Доля видатного діяча Української революції, національної державності та церкви Володимира Мусійовича (Мойсейовича) Чехівського певною мірою відбиває перипетії боротьби за незалежність України на початку XX століття й рівночасно показує, яким Тграгічним був фінал життя опонентів тоталітарного режиму…
Тимчасом у деяких довідкових виданнях 1990-х років (Малий словник історії України, Універсальний словник-енциклопедія) зазначається, що доля засудженого політика й богослова невідома або рік його загибелі вказано неправильно («1938?»).
Священик
Майбутній глава уряду й дипломатичного відомства Української Народної Республіки періоду Директорії народився 1876 року в Гороховатці на Київщині в родині сільського священика. Закінчивши Київську духовну академію, отець Володимир виявив хист до богословської науки: з 1901 по 1905 роки викладав у Кам’янець-Подільській семінарії. Був неабияким духовним мислителем, видав чимало праць із теорії та історії церкви. Серед найбільш відомих — «Киевский митрополит Гавриил Банулеско-Бодони», «За Церкву, Христову громаду, проти царства тьми» та ін. В основу власних концептуальних поглядів богослов поклав думки про активну роль церкви в утверджені соціальної справедливості, невтручання сильних світу цього в релігійні справи тощо. У нього рано сформувалися націонал-патріотичні й ліві переконання.
Зі слів Чехівського, 1897 року він став членом соціал-демократичного гуртка «драгома-нівців», а 1900 року вступив у першу на Наддніпрянщині політичну партію — Революційну українську. Після розколу РУП 1905 року перейшов до партії українських соціал-демократів. Згодом — став членом ЦК УСДРП і своє життя назавжди пов’язав з тим, що сам називав «світлим революційним визвольним рухом на Україні» .
Після царського маніфесту 17 жовтня 1905 року імперією покотилася хвиля погромів і кривавих сутичок на міжнаціональному ґрунті. До Черкас, де працював по партійній лінії есдек Чехівський, прибув з Києва пароплав чорносотенців, які жадали розправи над «жидами» й «люцінерами». Українські соціал-демократи, об’єднавшись із революційно настроєними робітниками, запобігли погрому в місті. Свідченням авторитету молодого партійця стало обрання його депутатом І Державної Думи (1906), в якій оформилася національна фракція — Українська парламентська громада.
Згодом Чехівському пригадали «малоросійський сепаратизм» і революційну діяльність, що обернулося трьома роками заслання на Вологодщину… Упродовж 1914—1917 років він був лідером одеської організації УСДРП, активно співпрацював із «Просвітою», а після лютневої революції редагував «Українське слово» — рупор націонал-патріотів, які обстоювали широку автономію України у складі демократичної Росії. Аж до повалення самодержавства він весь час перебував під гласним наглядом поліції.
Ставши членом Української Центральної Ради, Володимир Чехівський був затятим прихильником федерації з радянською Росією, але політичні ілюзії дорого коштували українським державотворцям. Утім, Володимир Мусійович був лише одним з багатьох прихильників цієї ідеї.
Режим гетьмана Павла Скоропадського член ЦК УСДРП сприйняв вороже. Чехівського обрали головою Українського військового революційного комітету, що готував збройне повстання проти «ясновельможного». В останні дні існування гетьманату на державній нараді у Вінниці представники опозиційних лівих націонал-патріотичних партій (есдеки, есери, самостійники-соціалісти, соціалісти-федералісти та інші) обговорювали форму майбутнього державного устрою України. Парламентська республіка чи Ради — так постало питання. Зрештою, дійшли згоди на «трудовому принципі» оформлення апарату влади в парламентській республіці. Дискусії виявили наявність, зі слів відомого державного діяча УНР Ісака Мазепи, «двох таборів: проти більшовиків і пробільшовицький». До останнього належали, зокрема, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський та Володимир Чехівський. їм протистояли прихильники курсу на зближення з Антантою, очолювані Симоном Петлюрою.
