у стосунку до їх автора, великої людини — Василя Олександровича Ьарвінського.
Сьогодні у м. Тернополі одній з вулиць присвоєно ім’я композитора В.Барвінського. Його ім’я носить також музичне училище в м. Дрогобичі. А в Івано-Франківську — одна з музичних шкіл.