Біографія: Серед видатних представників української культури кінця XIX -початку XX ст. особливе місце посідає Володимир Іванович Сокальський — талановитий композитор, піаніст, диригент,
неперевершений публіцист і критик. Багаторічна творча й просвітницька діяльність обдарованого митця отримала заслужену повагу численних шанувальників музики та артистичних кіл. Прагнучи розширити горизонти української музики і збагатити національне мистецтво, В. Сокальський. як композитор, головну увагу зосередив на інструментальній музиці, в якій став справжнім новатором, а його публіцистична критична спадщина — новою сходинкою в історії української музичної думки.
Народився Володимир Іванович у німецькому місті Гейдельберзі, де із сім’єю перебував у відрядженні його батько — відомий професор політичної економії Харківського університету Іван Петрович Сокальський. Мати майбутнього композитора невдовзі померла. Батько на той час був обтяжений науковою роботою і не міг повністю присвятити себе піклуванню про маленького сина, тож залишив його у Швейцарії, вважаючи, що там виховання хлопчика буде в надійних руках.
У мальовничому курортному містечку Веве. на березі Женевського озера, у скромній швейцарській сім’ї минуло раннє дитинство В. Сокальського. У 1871 р. його привезли у Харків.
Для підготовки до вступу в гімназію батько віддав Володю до дворічної елементарної школи, а в 1873 р, той вступив до гімназії. У період навчання в гімназії та університеті дуже великий вплив на формування світогляду юнака, на те, що він став людиною демократичних, гуманістичних переконань і був надзвичайно діяльним та працездатним, мав його батько. До того ж Іван Петрович знався на мистецтві й дуже любив музику. В його домі часто проходили аматорські музичні вечори, на яких частими гостями були місцеві та гастролюючі в Харкові артисти. Але вирішальну роль у формуванні В. Сокальського-музиканта відіграв його дядько — Петро Петрович Сокальський, відомий композитор, фольклористі громадський діяч. Бесіди з ним пробуджували думку Володимира, розвивали його інтерес до народної творчості, зокрема української, до поезії, театру, сприяли формуванню естетичних поглядів.
Ще гімназистом старших класів В. Сокальський мріяв про діяльність професійного музиканта і серйозно взявся за свою музичну освіту: навчався у Харківському музичному училищі, на відділенні Російського музичного товариства; брав приватні уроки теорії музики і композиції в одного з найкращих теоретиків музики Харкова — І. Кнорра, самостійно вивчав музичну літературу, історію і теорію мистецтва.
Вищу освіту Володимир здобував у Харківському університеті на юридичному факультеті (1882-1885). На час вступу до університету він був уже досить освіченим музикантом. Коло інтересів В. Сокальського було надзвичайно широким, енергія і працьовитість — невичерпними. З успіхом він випробовував себе в найрізноманітніших галузях музичної діяльності: активно виступав як піаніст, здійснював концертні турне разом з відомою співачкою О. Пусковою, працював концертмейстером Харківської опери протягом сезону 1883-1884 рр. У той же період музикант співробітничав із трупою корифеїв українського театру М. Кропивницького та М. Старицького — аранжував музику до багатьох вистав.
Ще в студентські роки розпочалася музично-критична діяльність В. Сокальського. Він друкувався у харківській газеті «Южный край», створеній за ініціативою професорів Харківського університету. В цей час побачили світ понад 20 його статей, підписаних псевдонімом W. У подальшому він узяв собі інший псевдонім — Дон-Дієз.
У перших статтях і рецензіях юного критика визначилися риси, що були характерними для всієї його подальшої творчості. Підготовлені Володимиром матеріали захоплювали не лише чудовим літературним викладом, а й різноманітною тематикою, широтою світогляду, вмінням аналізувати складні загальноестетичні та спеціальні
музично-теоретичні питання. Юнака глибоко хвилювала доля української музики, та й української культури взагалі, на захист якої він виступав палко та переконливо. Дев’ятнадцятирічний студент рішуче заявляв про те. що українські народні пісні, твори М. Дисенка дають право стверджувати, що малоросійська музика існує, хоч би що там казали скептики стосовно будь-якого виявлення оригінального малоросійського духу. Сокальський одним із перших зумів оцінити й показати значення творчості М. Лисенка для українського мистецтва, був його відданим послідовником у композиторській діяльності.
Після закінчення університету (1885) В. Сокальський змушений був працювати за обраним фахом у судовому відомстві. Служба була далекою від його духовного покликання, забирала багато часу, сил, сковувала творчі прагнення, але забезпечувала стабільну матеріальну незалежність. Незабаром молодого фахівця направили працювати до Вітебської губернії, де він пробув майже 10 років.