Прем’єр
Двадцять шосте грудня 1918 року стало зоряним часом нашого героя. Цього дня сформувався перший уряд УНР періоду Директорії. Чехівський став головою Ради Міністрів, а також дістав портфель міністра закордонних справ. На його плечі одразу звалилася гора проблем: скликання Трудового Конгресу — для ухвалення Основного закону республіки й визначення форми місцевого самоврядування: націоналізація промисловості й аграрні питання; підготовка фінансово-грошової реформи; налагодження дипломатичних відносин з іноземними державами на тлі загрози нової агресії радянської Росії. Нарешті він мав змогу втілити давню мрію про самостійність українського православ’я. Першого січня 1919 року було ухвалено Закон «Про вищий уряд Української Автокефальної Православної Соборної Церкви». Ним передбачалося, що вища церковно-законодавча, судова та адміністраційна влада в Україні належить Всеукраїнському Церковному Соборові. Утворювався Український Церковний Синод у складі ієрархів і трьох мирян. УАПЦ тепер не залежала від Всеросійського Патріарха й могла діставати підтримку з державної скарбниці.
Представник УНР у Туреччині Олександр Лотоцький провів консультації з місцеблюстителем патріаршого престолу митрополитом Миколою Кесарійським про визнання української автокефалії. За словами церковного діяча єпископа Анатолія (Дублянського), для Української Церкви цей акт мав таку саму вагу, як
IV Універсал Центральної Ради, що проголосив державний суверенітет УНР (на початку 1930-х ієрархів УАПЦ спіткає сумна доля: з 34 єпископів 28 буде розстріляно… З 10 тисяч священиків живими залишаться менш як дві сотні).
Із січня 1919 року новий міністр реорганізував центральний апарат Міністерства закордонних справ. Протягом місяця було сформовано й відправлено за кордон надзвичайні дипломатичні місії УНР в Англії, Бельгії, Голландії, Греції, Грузії, Данії. Представники України відбули на Дон, до Італії, Польщі, Румунії, Сербії, США, Туреччини, Угорщини, Чехо-Словаччини, скандинавських країн. Тоді ж військовим аташе на Кавказ поїхав брат прем’єра Микола — учасник Першої світової, командир піхотного полку Армії УНР, полковник, комендант Києва.
Але головними й болючими питаннями залишалися відносини з московською Радою Народних Комісарів. Після повалення кайзерівської монархії в листопаді 1918 року більшовики денонсували вимушене визнання суверенітету України, зроблене в період підписання «паскудного» (Ленін) Берестейського миру. На північному сході розгорнулася «Група Курського напрямку» із 76,5 тисячі багнетів і шабель при 170 гарматах і шести бронепоїздах, до якої увійшли й українські радянські «повстанські» з’єднання. Другий ударний кулак стискався в районі білоруського Мозиря. «Червоний Лев революції» нарком Грецький не приховував, що для нього Україна — це плацдарм експорту світової революції до Європи й невичерпне джерело хліба, цукру, вугілля, металу.
Глава українського уряду щиро прагнув уникнути війни і зберегти добросусідські відносини з північним сусідою. До того ж у самого Чехівського ідейних розбіжностей з більшовизмом було не так багато. Згодом, 1927 року, коли брати Чехівські потраплять «під ковпак» ДПУ УСРР, екс-прем’єр скаже в присутності чекістського інформатора: «…Пропонував Ленінові й Чичеріну (глава Наркомату закордонних справ. — Авт.) таке: Україна дає Москві і хліб, і цукор, і що потрібно, дає добровільно. Не беріть силою, не беріть самі, і тоді я ручаюся за мир і спокій. Не погодитеся, візьмете силою, тоді може початися бійня, і загине багато народу: як українців, так і росіян…»
Регулярне військо РСФРР, рекрутоване переважно з китайців, латишів та росіян просувалися вглиб Слобідської України. В ультиматумі Раднаркомові від 9 січня 1919 року зазначалося: «Це китайсько-лотишське військо, проходячи по території Української Республіки, пустошить села, грабує у селян та всіх мешканців всеньке майно… грузять на захоплені потяги й відсилають у Росію. Представників Української Народної влади та окремих людей української народності, селян, робітників, інтелігенцію лотиші й китайці розстрілюють без ніякого суду, дико знущаючись над ними». Сподіваючись, що це все-таки не масштабне вторгнення, а безконтрольні провокації окремих командирів оспіваної згодом Таращанської дивізії, Володимир Чехівський надсилав ноти протесту. На початку січня 1919 року, щоб з’ясувати ситуацію, направив до Москви делегацію представників партій на чолі з членом УСДРП Семеном Мазуренком. У червоній столиці той зустрічався з Християном Раковським і Дмитром Мануїльським. Радянські відповідальні працівники, що мали чималий досвід організації підривних акцій на території незалежної України, фарисейськи знизували плечима: мовляв, це конфлікт двох українських урядів — радянського й уенерівського — отож і владнайте власні «внутрішні справи».
