Доля талановитого архітектора Владислава Городецького так дивовижно склалася, що його творчий доробок належить трьом країнам -Україні, Польщі та Ірану.
Кожна з цих країн пишається архітектурною спадщиною, яку залишив їй непересічний зодчий. Однак найвидатніші споруди Городецького було зведено в Україні, у Києві. Це, насамперед, знаменитий «будинок з химерами» та караїмська кенаса.
Нащадок старовинного польського шляхетського роду Лєшек Дезідерій Владислав Городецький народився в 1863 р. у сімейному маєтку матері Леопольдіни Глюзинської, у с. Шолудьки, що на Поділлі (тепер — Немирівський район. Вінницька обл.).
Середню освіту здобував в Одесі, в реальному училищі при лютеранському храмі св. Павла. Ще у шкільні роки вчителі помітили в нього неабиякі здібності до малювання.
У 1885 р. вступив на архітектурне відділення Імператорської академії мистецтв у Санкт-Петербурзі. Академія вважалася найкращим мистецьким навчальним закладом імперії, але в ній настійливо привчали до академізму в його консервативному вигляді.
Юнак часто хворів і неодноразово брав відпустки для відвідин родини у милій йому Україні. У 1889-1890 рр. він поїхав до українського містечка Умані, де проходив практику. Там молодий архітектор мав змогу продемонструвати свій талант. виконуючи як конструктивні роботи, так і з оздоблення фасаду та приміщень двоповерхової будівлі чоловічої прогімназії (пізніше за його проектом в Умані було також зведено будинок Вищого міського народного училища). У 1890р. В. Городецький отримав диплом академії про присвоєння йому звання класного художника III ступеня.
Наступного року він переїхав до Києва, де з часом його творчий потенціал і професіоналізм розкрилися повною мірою. Щоб якомога швидше заявити про себе та утвердитись у професії, юнак брався за будь-яку роботу. Першими його проектами були невеликі об’єкти, зокрема дерев’яний мисливський павільйон у садибі Київського відділу Імператорського товариства правильного полювання. поблизу Лук’янівського кладовища (тепер на тому місці — промислова зона), і мармурова усипальниця баронів Щтейнгелів, споруджена на Аскольдовій могилі.
На середину 1890-х рр. припав початок відомої київської «будівельної лихоманки», в якій В. Городецький брав активну участь. Так, він займався двома великими проектами, що стали помітними явищами в архітектурному житті Києва: не початок у 1895 р. планування й розбудови колишньої садиби відомого київського медика, професора Ф. Мьорінга та планування і спорудження павільйонів для Всеросійської сільськогосподарської та промислової виставки, що відкрилася в 1897 р. на схилах Черепанової гори (нині там Республіканський стадіон). Городецький збудував павільйони ДІЯ магнатів Костянтина та Юзефа Потоцьких, що репрезентували здобутки панських господарств. Павільйон Юзефа Потоцького дивував гротескним поєднанням класичної архітектури з використанням суцільних дерев’яних колод, оленячими й лосячими рогами на фронтонах.
В. Городецький також був автором будівлі меблевої фабрики австрійського підданого Й. Кімаєра (вул. Миколаївська, 13). Нині там розміщується Міністерство юстиції України та облаштовано вхід до станції метро «Хрещатик» (вул. Городецького, 13).
Будівля має чотири поверхи та фасад, оздоблений у монументальних формах із застосуванням класицистичних деталей. Його прикрашає алегорична скульптура та символіка античного бога, покровителя торгівлі й ремесел Меркурія. Дата на фронтоні «1884» засвідчує рік заснування фірми. Внутрішнє оздоблення, також розроблене Городецьким. вражало розкішшю та вишуканим смаком.
У 1896 р. архітектор створив генеральний план і проект корпусів Південноросійського машинобудівного заводу (вул. Жилянська. 107), а також вів його будівництво (нині — завод «Ленінська кузня»). Наступного року він створив проект цементного заводу «Фор» (тепер — комбінат азбестових виробів; вул. Кирилівська. 102), який щороку виробляв 640 тис. пудів цементу. Гор-децький був співвласником підприємства, тож і цемент із цього заводу використовували при втіленні його проектів.
