Справжньою елітою нації є лише ті, кому зрозумілий і близький закон жертовності. Саме таким представником українства у вирі шістдесятництва постав Василь Стус, який, за словами М. Коцюбинської, є поетом
«такої інтелектуальної наповненості, такої вибухової експресії, такої образної культури, що міг би бути окрасою будь-якої найрозвиненішої із світових літератур». Він — один із титанів духовного життя, який, перебуваючи на межі людських можливостей, аж до самої загибелі у вересні 1985 р. мужньо творив свою долю, народжував свій власний, «іншоплодинний» світ. Творчість Василя Стуса. що стала видатним явищем не лише української, але й європейської поезії, ~ це символ духовного опору особистості сваволі та беззаконню, котрі панували в тоталітарному суспільстві.
Біографія Василя Стуса. Народився поет у с. Рахнівка Гайсинського району Вінницької області на свято Різдва Христового 1938 р. у сім’ї Семена Дем’яновича та Ілини Яківни Стусів. Мати не наважилася записати день народження сина сьомим січня — записала шостим, але назвала його Василем, що в перекладі з грецької означає «володар», «господар», «цар».
Дитинство та юність Василя минули на Донеччині, куди родина переїхала у пошуках кращої долі. У 1954 р., після закінчення середньої школи № 75 м. Сталіне (нині м. Донецьк), він вступив на історико-філологічний факультет Сталінського педагогічного інституту. Там ще витав дух 1. Дзюби, який недавно закінчив свої студії. Разом зі Стусом в інституті навчалися майбутні літератори. зокрема О. Орач, В. Мітенко, А. Лазаренко, В. Голобородько. На літературній студії Т. Духовного, що існувала в педінституті, Василь майже не читав своїх творів, однак грунтовно аналізував тексти, випробовував себе як критика. А вже в 1959 р. дебютував у «Літературній газеті» невеличкою добіркою віршів із передмовою А. Малишка. Добірка вийшла, коли поет уже відбував службу у війську, і стала знаковою ще й тим, що в ній було надруковано вірш «Порив»:
Не одлюби свою тривогу ранню, –
той край, де обрію хвиляста каламуть,
де в надвечір’ї вітровії тчуть
єдвабну сизь, не віддані ваганню.
Після закінчення з відзнакою вишу в 1959 р. Стус, «стужілий за справжньою, не донецькою, Україною», взяв направлення на роботу вчителем української мови та літератури в сільську школу на Кіровоградщині. Ці кілька місяців «справжньої України» стали періодом наповнення себе тим духом живої мови і традицій, яких молодому поетові так бракувало на Донбасі.
За свідченням самого В. Стуса, в армійський період віршів він майже не писав. Однак відомо, що в цей час з’явилися такі твори, як «Холодний присмерк приуральський,..», «Осліплте листя відчувало яр…», «Глухо сосни скриплять на світанні..,». «Любов лишає лиш півкроку…», «Проходьте в хату гості випадкові…», «Вже вересень згубив останні пелюстки…» та ін.
Після демобілізащї вчителював у школі м. Горлівки. Працювалось важко, бо живої української мови діти не чули. Не сприяла адекватному навчанню й шкільна програма, якої вчитель за всяку ціну мусив дотримуватись. Єдиний рятунок Стуса полягав у самозаглибленні, у створенні внутрішнього світу. Цей час став часом поезії. Митцеві пощастило пізнати радість творення та блаженство натхнення, що органічно виливалися в рядки:
…Недоля ця. коли б не ти,
мене косою підкосила,
а ти всі крила розкрилила
і на екрані самоти
до мене крізь віки летіла
і шепотіла, шепотіла:
Це ти, мій сину. Муже, ти!
(«Коли б не ти — оця зима…»)
Після звільнення зі школи В. Стус працював на одній із шахт м. Донецька, згодом — на посаді літературного редактора газети «Социалистический Донбасе».
Восени 1963 р. Василь вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук УРСР і вже на той час був людиною з досить сформованими поглядами. Працював над дисертацією «Джерела емоційності поетичного твору», перекладав твори Гарсіа Лорки, Й. В. Гете, Р. М. Рільке.
