Володимир Іванович Вернадський — один із найсвітліших умів в історії вітчизняної і світової науки. Як мінералог і кристалограф, засновник геохімії, біогеохімії, радіогеології,
вчення про біосферу та ноосферу він зробив унікальний внесок у скарбницю загальнолюдської науки і культури, праці В. Вернадського змінили хід розвитку природознавства, розкривши при цьому дивовижні перспективи прогресу не тільки самої науки й усієї людської цивілізації. Видатний організатор науки, фундатор багатьох наукових установ, він був одним із засновників Академії наук України та першим ЇЇ президентом.
Життєвий шлях В. Вернадського розпочався у Петербурзі. Він народився в сім’ї відомого професора політичної економії Івана Васильовича Вернадського, потомка українських козаків, та дочки українського поміщика Анни Петрівни Константинович, учительки музики і співів.
Після хвороби Іван Васильович більше не міг викладати і в 1868 р. прийняв пропозицію обійняти посаду управителя контори Державного банку в Харкові. Отже, з п’ятирічного віку майбутній учений жив в Україні. У родині, яка мала глибокі українські корені, дуже шанували українську мову та дотримувалися національних традицій.
У 1873 р. Володя вступив до 1-ї Харківської класичної гімназії. Він не входив до числа найкращих учнів, однак надзвичайно багато читав, цікавився загальною історією, історією слов’янських народів, релігії та філософії, слов’янською літературою. захоплювався природознавством, особливо географією. Багато уваги синові приділяв батько, який пробудив у Володимира інтерес до політичної економії, філософії, інших гуманітарних наук; прагнув виховати волю хлопчика, наполегливість у подоланні труднощів, систематичність у читанні. Величезний вплив на юного Вернадського справив двоюрідний брат Івана Васильовича — Євграф Максимович Короленко (дядько письменника В. Короленка). Його розповіді про будову Всесвіту, утворення планети, роль людини у перетворенні Землі розширювали кругозір підлітка, давали поживу для самостійних роздумів.
У 1876 р. Іван Васильович вийшов у відставку, тому сім’я повернулася до Петербурга. Володимир продовжив навчання у 1-й Петербурзькій класичній гімназії. Там він потоваришував з Андрієм Красновим. навколо якого згуртувалися учні, котрі захоплювалися природознавством.
Друзі збирали колекції, гербарії, влаштовували екскурсії, вдома проводили хімічні досліди.
Коли Володимир перейшов в останній клас, батько подарував йому книгу Ч. Дарвіна «Походження видів^, яка стала для юнака ще однією сходинкою пізнання світу й водночас стимулом до вивчення англійської мови. Читання Дарвіна викликало у Вернадського інтерес до розвитку природознавства за кордоном, і він почав передплачувати англійський журнал «Природа», який читав усе життя.
Закінчивши гімназію. Володимир разом зі своїми друзями-гуртківцями вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету, у ті роки в цьому навчальному закладі викладали такі талановиті вчені, як Д. Менделєєв. І. Сеченов, О. Бутлеров. О. Бекетов, В. Докучаев.
Вплив ідей Д. Менделєєва зумовив загальний хімічний напрям грунтознавчих і мінералогічних пошуків юного студента, стимулював поглиблення його інтересу до проблеми складу структури й динаміки земної кори. Менделєєв малював перед студентами захопливі картини хімічної єдності Всесвіту, об’єднуючи проблеми хімії неживої та живої матерії, гео- і космохімії в єдиний комплекс вічного космічного коловороту речовини. Ці ідеї у подальшому стали фундаментом, на якому Вернадський будував свої геніальні узагальнення, створюючи нові галузі знання: геохімію, біогеохімію. радіогеологію та ін.
Неабиякий вплив на формування світогляду Вернадського справили лекції О. Бекетова. який розробив питання теорії еволюції рослин.
Особливо Вернадський захоплювався лекціями В. Докучаева з мінералогії, кристалографії та ґрунтознавства, які він обрав своєю спеціальністю. Володимир працював у Докучаева в Мінералогічному кабінеті, хімічній лабораторії, брав участь в експедиціях із вивчення грунтів та чорнозему Росії. Досліджуючи ґрунти Нижньогородської губернії. Вернадський пройшов пішки берегом Оки до Нижнього Новгорода (1882). Експедиція допомогла юнакові зробити перше наукове відкриття, пов’язане з новим методом дослідження грунтів.
В університеті Володимир виявив надзвичайну працездатність і досяг високого рівня наукової підготовки. При цьому він не обмежувався рамками обраної наукової спеціальності. Протягом усього навчання Вернадський вивчав, крім предметів свого відділення, вишу математику, органічну й неорганічну хімію; пройшов практику в астрономічній обсерваторії; відвідував лекції з анатомії; цікавився історією, літературою, питаннями соціальних і національних відносин, на старших курсах брав участь в організації Науково-літературного товариства, при якому працював гурток із вивчення літератури для народу. В 1884 р. до гуртка прийшла Н. Старицька — дівчина. яка зачепила серце молодого Вернадського і залишилася в ньому назавжди. У 1886 р. вона стала дружиною вченого.