Доки тривало спорудження грандіозних будівель, як-то шестиповерхового прибуткового будинку Л. Бендерського (вул. Велика Васильківська, 25), зодчий встигав розробляти й дрібні проекти, зокрема двоповерхового будиночку з каретниками внизу та двома двокімнатними квартирами нагорі у садибі П. Попова (вул. Велика Васильківська. 3) та ін.
Завдяки активній розбудові Києва наприкінці XIX ст. перед молодим зодчим відкрилися нові можливості й перспективи. Він почав отримувати цікаві й престижні замовлення, одним з яких стала будівля Міського музею старовини та мистецтв (нині — Національний художній музей України). Переможцем конкурсу на кращий проект цієї споруди став московський архітектор П. Бойцов. котрий, однак, відмовився від детальної розробки проекту. Цю справу доручили В. Городецькому. і вже у лютому 1898 р. він підписав ретельно розроблений комплект креслень фасадів, планів і розрізів будинку музею (нині вони зберігаються у фондах Національного художнього музею України).
Стилізований під античний храм, із шістьма колонами, музей схожий на класично-античний храм. На фронтоні будівлі вміщено багатофігурну композицію «Торжество мистецтва». Вище встановлено скульптурну групу — покровитель мистецтв бог Феб Аполлон над алегоріями живопису і скульптури. На рогах споруди завмерли бетонні грифони — крилаті леви, охоронці скарбів. Вхід до скарбниці старовини та мистецтв ніби оберігають гігантські леви.
1899 р. став початком спорудження римо-католицького костелу св. Миколая (вул. Велика Васильківська. 75). Будівля, зведена у рафінованих формах готики — з двома шпилястими вежами, традиційним для стилю круглим вікном («трояндою») і розкішним ліпним декором, стала однією з найяскравіших київських архітектурних перлин. Споруда мала зводитися за проектом С. Воловського. Однак через відсутність в автора практичного досвіду, робоче проектування, керівництво і нагляд за будівництвом доручили В. Городецькому.
Костел було побудовано в неоготичному стилі. у традиційному для архітектора дусі історизму, так званому гармонійному еклектизмі — живописному поєднанні різнорідних стилів. Скульптури для зовнішнього декору костелу і його інтер’єрів було виконано у відомій майстерні Е. Сала, талановитого італійського скульптора і близького друга архітектора. Під час зведення склепінь було застосовано особливу технологію обробки бетону, завдяки якій його товщина, без втрати міцності, становила лише близько 8 см. У бокових нефах храму розміщено стилізовані горельєфні зображення гербів шляхетських польських родин, представники яких заснували костел.
Храм будували протягом десяти років. Однак він не довго служив за призначенням. У 1936 р. костел закрили, а приміщення навмисне використовували для господарських потреб. Після війни там розміщувався Київський державний обласний архів, що переїхав із Лаври. Лише в 1970-х рр- будівлю поставили на довгострокову реставрацію, що передбачала пристосування під концертний зал (1978). Нині в Миколаївському костелі розміщується Національний будинок органної та камерної музики України та проводить свої відправи Римо-католицька церква.
На вул. Великій Підвальній (нині — Ярославів Вал, 7). на замовлення київського тютюнового короля С. Когена. В. Городецький побудував кенасу-молільню для київської громади караїмів, урочисте освячення якої відбулося 27 січня 1902 р.
Здається, все багатство декору казкових споруд, зведених за часів розквіту арабського халіфату. знайшло відображення в оздобах кенаси. Мавританський стиль будівлі нагадує водночас і мечеті Аравії, і палаци з «Казок тисячі й однієї ночі». Створюючи цю споруду, зодчий, чудово обізнаний з різними історичними стилями, досконало інтерпретував їх. не відступаючи від усталених, характерних ознак стилю і. компонуючи елементи, досяг ефекту бездоганної стилізації. Скульптурно-оздоблювальні роботи також виконав Е. Сала. На превеликий жаль, у радянський час зіпсовано внутрішній декор приміщення, розібрано дуже важливу й цінну деталь споруди — унікальний в Києві гофрований цинковий купол, що увінчував кенасу.