За ці роки він підготував і здав до видавництва «Молодь» першу збірку своїх творів під назвою «Круговерть», опублікував низку поетичних добірок на сторінках часописів «Дніпро», «Донбас». «Жовтень». Водночас виступив із серією літературно-критичних статей, серед яких — «Най будем щирі» та «На поетичному турнірі». У різних часописах було надруковано низку перекладів творів Гете, Рільке та Лорки (перекладав разом з Ю. Покальчуком) із невеликими статтями поета. У цей час Стус грунтовно студіював сучасну західноєвропейську літературу та філософію, захоплювався європейською модерністською поезією, яку тоді літературна молодь тільки починала для себе відкривати.
Знаковим у житті поета стала зустріч у 1963 р. з І. Світличним (на той час відповідальним секретарем журналу «Радянське літературознавство»), з яким у подальшому зав’язалася міцна дружба. Згодом, після арешту Світличного. Стус присвятив йому поетичні рядки:
Не можу я без посмішки Івана
оцю сльотаву зиму пережить.
В проваллях ночі, коли Київ спить,
а друга десь оббріхують старанно,
склепить очей не можу ні на мить,
він, як зоря, проміниться з туману,
але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить…
(«Не можу я без посмішки Івана…») Це знайомство ввело Василя у коло шістдесятників та до Клубу творчої молоді — осередку української інтелігенції, яка жила тими ж болями й надіями, що й він. Це було саме те. чого Стусові так гостро бракувало в Донецьку й заради чого він їхав до Києва.
Зав’язалися знайомства з членами клубу: А. Горською, Л. Танюком, І. Дзюбою, М. Вінграновським, Є. Сверстюком, М. Коцюбинською та багатьма іншими, хто. попри численні переслідування та утиски, все ж зберігав дух непокори й продовжував організовувати заборонені та напів-заборонені вечори скрізь, де тільки було можливо пропагувати національну культуру.
в. Стус досить стрімко ввійшов у коло шістдесятників і вже з вересня 1965 р, став одним із лідерів суспільного руху, у цей період він зробив перші кроки як правозахисник, брав участь у колективних заявах.
Коли звістки про арешти докотилися до Києва. ті, хто був у столиці, розмірковували, як повідомити про них громадськість. 4 вересня 1965 р. в кінотеатрі «Україна», перед переглядом фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків», І. Дзюба. скориставшись присутністю великої кількості людей, повідомив про арешти української інтелігенції. Його грубо перервали, але підтримати промовця взялися В. Чорновіл та В. Стус. які запропонували присутнім у залі встати і цим висловити свій протест проти арештів.
Реакцією влади на такий відкритий, нечуваний дотепер виступ було відрахування Василя Стуса з аспірантури. Після цього він працював у будівельній бригаді, згодом — кочегаром в Українському науково-дослідному інституті садівництва у Феофанії під Києвом, а в 1966 р. влаштувався на роботу спочатку молодшим, а потім — старшим науковим співробітником Центрального державного історичного архіву УРСР. звідки його звільнили через декілька місяців «за наполяганням тов. Зубкова з Інституту літератури» (з автобіографії В. Стуса від 23.07.1966 р.). Заборонили йому працювати й на будівництві Київського метрополітену. аргументуючи це тим, що поет працює «не за фахом».
Ці роки стали також періодом інтенсивної праці: поезія, спроби писати прозу, переклади, критика, завершення статей «Зникоме розцвітання» (про творчість В. Свідзінського) та «Феномен доби» (про творчість і трагедію П. Тичини). Остання, щоправда, так і не стала помітним явищем самвидаву, бо після арещтів 1972 р. дві машинописні копії, що передавались із рук у руки, було спалено.
Набір у типографії першої збірки віршів Стуса «Круговерть», яку він віддав до видавництва «Молодь», «розсипали» через ідейно-художні критерії автора та його громадянську позицію. Осіла у видавництві й наступна збірка — «Зимові дерева», що набула поширення серед літературної молоді у машинописному варіанті й у такий спосіб стала фактом літературного життя. А в 1970 р. книга вийшла в Бельгії, що стало однією з головних підстав для переслідування та арешту Стуса в 1972-му.
Уже в «.Зимових деревах» почали визначатися деякі постійні мотиви творчості поета — лірика кохання та переживання власної національної сутності. Ця збірка містить глибокі роздуми про долю української культури, заклик до протесту проти атмосфери гноблення, несвободи, що панувала в тогочасному суспільстві («Дума Сковороди», «Останній лист Довженка», «Звіром вити, горілку пити»). У напруженій роботі Стусової душі, часом у душевній муці, розкривається його особиста причетність до національної долі;
Звіром вити, горілку пити — і не чаркою, поставцем,
і добі підставляти спите вірнопідданого лице.