«Російський уряд ставить як умову замирення передати владу на Україні Раді робітничих депутатів, себто іншими словами, цілий робочий український народ бажає піддати під владу міського робітничого класу і то лише тій частині його, котра зветься «большевиками», класу, який становить не більш 4% всього населення, — наголошувалося в ультиматумі. — Причому робітничий клас України в більшості складається з російських напливових елементів, котрі прибули сюди під час війни. Таким чином, утворення цих так званих большовицьких рад, на які налягає російський уряд, віддало б всеньке робітниче українське селянство та інтелігентний пролетаріат під диктатуру фабричного, численністю незначного, пролетаріату, а державність України на примху прихожого елементу».
Глава українського зовнішньополітичного відомства намагався знайти прийнятну, на його думку, платформу, щоб досягти згоди. Ішлося про взаємне визнання суверенітету, відмову від перебування на теренах сторін збройних формувань, ворожих учасникам угоди, спільну відсіч можливій інтервенції західних держав.
Проте Леніну ці поступки вже були ні до чого: він жадав перемоги. Консультації тривали до середини січня, а червоне військо невпинно наближалося до Києва, підтримуване повстаннями в тилу Армії УНР. Парадокс, але про те, що агресорові оголошено війну, Чехівський довідався… з газет. Керівника уряду й дипломатичного відомства всесильний Головний Отаман Армії УНР Симон Петлюра свідомо «відрізав» від інформації. Коли кур’єр від Мазуренка віз із Москви повідомлення міністрові, на кордоні паровоз зупинили кулеметним вогнем вояки Симона Васильовича!
Головному Отаманові також була потрібна «переможна війна»: вона б піднесла його як політика в очах лідерів країн «Сердечної згоди» (Антанти). Петлюра числив, що 150—200 тисяч повстанців, які змели гетьманат, забезпечать йому вікторію і над Червоною армією. Однак відмова Директорії від передачі землі селянам (на цьому успішно спекулювала більшовицька пропаганда) підточила збройні сили республіки. Мало того, селянські ватажки, з-поміж яких були й колишні командири з’єднань українського війська Григор’єв, Зелений, Хименко, самі брали під контроль великі території, били по тилах урядових військ. Припинили опір Харків, Полтава, Катеринослав. Запорізький корпус Петра Болбочана, героя нещодавнього вигнання червоних із Криму й повалення гетьмана Скоропадського, самовільно залишив Кременчук. Шлях на столицю було відкрито.
Сидячи ПІД арештом у Київському готелі «Конти-ненталь», Болбочан надіслав вищим функціонерам УНР листа, що красномовно засвідчує ставлення до них військовиків: «…Ви не можете розібратися в найпростіших життєвих питаннях, а лізете в міністри, лізете в керівники Великої Держави, лізете в законодавці, замість, аби бути Вам звичайними урядовцями і писцями… Україна повинна червоніти за свій уряд перед світом». За спробу усунути Симона Петлюру від влади (червень 1919-го) Болбочана було засуджено до страти й розстріляно.
Жертва
Уночі проти 6 лютого 1919 року Київ здобули червоні. Директорія вже ніколи не повернеться до столиці й мандруватиме містами Правобережжя. Фіаско надій на добру волю засновника «першої у світі пролетарської держави» привело до відставки кабінету Володимира Чехівського. Новий уряд есера Сергія Остапенка взяв політичний курс на Антанту. До Бирзули, де містився штаб окупаційного контингенту «гальського півня» на півдні України, потягнулися місії нового кабінету. Начальник штабу полковник Фройденберґ, зі слів очевидця, спілкувався з посланцями Петлюри так, «немов він був у колонії з дикими неграми…»
У тимчасовій столиці УНР Кам’янці-Подільському екс-прем’єр мало не засміявся на кутні через «іспанку», яка викосила 20 мільйонів європейців. За ним «про всяк випадок» наглядала контррозвідка полковника Чеботарева, начальника особистої охорони Петлюри.
