Великдень — найзначніше християнське свято на честь воскресіння Ісуса Христа. Відзначається у першу неділю після весняного рівнодення і повного місяця, окремо від іудейської Пасхи.
У народному побуті українців Великдень чітко утримував елементи язичницьких весняних ритуалів: випікання обрядового печива, фарбування яєць, ігри, танці й розваги молоді, вшанування предків, виконання аграрно-магічних, очисних обрядів тощо. Наприклад, на Східній Україні, як тільки над селом вранці пролунає подзвін під час хресного ходу навколо церкви, зараз же по хатах будили хлопчиків, які негайно вирушали «христосатися». Вони переходили по кілька чоловік з однієї хати в іншу, подібно до того, як ходять на Новий рік «посипати», і проказували:
Христос воскрес, Христос воскрес,
Нам радість вознес!
Сиз голуб кує –
Весь мир празникує!
За це вітання «христосувальникам» давали крашанки або спеціально для цього спечені калачики (або кренделики). А зранку водили маленьких діток до родичів, до сусідів, які промовляли простенькі привітання:
Христос воскрес!
Христос воскрес!
Маленький хлопчик
Зліз на стовпчик,
У дудочку грає,
Христа забавляє.
З поверненням із церкви з освяченими пасками, крашанками (писанками, мальованками, дряпанками, крашанками), салом, сіллю, зеленню та ін. зараз же починають «розговини», до того ж строго стежать, щоб не впустити під стіл крихти яєць чи паски; по-перше, це гріх — недбале ставлення до святині, а по-друге, може призвести до збільшення кількості кажанів, до яких традиційно в Україні ставляться з огидою.
Про Великдень створено чимало прислів’їв та приказок:
Обійдемося на Великдень без гречаної паски.
Дороге яєчко до Великодня.
Де той у Бога Великдень, а він уже з крашанками.
На Великдень перший раз закує зозуля.
Великодні ігри
Багатим був репертуар традиційних великодніх ігор. Діти залюбки грали у цокання — биття крашанок: той, кому вдавалося розбити яйце суперника, забирав його собі.
Парубочі ігри (бити лупака, піп, чорт, харлай, шила бити, кашу варити, довгої лози та ін.) являли собою змагання у спритності, швидкості і силі. Популярною була гра в «козаків», яка нагадувала гру «гилка» (сучасний бейсбол). Закінчивши цю гру, парубки бралися за іншу (особливо якщо такі розваги влаштовували біля церкви) — «довгу березу». Кілька хлопців, розмістившись один за одним на відстані 10 кроків, ставали на одне коліно і пригинали голову. Той, що ззаду, перестрибував передніх і також ставав у таку саму позу. Гра закінчувалася тоді, коли «довга береза» обходила довкола церкви.
Дівочі гурти полюбляли грати в «жучка»: ставши парами, обличчям одна до одної, схрещували обидві руки. По них (як по місточку) проходила маленька дитина. По обидва боки ходили дві найвищі дівчини й тримали за руку хлопчика (або дівчинку), щоб дитина не оступилася і не впала. Пара, по чиїх руках пройшов «жучок», одразу ж перебігала наперед. При цьому годилося приспівувати:
Ходить жучок по ручині,
А жучиха по долині,
Грай, жучку, грай!
Гра закінчувалася після того, як таким чином «жучок» оббігав церкву. У дівочих іграх (шум, жельман, ко-струбонька, мак, кривий танець, вербова дощечка та ін.) випробовувалися художні здібності учасниць — вміння танцювати, співати, перевтілюватися у певний образ. Недарма великодні ігрища вважалися справжніми ярмарками наречених.