І не рюмсати на поряддя, коли твій гайдамацький рід
ріжуть линвами на обіддя кілька сот боже вільних літ
(«Звіром вити, горілку пити — і не чаркою, поставцем…») Без будь-якої надії на опублікування в 1970 р. Стус підготував для самвидаву свою третю збірку — «Веселий цвинтар», яку було надруковано для вузького кола людей накладом 12 примірників. Уже сама назва книги — це словесний портрет України 1970-х рр., що став своєрідним поетичним протестом проти інтелектуальної задухи, параду абсурдів і порожніх слів, проти імітації живого життя, своєрідний репортаж із «цвинтаря розстріляних ілюзій» (В. Симоненко). У поетичних рядках видання В. Стус втілив стоїчну готовність нести важкий хрест свого гіркого талану;
Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай — червону тінь калини
на чорних водах — тінь її шукай.
(«Ярій, душе, ярій, а не ридай») Поет був одним із тих, хто підписав «лист 1.39 діячів науки, літератури й .мистецтва» та «лист 150-ти», якими намагалися вплинути на позицію партії. Стус усвідомлював, що його шлях не обіцяє кар’єрних злетів і життєвих благ, що це шлях у нікуди, однак присвятив себе відстоюванню національної та людської гідності, «…доля подала мені знак — я сміливо йду за її покликом. Бо хочу бути гідним того народу, який народиться завтра, скинувши з себе ганьбу вікового нидіння. 1 в тому народові я здобуду безсмертя!» — писав він 30 липня 1978 р.
Стус долучився до кампанії захисту роману О. Гончара «Собор» і надіслав у ЦК гнівного листа, в якому виступив проти наступу «чорної сотні культовиків». Він активно протестував проти реставрації культу особи, політики денаціоналізації та обмежень свободи слова.
Нині відомі й відкриті листи Стуса до Президії Спілки письменників на захист В. Чорновола (кінець 1968 р.) — з приводу опублікованої в «Літературній Україні» наклепницької статті О. Полторацького «Ким опікуються деякі гуманісти»; редакторові журналу «Вітчизна» Л. Дмитерку — з гострою критикою його виступів проти І. Дзюби (1969), а також до ЦК КПУ, КДБ, Верховної Ради України (1970). в яких він уперто доводив згубність політики обмеження свободи слова та кричущих порушень прав людини.
Хвиля судових процесів 1972-1973 рр.. котрі Василь Стус у листі «Я обвинувачую» (1975) назвав «судами над людською думкою, над самим процесом мислення, судами над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу», захопила й самого поета. Його арештували в січні 1972-го.
Арешт підсумував перший період активної громадської роботи поета. Саме та суспільна атмосфера, що склалася навколо шістдесятництва, стала визначальною для зростання його опозиційності як літератора. Стус — людина мистецтва. далека від політики, керуючись принципом відвертої творчості, яка була невід’ємною частиною його життя, включився в активну боротьбу. У період, що передував арешту, остаточно сформувався його світогляд. Це засвідчила літературознавча стаття «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)», в якій звучить мотив усвідомлення обов’язку письменника, принаймні українського, тісно переплести свою долю із творчістю.
У тюремному ізоляторі за вісім місяців Стус написав збірку «Час творчості» (1972), яка стала межею творчого зростання поета, свідченням його само ідентифікації переосмислення досвіду людства й свого статусу в ньому.
7 вересня 1972 р. суд, упереджений із самого початку, засудив поета до п’яти років ув’язнення суворого режиму і трьох років заслання. У коментарі щодо вироку суду Стус написав: «Якщо на твоїй землі тебе розпинають за любов до неї, за бажання в поті чола працювати для свого народу, тоді доводиться змиритися з тим, що в тебе є рідна земля, але немає рідної країни, вона ж бо стала країною твоєї неволі, вона обернула тебе на раба, силоміць вирвавши з рідної землі».