Студентом Вернадський ніколи не залишався осторонь громадсько-політичного життя. Він активно брав участь у демократичних виступах. Одна з великих студентських сходок в університеті закінчилась арештом багатьох студентів, серед яких був і Володимир. Саме тоді «природники» (Вернадський. Краснов. Ремезов, Ушинський, Тюрін) об’єдналися з групою майбутніх істориків та сходознавців (братами Одьденбургами, Шаховським, Корніловим) і створили гурток, який згодом назвали «братством».
Ще до закінчення навчання професор Докучаев запропонував Вернадському залишитися в університеті хранителем Мінералогічного кабінету. Володимир прийняв цю пропозицію. Успішно захистивши дисертацію на ступінь кандидата природничих наук (1885), він приступив до виконання своїх обов’язків.
Робота в кабінеті відкрила перед молодим хранителем широкі можливості д^тя наукової та педагогічної діяльності. У 1886 р. його обрали членом Петербурзького товариства природодослідників, а в 1887-му — членом Вільного економічного товариства. Він познайомився з видатним геологом О. Карпинським, з яким неодноразово був у геологічних експедиціях.
Після замаху на життя Олександра III В. Вернадському, причетному до Науково-літературного товариства, до якого входили члени терористичної групи «Народна воля», запропонували подати у відставку. Але В. Докучаев добився того, щоб відставку Вернадському замінили на трирічне стажування за кордоном.
Навесні 1888 р. учений вирушив до Мюнхена, де працював «король кристалографії» Г. Грот — завідувач кафедри мінералогії у Мюнхенському університеті. А в березні 1889 р. Вернадський прибув до столиці Франції. Там він працював у професорів Фуке та Ле Шательє. Співробітництво з Ле Шательє значно вплинуло на всю подальшу наукову діяльність В. Вернадського. У Парижі Володимир Іванович став членом Мінералогічного товариства, а його наукові статті публікувалися в «Бюлетені Мінералогічного товариства» та у «Доповідях Паризької Академії наук». Він познайомився з багатьма відомими французькими вченими, зокрема П’єром та Марією Кюрі.
у 1890 р. В. Вернадського було запрошено на посаду приват-доцента кафедри мінералогії Московського університету, в І898-І9І1 рр. він працює в університеті на посаді професора, поєднуючи наукову діяльність із викладацькою роботою.
За його ініціативою при Кабінеті мінералогії створено мінералогічний гурток, який зблизив учнів та вчителя. Майже з перших років викладання Володимир Іванович організовував літні експедиції для студентів. Виникла «школа Вернадського». Багато його учнів у подальшому стали академіками, членами-кореспондентами. професорами, серед них: О. Ферсман. Г. Вульф, К. Ненадкевич. А. Казаков. А. Аршинов. Д. Іловайський та ін.
У січні 1905 р. Володимир Іванович був обраний дійсним членом-ад’юнктом Академії наук. У березні 1906-го його призначили завідувачем Мінералогічного відділення Геологічного музею імені Петра Великого в м. Санкт-Петербурзі. Одночасно він керує Мінералогічним інститутом у Москві.
Діяльність Вернадського вражала кипучістю та різноманітністю. Особливо насиченими були 1905-1909 рр. Крім створення навчальних курсів «Основи кристалографії». «Мінералогія», «Кристалографія», він опублікував низку наукових статей та частину монументальної праці «Досвід описової мінералогії» (1908), виступав як талановитий публіцист на сторінках газет і журнааів. був організатором професійних з’їздів та академічного союзу, а також земським діячем, членом Державної ради.
В. Вернадський — один Із перших учених, хто зрозумів важливість вивчення явищ радіоактивності й розгорнув дослідницьку роботу в цьому напрямі. Він ініціював створення радієвої комісії. На загальному зібранні Академії наук Володимир Іванович виступив із доповіддю «Завдання дня в галузі радіа», в якій кваліфікував відкриття явища радіоактивності як переворот у науковому світогляді. як джерело атомної енергії, що в мільйони разів більше, ніж відомі людству. Однак застерігав: «В вопросе о радии ни одно государство и общество не могут относиться безразлично, как. каким путем, кем и когда будут использованы и изучены находящиеся в его владениях источники лучистой энергии. Ибо владение большими запасами радия даст владельцам его силу и власть, перед которыми может побледнеть то могущество, какое получают владельцы золота, земли, капитала». Так уперше у світі прозвучали слова, які пророкували початок нової атомної ери.