Після революції кенасу закрили, а в 1926 р. передали в користування Окрполітосвіти. Там
демонстрували кіно, читали лекції. Під час війни правилася римо-католицька служба Божа. Пізніше у будинку кенаси був Ляльковий театр; з 1952-го і досередини 1960-х рр. діяв кінотеатр «Зоря»; з 1981-то — Будинок актора.
Однією з головних архітектурних пам’яток Києва є «будинок з химерами» — прояв нестримної фантазії зодчого.
Вирішивши, що варто нарешті звести будинок для себе, В. Городецький придбав дві ділянки в центрі Києва (вул. Банкова, 10). на одній з яких у 1901-1903 рр. у стилі модерн і було зведено знаменитий «будинок з химерами» (архітектор займав найкращу квартиру № З — на першому від вулиці поверсі, або бельетажі; квартири на інших поверхах здавалися). Новація полягала в тому, що все оздоблення виготовили з цементу — найпередовішого будівельного матеріалу століття.
Розташована на крутому схилі, будівля має три поверхи з вулиці та шість — із двору. Зовні й усередині оздоблена безліччю скульптурних прикрас, які виконав незмінний компаньйон архітектора — Е. Сала.
В. Городецький їздив полювати до Африки та Азії й це своє захоплення втілив у власному будинку. Його фасади — це справжній кам’яний бестіарій. Десятки різноманітних істот обліпили дах та колони палацу. Екзотичні тварини, птахи, гігантські земноводні — жаби, ящірки, змії, морські чудовиська з німфами на спинах — усе це сплелося в чудернацький сюрреалістичний орнамент, залишаючи враження примарного видіння, химерного скам’янілого світу.
«Будинок з химерами» став справжнім дивом міської архітектури, шедевром тогочасної технічної довершеності, для якого характерним є відхід від реальності у світ екзотики та фантазії.
За часів незалежності будівля спочатку належала Міністерству охорони здоров’я України, потім отримала статус музейно-культурного центру. Нині використовується як будинок прийомів Президента України.
Окрім Києва, в Україні в 1890-1900-х рр. за проектами В. Городецького було зведено багато найрізноманітніших за стильовими ознаками і призначенням споруд. Наприклад, церкву, архітектурну частину пам’ятника Олександру II, торгові ряди, бойню і гімназію в Черкасах, каплицю і зразковий холодильник у Рахнах, цукровий завод і житловий будинок у Шпикові, гуральню в Байбузах, лікарню в Мошнах. палац О. Добровольського в Тулині, власну фабрику вуглекислоти й штучного льоду в Сімферополі, власну віллу в Євпаторії та ін.
У період загальної економічної та політичної кризи в Росії В. Городецький займався спорудженням мавзолею Костянтина та Ярини Потоцьких у с. Печера, що на Поділлі (1904). Ця каплиця з криптою для поховань, зведена в романському стилі, стала ще одним зразком майстерного поєднання природних і штучних матеріалів.
У Києві збереглося кілька склепів-мавзолеїв. авторство яких належить архітектору. Один із них — на старовинному цвинтарі Видубицького монастиря — склеп київського інженера-гідротехніка М. Лелявського (1905), створений у стилі неогрек. Другий — на старій лютеранській ділянці Байкового кладовища — фамільний склеп графів Вітте. споруджений у чистих формах готики. Високий стрункий силует зі шпилястим завершенням, із кам’яною скульптурою ангела-храиителя, з фіалами, крабами й хрестоцвітами — неодмінними деталями готичного стилю, підносячись над горбами, ніби перегукується з подібними шпилями римо-католицького костьолу св. Миколая.
До цього ж періоду належать і зведені на Новому Байковому кладовинц таємничий мавзолей (неподалік від Вознесенської церкви), велична споруда котрого в стилі модерн ніби уособлює сум і скорботу точно знайденим силуетом, декором та деталями, і мавзолей Олександра й Марії Тишевичів, споруджений у мавританському стилі, деталі ліпнини якого нагадують караїмську кенасу.