Протягом 1972-1977 рр. Василь Стус відбував покарання у таборах Мордовії. 11 січня 1977 р. розпочалося етапування вже звільненого поета до місця заслання — селища ім. Матросова Магаданської області. 5 травня він прибув на Колиму і наступного ж дня був змушений стати до роботи в ударній бригаді шахтарів: шукати іншу посаду інвалідові другої групи (після табірної операції) місцеве КДБ заборонило. Там, на далекій чужині, виснажений хворобою та непосильною фізичною працею, Стус продовжував писати. Вірші відбирали, нищили, але він знову й знову відтворював їх у пам’яті.
У 1978 р. Стуса прийняли до РЕЦ-клубу. А в серпні 1979-го він. кволий фізично, але незломний духом, повернувся до Києва. Після складних пошуків роботи нарешті влаштувався у ливарний цех заводу ім. Паризької комуни, а потім перейшов до Київського взуттєвого об’єднання «Спорт».
У 1979-1980 рр. поет уклав невелику збірку творів цього періоду «Свіча в свічаді», що вийшла за кордоном.
Наприкінці 1979 р. В. Стус увійшов до складу Української Гельсінкської групи, а в травні 1980-го на нього вже чекав новий арешт і засудження до 10 років таборів суворого режиму та 5 років заслання за «антирадянську агітацію і пропаганду з метою підриву і послаблення радянського суспільного і державного ладу». Стусові інкримінували листи до А. Сахарова, Л. Лук’яненка. П. Григоренка та київських друзів, заяву до прокуратури з приводу арешту М. Горбаля, вірші й «усну агітацію».
В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980 р.), відомий російський правозахисник А. Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.
З листопада 1980-го поет відбував покарання у таборі особливо суворого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Чусовського району Пермської області. Однак і нове ув’язнення не зламало Стуса, не поставило його на коліна. Він завершив свою останню збірку «Птах душі» (300 оригінальних поезій і 300 перекладів). Але її було конфісковано, то стало майже смертельною раною для фізично знівеченого поета.
Твори табірного 15-річчя важко назвати світлими і життєрадісними, однак у багатьох із них автор звертається до трьох дорогих йому образів — України, Матері, Дружини. Ці поезії стали основою майбутньої книги всього життя Стуса -«Палімпсести», за яку в 1985 р. Г. Бьолль висував поета на здобуття Нобелівської премії. Вперше окремим виданням збірка вийшла в 1986 р. у видавництві «Сучасність» (упорядники Н. Світлична та П. Шевельов).
В. Стус помер у ніч із 3-го на 4 вересня 1985 р. у карцері табору за нез’ясованих обставин. Поховали поета на табірному кладовищі, у безіменній могилі № 9.
19 листопада 1989 р. відбулося перепоховання праху В. Стуса, 10. Литвина та О. Тихого з Пермської області на Байковому цвинтарі у Києві.
У 1991 р. за збірку вибраних поезій «Дорога болю» Василю Стусу присуджено Державну премію України ім. Т. Г. Шевченка. Поета посмертно нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (Указ Президента України від 25 грудня 1997 р.) та присуджено звання Героя України (Указ Президента України від 26 листопада 2005 р.).
У с. Рахнівка встановлено меморіальну дошку і пам’ятник Василю Стусу. Засновано також премію його імені. За поезіями Стуса поставлено поетичну композицію (1989. Львівський молодіжний театр), виставу «Птах душі» (1993, Київський мистецький колектив «Кін») та ін. Пам’яті поета присвячено документальний трисерійний фільм «Пресвітлої дороги свічка чорна» (1992, кхф «Галичина-фільм»), А в Києві вже стало традицією 14 січня відзначати в Будинку вчителя свято Різдвяних Василів (5 січня — Василя Чумака. 6-го — Василя Стуса. 8-го — Василя Симоненка) та вручати премію імені Василя Стуса.
Висота Стусова залишається недосяжною. Бо не кожен здатен покласти своє життя на вівтар служіння рідному народові. А поет власним прикладом довів: що більше утиску, то більшою є внутрішня незламність людини. Вбити можна тіло, та не можна вбити живої душі. Вона житиме вічно в його поезіях;
Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
сталить твій дух — тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб’є з власної тропи.
На ній і стій — і стій — допоки скопу,
допоки світу й сонця — стій і стій.
Хай шлях — до раю. пекла чи полону –
усе пройди і винести зумій.
(Терпи, терпи — терпець тебе шліфує…») Сьогоднішнє повернення до творчості Василя Семеновича Стуса, до його життя — це прагнення хоча б по крихті відновити картину доби шістдесятництва, пройнятися духом нескореності та нездоланності найкращих її представників.