Енергійна наукова діяльність Вернадського в Московському університеті припинилась у 1911 р.: на знак протесту проти свавілля царського уряду щодо вищої школи він разом з іншими колегами пішов у відставку. Вчений переїхав до Петербурга, де був обраний ординарним академіком Санкт-Петербурзької академії наук, а в 1914 р. його призначили директором Геологічного та Мінералогічного музею Академії наук.
Роки Першої світової війни Вернадський провів у безперервній науковій роботі. Надзвичайно важливою його ініціативою було створення у 1915 р. Комісії з вивчення природних продуктивних сил (КППС) країни, тобто її мінеральної і живої сировини, працюючи в КППС. учений усвідомив величезне значення живих організмів при обліку енергетики планети, «я переконався, що в основі геології лежить хімічний елемент — атом, що в навколишній природі — в біосфері — живі організми відіграють першорядну, можливо, головну роль. Виходячи з цих ідей, створилася в нас і геохімія, і біогеохімія», — писав пізніше Володимир Іванович Проводячи дослідження в галузі геохімії, він надав цій новій галузі науки експериментального напряму, провів перші дослідження зі спектроскопії земної кори.
в. Вернадський часто їздив у наукові відрядження. експедиції по Україні, Криму, Уралу. Кавказу, Керченському й Таманському півостровах. до Тамбовщини. Забайкалля тощо.
Майже щороку він приїжджав на відпочинок в Україну, де також не полишав наукової роботи. На Полтавщині, у с. Шишаки, В. Вернадський побудував дачу. Тут у 1916 р. він пережив одне зі своїх творчих піднесень. Розрізнені ідеї щодо «живої речовини з геохімічного погляду» та факти Історії планети почали складатися в чітку теоретичну систему. Науковець приступив до створення вчення про біосферу. Він зрозумів, що найголовніше у великій науці це, насамперед, фундаментальне узагальнення.
Жовтневого перевороту Володимир Іванович не прийняв. У грудні 1917 р. він переїхав до Полтави. де продовжував природничі дослідження, а у травні 1918 р. отримав пропозицію від М. Василенка взяти участь в організації широкої культурної діяльності в Києві та у створенні Української академії наук (УАН). Учений захопився цією ідеєю і з ентузіазмом узявся до роботи.
Універсальна освіченість, широта наукових інтересів, велика ерудиція, а також детальна обізнаність із принципами побудови і досвідом діяльності Російської академії наук та іноземних академій давали змогу В. Вернадському професійно вирішувати весь комплекс складних питань організації нової академії. Він виступав за те. щоб українська академія перейняла найпрогресивніше в діяльності старих академій, насамперед Російської, та Лондонського Королівського товариства. У процесі підготовчої роботи було створено кілька комісій. Зокрема, Вернадський очолював Комісію з питань, що стосуються вчених і вищої школи в Україні. Комісію зі складання Статуту УАН та Комісію зі створення Центральної української національної бібліотеки (нині — Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського).
Підготовчу роботу, проведену Володимиром Івановичем і групою вчених — фундаторів УАН. було завершено наприкінці 1918 р. 27 листопада відбулися установчі збори І 2 академіків. В. Вернадського було обрано президентом академії. Загальні збори академіків — фундаторів УАН пройшли 12 лютого 1919 р. Цю дату прийнято вважати днем утворення Національної академії наук України.
Розгорнулася активна робота академії. В. Вернадський запропонував заснувати в УАН Комісію з вивчення природних багатств України. Головним напрямом її роботи було дослідження проблем електрифікації країни. Водночас Володимир Іванович продовжував дослідницьку діяльність. В УАН він уперше поставив біогеохімічні досліди на експериментальному грунті. Це були новаторські роботи. які на той час ніде у світі не проводилися.
Денікінська окупація восени 1919 р. перервала діяльність Вернадського в академії, оскільки денікінці взагалі не визнавали жодних українських установ. З метою відстояти права УАН Володимир Іванович (у вересні 1919 р.) поїхав до ставки командування денікінської армії, але зробити йому нічого не вдалося. До того ж учений захворів на висипний тиф, а коли видужав, повернутися до Києва не зміг.
Протягом 1920-1921 рр. Вернадський працював у Сімферополі, у Таврійському університеті на посаді професора та ректора. На початку 1921 р. повернувся до Москви, згодом переїхав до Петербурга, де працював директором Геологічного і Мінералогічного музею, а наприкінці 1921 р. створив і очолив Радієвий інститут.
З 1922 р. Володимир Іванович тривалий час перебував за кордоном. У Сорбонні він читав курс лекцій з геохімії: проводив дослідження в Інституті радію, очолюваному М. Склодовською-Кюрі. а також в інших наукових установах Франції; видав французькою мовою свою капітальну монографію «Геохімія» (1924).