Городецький був завзятим мисливцем, не раз здобував нагороди на стрілецьких змаганнях і щороку їздив на полювання. Побував в Азербайджані. Афганістані, на Кавказі та Алтаї, в Ірані, Монголії, Середній Азії, Сибіру і Тибеті. Та однією з найважливіших подій його життя стала експедиція в Африку. Враження від цієї подорожі Городецький виклав у розкішно оздобленій (крейдяний папір, палітурка з дубового шпону, власноруч зроблені світлини) книзі «В джунглях Африки. Записки охотника», виданій у Києві в 1914 р. Привезені з багатьох мандрів екзотичні експонати мисливець дарував Музею Товариства правильного полювання, а живих тварин — зоопарку.
З приходом до влади більшовиків, втративши всі свої маєтки, В. Городецький разом із дружиною — Корнелією Францівною Марр — у 1920 р. емігрував до Польщі. Там він продовжив архітектурну практику; реставрував старовинний палац князів Вишневеньких у с. Вишнівець на Тернопільщині (тоді — польській території), спроектував кілька споруд на знаменитому курорті Хель. За рахунок інвестицій американської фірми «Генрі Улен і Ко» в розбудову господарства кількох польських міст за його кресленнями було збудовано водонапірну вежу й торгові ряди в Пьотркові Трибунальському, м’ясокомбінат у Любліні, одні з найцікавіших витворів у Польщі — лазню у Згіржу та будинок казино в Отвоцьку. Майже всі ці споруди збереглися.
У 1928 р. В. Городецький одержав пропозицію від тієї ж американської фірми обійняти посаду головного архітектора «Синдикату зі спорудження перських залізниць» у Тегерані (Персія, нині — Іран). Там за його проектом у 1929 р. вперше споруджено залізничний вокзал, що своєю монументальністю ніби унаочнює солідність залізничного відомства — тоді ще новини для Персії. Серед інших проектів, створених Городецьким у цій країні. — готель, театр, а також палац для шаха.
На відміну від цілковито європейської архітектури залізничного вокзалу, палац шаха зодчий розробив у кращих традиціях східної архітектури. Особливої святковості споруді надало насичення кольорами, а тонко оброблені деталі створили ілюзію легкості й наповненості повітрям. Палац справді вийшов казковим, з багатством і розкішшю. виставленими на показ. — для належного шанування й поклоніння величі правителя країни.
З січня 1930 р. В. Городецький раптово помер від серцевого нападу в Тегерані, де його поховали на римо-католицькому цвинтарі Долаб. На сірому камені польською мовою викарбували епітафію зі словами: «Професор архітектури».
У 1993 р. на прохання співробітників Музею історії Києва працівники Посольства України в Ісламській Республіці Іран розшукали та впорядкували могилу видатного архітектора.
Ім’ям В. Городецького названо одну з вулиць Києва (колишня вул. Миколаївська). Відкриття бронзового пам’ятника видатному майстрові у столиці (скульптори В. Сівко і В. І. Дур) відбулося навесні 2004 р. в Пасажі (вул. Хрещатик. 15). де він любив бувати. Цього ж року завершилося оновлення будинку на вул. Банковій. 10. на фасаді якого встановлено меморіальну дошку. У 2005 р., з нагоди 75-ї річниці народження архітектора. в Тегерані відбулася міжнародна наукова конференція, присвячена його пам’яті, а у 2006-му відбулося відкриття пам’ятника В. Городецькому в м. Немирові, то на Вінниччині.
В. Городецький був непересічною, яскравою, щедро обдарованою різними талантами особистістю; крім того, що створив багато архітектурних перлин, був ще й дизайнером, карбувальником, гравером, модельєром костюмів для театру «Соловцов» та власної дружини Корнелії. А його незвичайні будівлі, оповиті численними легендами, й сьогодні вражають своєю оригінальністю та загадковістю.