Володимир Антонович (18 [30] січня 1834-8 [21] березня 1908). Історик, археолог та етнограф. Народився в с. Махнівка Київської губернії (тепер с. Комсомольське Вінницької області) у збіднілій польсько-шляхетській родині. Закінчив медичний (1855), а потім історико-філологічний (1860) факультети Київського університету. Порвавши з польськими колами на початку 1860-х років, він присвятив себе українській справі. Популіст, Антонович був організатором і головою Київської Громади та ідеологом хлопоманського руху. З 1863 по 1880 рік він був головним редактором Київської археографічної комісії та керував виданням 15 томів “Архива Юго-Западной России”, до якого увійшли матеріали з історії Правобережної України з 16 по 18 століття. Протягом 30 років (1870-1900) був професором історії Київського університету.
Антонович був засновником Київської історичної школи, до якої належали його учні Дмитро Багалій, Митрофан Довнар-Запольський, Михайло Грушевський, Іван Каманін, Іван Линниченко та інші. Як історик, Антонович зосередився на збиранні джерел та документальному дослідженні окремих історичних проблем, а не на синтетичних працях. Його публікації, яких налічується понад 300, включають дослідження Великого князівства Литовського, міста Києва з 14 по 16 століття, Берестейської унії та її впливу на православну церкву, походження української шляхти, а також теми з історії українського козацтва, гайдамацтва та селянства. Антонович започаткував систематичні археологічні дослідження в Україні та створив детальні археологічні карти Київської та Волинської губерній. В останні роки життя він проводив велику документальну роботу в архівах Ватикану.
Окрім наукової діяльності, Антонович протягом півстоліття був лідером української громади. Значна частина його роботи в цій сфері була пов’язана зі співпрацею з українським рухом у Галичині. На початку 1890-х років Антонович допоміг заснувати Наукове товариство імені Шевченка та ініціював угоду між галицькими народовцями та австро-польськими політичними колами, яка стала відомою як “Нова ера”. У 1893 році його запросили зайняти новостворену кафедру української історії у Львівському університеті, але відмовився через поганий стан здоров’я і успішно рекомендував Грушевського на цю посаду.