Совісний Чехівський з болем дивився на анархію, погроми, чорні діла. У нього на очах деградував державний апарат республіки: міністр внутрішніх справ Дмитро Чижевський переправив із дружиною за кордон золото й валюту на кілька мільйонів «старих» карбованців, член Директорії Федір Швець відправив з Параскою (куховаркою Володимира Винниченка) до Польщі коштовності гетьманської скарбниці…
Якийсь час Володимир Мусійович викладав історію культури в заснованому Павлом Скоропадським Українському державному університеті в Кам’янці-Подільському. У1921 -му Слідча комісія при Раднаркомі УСРР «цілком реабілітувала» Чехівського від обвинувачень у петлюрівщині. З жовтня того ж року він служив дорадником митрополита Василя Липківського й очолював ідеологічну комісію УАПЦ. Однак люб’язність переможців тривала недовго. У 1922—1924 роках професора як церковного діяча звільнили від викладання в Київському медичному інституті, політехнікумі, і від обов’язків, покладених на нього в Сільськогосподарському науковому комітеті. Довелося перебиватися перекладами. Дружина переписувала папери. А 1923 року сталося горе: після важкої хвороби померла його єдина донька Люба…
Тоді ж за «колишнім» установили нагляд органи держбезпеки. Незважаючи на пережите й труднощі життя, повідомляли інформатори, Чехівський «тримався впевнено, спокійно, імпозантно й не вважав себе загиблим… здобув великий авторитет і любов, за нього стануть горою».
Але розв’язка наближалася невблаганно. У рік «великого перелому» 17 липня 1929-го його заарештували в будинку на вулиці Івана Франка. Розпочалися допити, які вели відомі борці з «українською контрреволюцією» начальник секретно-політичного відділу ДПУ УСРР Валерій Горожанин і начальник відділення того ж підрозділу Борис Козельський. Горожанин — приятель Володимира Маяковського, якому поет революції присвятив вірша «Солдати Дзержинського». У творі є такі рядки:
Есть твердолобые
вокруг и внутри —
зорче и в оба,
чекіст, смотри.
Чекісти не лише дивилися обома, а й часто самі були «твердолобими». Вони відвели Володимирові Чехівському одну з перших ролей у грандіозному фарсі — судовому процесі над «Спілкою Визволення України» («СВУ»). Про цю сторінку вітчизняної історії писано чимало. Зазначимо лише, що Чехівський за сценарієм чекістів був «заступником голови Президії СВУ» і «відповідав» за роботу серед «автокефальних кіл і серед міських і сільських мас, що мають із ними стосунки». Абсурдні звинувачення він відкидав, намагався об’єктивно характеризувати людей зі свого оточення. Але Чехівського зрештою зламали: свідчення приреченого потекли в потрібне фальсифікаторам русло. Він
просив пом’якшити вирок І дати змогу йому «працею загладити власні провини перед Державним Вождем революції — пролетаріатом». Заміна найвищої кари десятьма роками суворої ізоляції лише відклала розправу. Три роки заслання дістав і його брат Микола…
Володимир Чехівський, потрапивши до Ярославського політізолятора ОДПУ, у 1931—1932 роках писав заяви в Президію ВУЦВК, сподіваючись, що його амністують з нагоди 15-річчя революції і «дадуть змогу всі сили свої принести, поки вони не згасли, віддати до дна на велике творче діло будування соціалізму в СРСР і разом в УСРР». В’язень камери № 29 запевняв: «Вільне моє керування в житті-діяльності моїй творчими вказівками проводу пролетарського вождя, ВКП, гарантує мене від небезпеки ухилів або відступництва од революційного пролетарського шляху». Але сподіваної волі прохач так і не дочекався.
У Ярославлі, а згодом на Соловках відбував кару не один фігурант «процесу «СВУ». Разом з академіком Михайлом Слабченком, ученими Володимиром Удовенком і Аркадієм Барбаром, колишнім студентом Миколою Павлушковим та деякими іншими представниками української інтелігенції Володимира Чехівського тримали на Великому Соловецькому острові у Савватіївському політізоляторі, що неподалік від Сікирної гори.
…А в цей час у вимореній голодом Україні не припинялися арешти «ворогів радянської влади». Ось лише один приклад того, як просто з нічого порушувалися кримінальні справи. Навесні 1934 року (ще до вбивства Кірова й горезвісної сталінської відповіді терором на терор) за звинуваченням в антирадянській агітації арештували в Києві Володимира Чубука-Подільського (як зазначено в архівній справі № 30486, «бьівшего «самостійника» и сына кулака-дьяка»). У1929—1933 роках він працював у Інституті шевченкознавства. Листувався з братом, який жив у Варшаві (чекісти це подавали так: «имеет регулярную письменную связь, атакже по-лучает посылки и деньги от находящегося за кордоном своего брата Александра Чубук[А]-Подольского, бывш[его] офицера старой, гетманской и петлюровской армий»).
