Біографія коротко: Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871 року в селі Русові Снятинського повіту на Станіславщині (нині Івано-Франківська область) в сім’ї заможного селянина.
У рідному селі, оточеному горбами, зеленими полями і мрійливими лісами, минуло дитинство майбутнього письменника. Звідси він вирушив тукати правду, сюди він повертався не раз і знову йшов у світ…
Після навчання у школі в селі Русові та в місті Снятині Василь вступає до польської гімназії в Коломиї.
Гімназисти організували таємне товариство, знайомилися із забороненою соціалістичною літературою, засновували читальні на селах. Тоді ж зав’язалася дружба Василя Стефаника з Лесем Мартовичем. За громадсько-політичну діяльність їх обох виключили з гімназії в 1890 році, і вони перейшли до Дрогобицької гімназії яку скінчили за два роки. Під час навчання в гімназії і Василь Стефаник, і Лесь Мартович вперше виступили з публіцистичними статтями в журналі «Народ», що виходив за редакцією І. Франка та М. Павлика. На останні роки перебування В. Стефаника в гімназії припадають і перші його спроби в художній літературі. Про це він згадував так: «Писати я почав дуже рано, ще в гімназії, та величезний талант Мартовича просто паралізував мене, і я ніколи не признавався, що я також письменник».
1892 року В. Стефаник вступає на медичний факультет Краківського університету, однак не закінчує його. Та спеціальність лікаря і не приваблювала майбутнього письменника: «З тою моєю медициною вийшло діло без пуття, бо ані тої науки не любив, а вже ніяк не міг мордувати хорих своїм обстукуванням та обшукуванням». Юний студент бере активну участь б громадському й літературному житті, виступаючи з публіцистичними статтями, з агітацією за селянських кандидатів до парламенту. Його заарештовують, батько відмовляється утримувати сина, і між ними виникає розрив.
1897 року В. Стефаник вперше опублікував свої сім новел у чернівецькому двотижневику «Праця». Через два роки в Чернівцях побачила світ і його перша збірка новел «Синя книжечка».
1900 року виходить книжка «Камінний хрест», 1901 року — «Дорога», а 1905 року — збірка вибраних новел «Моє слово».
Актуальність тематики, майстерність форми і своєрідність стилю Стефаникових новел привернули увагу громадськості, широкого кола читачів, відомих письменників — І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, Максима Горького. Твори українського новеліста виходять в перекладах російською, польською, чеською та іншими мовами.
1903 року В. Стефаник у складі делегації Галичини приїздить у Київ, звідти їде в Полтаву на відкриття пам’ятника Котляревському. Відвідує Канів. Збирається виїхати до Петербурга, щоб познайомитися з Максимом Горьким.
Протягом 1903—1910 pp. письменник живе в селі Стецеві, а потім, до самої смерті, в рідному Русові. Пише мало.
Під впливом подій Першої Світової війни В. Стефаник знову береться за перо. 1916 року він пише новелу «Дитяча пригода», пізніше «Сини», «Вона — земля» і не припиняє літературної творчості до кінця свого життя.
Особливо хвилювала В. Стефаника доля дітей. Про них він створив ряд майстерних новел: «Новина», «Кленові листки», «Катруся» та багато інших. Трагізм дитячого життя в умовах капіталістичного суспільства, діти без дитинства, без майбутнього, нужда і темрява, соціальні й національні утиски — ось головні теми творчості письменника, що привернули увагу як батьків, так і юних читачів.
1908 року В. Стефаника було обрано депутатом до австрійського парламенту. Десять років письменник боронив інтереси селян Покуття, хоч і знав, що ніякі слова не дійдуть до австрійських вельмож. Як писав він, «доки людськість не знайде таких форм суспільного життя, які уможливили б кожній одиниці свобідний і всесторонній розвиток, доти політичні вбійства, так само, як і бунти, революції, не зникнуть з історії людськости».
Перемога Радянської влади на Україні відкрила перед В. Стефаником нові обрії. Він побачив шлях, яким треба йти до встановлення соціальної справедливості па землі. В 1923-1927 роках письменник налагоджує зв’язки з Радянською Україною, де його творчість набуває широкого визнання. Тут постійно друкуються новели В. Стефаника, уряд Радянської України призначає йому персональну пенсію, в 1927 році на Радянській Україні широко було відзначено 30-річний ювілей його літературної діяльності. У відповідь на ювілейні привітання співець галицького селянства писав до українських радянських письменників: «Стою на вуглі своєї хати і простягаю до Вас руки… Ех, якби я міг мрію перевести в порядок. Вітав би я Вас усіх, як бідні люди вітають сонце ясне!..» В. Стефаник мав палке бажання побувати на Україні, та уряд шляхетської Польщі, якій дісталася Галичина після розвалу Австро-Угорщини в 1918 році, не дав на це дозволу.
В. Стефаник уважно стежив за розвитком радянської літератури, читав твори М. Шолохова, О. Толстого, Л. Леонова. Останньою книгою, яку письменник читав перед смертю, був відомий твір Максима Горького «Життя Клима Самгіна».
Невблаганна смерть обірвала його життя 7 грудня 1936 року. Його поховали на пагорбі недалеко від дому. 1940 року в селі Русові відкрито літературно-меморіальний музей письменника, а в місті Снятині в 1950 році споруджено В. Стефанику памятник.