За рішенням фонду Розенталя Вернадському надали дотації на наукові дослідження, після завершення яких учений здав фондові звіт «Жива речовина у біосфері» (1925).
Після повернення на батьківщину академік продовжив активну наукову та науково-організаційну діяльність. Теоретичні узагальнення природознавця набули колосальної глибини. Він створив геохімічну класифікацію елементів, встановив закономірності термодинамічної рівноваги оболонок Землі, по-новому висвітлив геологічні процеси та підходи до пошуку корисних копалин.
В АН СРСР В. Вернадський організував Комісію з історії знань. Відділ живої речовини, перетворений у 1927 р. на Біогеохімічну лабораторію (Біогел), яку очолював до кінця своїх днів. Згодом на базі Біогел було організовано Інститут геохімії імені В. Вернадського.
Завдяки зусиллям академіка та його учнів було створено радянську геохімічну школу, яка посіла провідне місце у світовій науці.
Незважаючи на похилий вік ученого, його творчі думки не вичерпувалися. Дедалі точніших обрисів набувало вчення про біосферу, яке розглядало всі форми життя в їхній взаємозалежності, а живу речовину — в органічному зв’язку з породженим нею людським розумом.
Напередодні свого 75-ліття Володимир Іванович приступив до написання «книги життя», в якій задумав синтезувати всі свої основоположні природознавчі, філософські та соціально-гуманістичні ідеї та підбити підсумки велетенської праці, започаткованої ще в 1916 р. Останній розділ він присвятив ноосфері. Цю фундаментальну працю було опубліковано тільки в 1965 р. під назвою «Хімічна будова біосфери Землі та її оточення».
Однією з найзначніших у доробку В. Вернадського є книга «Наукова думка як планетне явище». Це перший у світі досвід узагальнення еволюції нашої планети й антропологічного процесу. В останнє десятиріччя свого життя Вернадський дійшов висновку про перехід біосфери Землі у новий стан — ноосферу — сферу розуму.
Книгу було написано у 1937-1938 рр., тобто в найтрагічніші роки вітчизняної історії. Було репресовано друзів та учнів Володимира Івановича. Намагаючись довести їхню невинуватість, хибність арештів, учений писав листи Сталіну, Єжову, Берії. Свої думки він викладав у щоденниках тих років. Ці роздуми, однак, пройняті оптимізмом та вірою у торжество людського розуму.
У передвоєнні роки увагу В. Вернадського було зосереджено на проблемах, що охоплюють ядерну фізику, фізико-хімію ізотопів та інші галузі знань. Ще в 1934 р. учений створив в АН СРСР Комісію з важкої води. У 1937 р. її було перетворено на Комісію з ізотопів, яка організовувала надзвичайно важливі експериментальні дослідження в академічних установах Москви. Ленінграда, а також України, у т. ч. у Дніпропетровську, де вперше в СРСР було добуто важку воду, важкі ізотопи ряду елементів.
Підчас Великої Вітчизняної війни Володимир Іванович перебував у Казахстані. Там він продовжував працю над «книгою життя» та «Хронологією» книгою, що є джерелом відомостей про його життєвий шлях та наукову діяльність.
Вчений-натураліст. великий дослідник природи. своє власне життя він розглядав у єдності з навколишнім світом, як певне явище природи. І тому суто науково підійшов до свого життєпису, у цій справі Вернадському допомагала вірна помічниця — дружина. Однак їй не судилося разом із чоловіком повернутися з евакуації; в 1942 р. Наталія Єгорівна померла. Для Володимира Івановича це була важка втрата, адже разом із дружиною вони прожили більше 50 років.
Восени 1943 р. В. Вернадський повернувся до Москви. Останньою його надрукованою працею була стаття «Декілька слів про ноосферу» (1944). Ця праця стала науковим заповітом мислителя, його прощальним поглядом на людство, на його долю у Космосі та на його історію як на великий геологічний процес.
6 січня 1945 р. Володимир Іванович помер від крововиливу в мозок.
Великий натураліст і геніальний мислитель, природодослідник-енциклопедист прагнув зрозуміти сутність світу в цілому. Особистість і справи в. Вернадського для їхнього розуміння потребували історичної перспективи, з роками масштаб наукових прозрінь ученого стає дедалі значнішим, розкриваються все нові й нові глибини його творчості. Сміливі й несподівані узагальнення Володимира Івановича тільки наприкінці XX ст. стали предметом розгляду в науці та філософії, позначилися на формуванні загального погляду на світ. Його вчення про біосферу і ноосферу вийшло далеко за межі природознавства — у галузь філософії загальнолюдських проблем. Праці вченого змушують заглибитися у роздуми про місце людини в природі та дають поживу для розуму у вирішенні основних світоглядних питань.