Маючи в центрі Києва на вулиці Леніна (тепер Богдана Хмельницького) квартиру, Володимир Андрійович приймав у себе гостей з Переяславщини. Звісна річ, співчував селянам — поділяв їхні невеселі думки щодо
колективізації, вважав політику ліквідації куркуля як іс\асу варвар-ством. Цього було досить, щоб уповноважений Київського облвілділу ДПУ УСРР Луговий, його начальники Флейшман, Борисов та Розанов (Розенбардт) підписали обвинувальний висновок із клопотанням про вислання Володимира Чубука-Подільського за межі УСРР на три роки. Непокірливий «вмходец из кулацко-духовной среды» виним себе не визнав. Можливо, це й урятувало його від більш суворої кари. Володимира Андрійовича усунули від роботи, сім’ю виселили з квартири, а доньку Оксану відрахували з третього курсу інституту.
Як розповіла родичка Чубука-Подільського журналістка й науковець Олена Мех, її прадід спочатку жив з родиною на хуторі Чубуки під Переяславом. Брати допомогли збудувати в місті хату (вона й нині стоїть поблизу річки Трубіж на вулиці Григорія Сковороди, 24). Ця затишна оселя, збудована за оригінальним проектом славетного українського архітектора й художника Василя Кричевського, пам’ятає поважних гостей — письменників, учених, громадських діячів. Коли до Переяслава приїхав працювати Михайло Іванович Сікорський (згодом—творець і директор потужного музейного комплексу), Чубук-Подільський допомагав майбутньому Героєві України збирати історичні й культурні скарби рідної землі. Нащадок козацького роду зберіг у лихі роки (жовтневий переворот, репресії, війна) найдорожчі сімейні реліквії — унікальний примірник Литовського Статуту й чорнильницю генерального писаря Війська Запорізького. Ці раритети Володимир Андрійович подарував музею, про що Сікорський згадує у книжці «Переяславський скарб».
У післясталінському СРСР, коли вже минула хрущовська відлига, вірний син свого народу Чубук-Подільський відійшов у вічність, так і не попросивши нікого про перегляд його справи. Самі ж чекісти не поспішали відновлювати справедливість… Похований 1967-го в Переяславі-Хмельницькому. Згодом, у часи горбачовської перебудови, розпочався масовий перегляд архівної спадщини комуністичного режиму. Про те, що Чубука-Подільського реабілітували 1989 року, ніхто не повідомив ні його єдину доньку Оксану Володимирівну Мех, яка жила в тій самій переяславській хаті (померла З жовтня 1992-го), ні її двох синів Станіслава і Валерія. їх уже також немає серед живих.
Свинцева крапка…
…А в долі священика Володимира Чехівського поставила крапку трійка Ленінградського УНКВС. За її рішенням політв’язня, як і багатьох репресованих українських патріотів, розстріляли восени 1937-го в Карелії (Сандармох). Мине шість десятиліть, і це місце масової страти «соловчан», відправлених тюремним етапом на материк у переддень 20-річчя жовтневого перевороту, віднайдуть пошуковці. Знаки скорботи встановлять у лісі, де кожна заглибина під соснами кричить про те, як за озером Онего лунали фатальні постріли.
У 1956-му сестра Володимира Мусійовича Анастасія Чехівська надіслала до органів внутрішніх справ запит щодо розшуку її брата. Начальник 1-го спецвідділу УМВС Ленінградської області полковник Назаров у листі з грифом «цілком таємно» повідомив начальникові обліково-архівного віда,ілу КДБ при Раді Міністрів СРСР Плетньову (копії — у МЕС СРСР і УМВС Київської області), що смертний вирок Чехівському В. М. виконано З листопада 1937 року. У листі також зазначалося: «1-й спецотдел УМВД Киевской области просим визвать гражданку Чеховскую Анастасию Моисеевну, проживающую по адресу: г. Киев, Стрелецкая улица, дом № 18, кв. 1, уточнить установочньїе данньїе Чеховского В. М. (год и место рождения) и после уточнення обьявить ей устно, что Чеховской в. М., отбьівая наказание, умер в местах заключения 13 января 1940 г. от кровоизлияния в мозг. 1-й спецотдел МВД СССР просим произвести отражение в учете». Комуністична влада й у післясталінські часи фарисейськи приховувала правду про масштаби злочинів.
А «справу «СВУ», що пережила в архівах радянських спецслужб відлигу 1950-х і початок горбачовської гласності, переглянули тільки в часи перебудови (серпень 1989 року). Рішенням Верховного суду УРСР усіх її фігурантів як необгрунтовано засуджених реабілітували.