Великий луг — низинна, частково багниста місцевість у володіннях Запорозької Січі, що тягнулася на сотню кілометрів від острова Хортиці вниз по Дніпру й була від З до 25 кілометрів завширшки.
Великий Луг займав понад мільйон десятин землі. Великий Луг дослідив і описав, об’їхавши його неоднаразово, Андріан Кащенко — автор прекрасних краєзнавчих і белетристичних творів з історії запорозького козацтва. У 1917 р. в Січеславі (Катеринославі, тепер Дніпропетровськ) побачила світ його книжка «Великий Луг запорізький».
Щороку у весняну повінь Великий Луг, окрім підвищень, заливався водою. Після повені на ґрунті лишався шар надзвичайно родючого намулу. Великий Луг був укритий лісом, буйнотрав’ям, високими очеретами, порізаний протоками, озерами, лиманами. Щовесни сюди йшла на нерест риба. Було її так багато, ш,о, як писали в XVI ст., «встромиш у воду списа — він стоїть у товщі риби». У річках Великого Лугу ловилися велетенські білуги, соми, осетри, севрюги, стерляді, коропи, щуки, судаки, лящі, карасі, окуні, лини, вугри, тарань, язь та морена, сила-силенна раків.
Зі звірів у Великому Лузі водилися вовки, вепри, олені, дикі кози (сайгаки), лисиці, дикі свині, дикі коти, зайці, борсуки, горностаї, бобри, куниці, тарпани (дикі коні).
Особливо привільно жилося у Великому Лузі птаству, гніздились там морські чайки, лебеді, гуси, баклани, качки, журавлі, лелеки, чаплі, кулики, горлиці, зозулі, тетереви, одуди, сороки, стрижі, солов’ї, чижі, соколи, яструби, шуліки, велетні орли, у дуплах дерев роїлися бджоли. Вони давали стільки меду, що на Січі його вживали ш,одня як приправу до соломахи й вивозили на продаж. Січ годувалася рибою й дичиною, добутими у Великому Лузі.
Неприступні для татарської кінноти пущі, протоки, безліч річок, озер, багниш, Великого Лугу захищали козаків. Татари завжди оминали Великий Луг. Навіть коли вони наступали на Січ, запорожці могли переховуватися у його криївках.
Великий Луг мав виняткове значення для господарства запорозьких козаків. Чудові природні умови (унікальні пасовиська не вигорали протягом цілого літа), невтомна, наполеглива праця вільних від феодального примусу й кріпацтва запорозьких козаків, найефективніша форма господарювання — зимівник, відносна безпека від татарських нападів — усе це перетворювало Великий Луг у постійно діючий господарський механізм, який значною мірою сприяв швидкому економічному розвитку Запорозької Січі в останні десятиліття її існування.
Попри нелегкі умови життя (мошва, комарі, весняні повені, необхідність переходу з місця на місце) незліченні багатства Великого Лугу давали можливість незаможному козакові й навіть наймиту, який мав право тримати на пасовиськах у господарських стадах і отарах свою худобу, за два-три роки стати самому господарем, сісти на землю, закласти свій зимівник. Такий козак у Великому Лузі міг підтримувати себе ще й необмеженим рибальством.
Отже, Великий Луг сприяв утворенню середнього прошарку запорозького козацтва, що був економічною основою Запорозької Січі.
Щороку, 1 січня, на раді між куренями розподілялися угіддя Великого Лугу: курінні отамани тягнули жереб, щоб кращими місцями не володіли весь час одні Й ті ж курені, — на Січі дбали про справедливість.
Великий Луг посідав особливе місце у духовному житті козацтва. «Ой Січ — мати, ой Січ — мати! А Великий Луг — батько!» — співали запорожці. Передаючи козацькі настрої, Тарас Шевченко писав:
А піду одружуся З моїм вірним другом,
З славним батьком запорозьким Та з Великим Лугом.
На Хортиці у матері Буду добре жити…
Після скасування Запорозької Січі її величезну територію Катерина П поділила між своїми вельможами. Верхня частина Великого Лугу була «пожалувана» князеві Потьомкіну, а потім перейшла у спадщину до його племінниці — графині Скавронської. У неї купив ці землі катеринославський генерал-губернатор Миклашевський, який у свою чергу перепродав їх разом із тими, які він придбав у Кирила Розумовського, різним землевласникам. Околиці Великого Лугу залюднювалися кріпаками з Росії.
Однак деякі запорозькі козаки, саме з тих, які сиділи зимівниками навколо Великого Лугу по балках і байраках, не визнавали себе кріпаками, кидали свої садиби та йшли у Великий Луг. Там, на сухих горбах і в урочищах, вони побудували нові хати і, доживаючи віку, рибалили та викохували бджіл. Іменами цих запорозьких дідів околишні селяни називали річки, озера й урочища. У Великому Лузі після 1775 р. протягом майже півстоліття ховалися від кріпацтва, рятувалися від лютих панів утікачі з сім’ями, священиками. Жили в куренях, землянках.
Природні скарби Великого Лугу, що їх запорозьке товариство завжди непорушно й послідовно зберігало і якими обережно та розумно користувалося, зазнали руйнації, нищення з кінця ХѴІП ст., коли володарями запорозьких земель стали поміщики та німці-колоністи.
Нині майже всю площу колишнього козацького Великого Лугу вкрило штучне гниле Каховське море. І тільки на лівому березі Дніпра та у південно-східній частині острова Хортиці збереглися клапті цієї унікальної землі — загалом кілька сотень гектарів.