Не маючи змоги займатися виконавською та критичною діяльністю, Володимир увесь вільний час віддавав композиторській справі. У білоруській глушині він написав симфонію, кілька фортепіанних та оркестрових творів, камерних ансамблів, романсів. Музика Сокальського цього перібду’ пронизана українським національним духом, у ній відчувається єдина головна тема — любов до рідного краю.
З усього створеного у вітебський період особливо вирізняються два цикли програмних мініатюр для фортепіано («Музичні враження». «На луках») та Симфонія соль мінор.
Цикл «Музичні враження», д5 якого ввійшло кілька п’єс, — це своєрідний музичний щоденник, сторінки спогадів юності автора. Сюїта «На луках» — альбом замальовок поетичних українських пейзажів та ітароднб-побутових сценок. її ідейний задум розкрито в епіграфі: Тихие воды. / Ясные зори. / Край веселый — / Моя Украина!
Симфонія соль мінор є одним із найкращих творів композитора. Її ідейний стрижень — взаємодія особистого та народно-масового начал. Зв’язок симфонії з рідною землею відчувається не тільки в образному змісті її частин, а й у музичній канві. Композитор вміло поєднав стилістичні особливості українських та російських народних пісень, танців, міського романсу. У творі майстерно переосмислено образні та стильові багатства пісенного фольклору. Вагомість художнього змісту, зрілість драматургії дають підстави вважати цей твір важливим досягненням національного симфонізму на межі ХІХ-ХХ ст.
До Харкова В. Сокальський повернувся в 1896 р. і відразу ж поринув у музично-критичну діяльність. Харківський період (1896-1911) за своїм значенням та громадським резонансом вважається головним у творчому житті митця. Різнобічна освіченість. прогресивність поглядів, яскравий публіцистичний темперамент, непересічне літературне обдарування визначили провідне місце В. Сокальського в культурно-громадському житті Харкова. Митець став одним з найвизначніших критиків свого часу на півдні Росії. За 15 років діяльності в газеті «Южный край» Володимир Іванович опублікував понад тисячу статей, які склали своєрідний літопис музичного життя Харківщини. Критик створював не тільки творчі портрети митців, а виявляв інтерес до найактуальніших проблем мистецтва, писав про завдання музичної освіти, специфіку виконавства, становище музикантів. У гострих критичних виступах він таврував дилетантизм і несмак у музиці. Його статті — це справжній взірець сміливої музичної публіцистики,
У музичних творах композитора — романсах, піснях, музиці для дітей, низці фортепіанних та оркестрових творів, написаних у харківський період, розвинулися лірична й народножанрова лірика. Багато цікавих пошуків характеризують його вокальну музику. Сокальський був першим в Україні автором вокальних, у т. ч. дитячого й хорового, циклів. Такими є його сім пісень для дітей («Пролісок»), шість романсів, три пісні для акапельного чоловічого хору («У святу ніч»).
Володимир Іванович писав не тільки оригінальні дитячі пісні, а й зробив помітний внесок у розвиток дитячого музичного театру. Він створив музику до фантастичної комедії К. Лукашевича «Серед квітів» (1895) та опери-казки «Ріпка» (1898) на лібрето К. Гай-Сагайдачної. «Ріпка» — один із найкращих творів цього жанру у вітчизняній музичній літературі. Звернення до мудрої казки дало змогу композиторові розкрити морально-виховні ідеї про необхідність праці, взаємодопомоги, силу колективу. «Ріпка* стала першою в Україні та Росії дитячою оперою без розмовного тексту та фольклорних цитат, із розвинутою увертюрою та оркестровою партією, що спиралася на істасичні структурно-драматургічні принципи. Обравши у жанрі дитячої опери такий шлях. В. Сокальський створив новаторський твір і майже на 10 років випередив подібні дитячі опери Ц. Кюї.
В. Сокальський написав романси на вірші Т. Шевченка. Г. Гейне, Т. Мура. О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, О. Толстого. А. Фета та ін. Для цих творів € характерним прагнення автора до глибокого й поетичного розкриття внутрішнього світу людини, постійного розширення кола образів, засобів, жанрових рамок. Попри простоту й традиційність музичної мови, композитор знаходив своєрідне прочитання теми, що надавало твору тонкого психологічного підтексту та індивідуальності.
На межі століть В. Сокальський наполегливо працював у галузі інструментальної музики, створюючи твори для оркестру, фортепіано, віолончелі. Однак більшість цих творів утрачено. Єдиний виданий (тому і зберігся) інструментальний твір — Елегія мі мінор для віолончелі з оркестром — уперше прозвучав у січні 1897 р. Це був зразок нового на той час в Україні жанру розгорнутої концертної композиції сонатного типу, заснованого на симфонізації оригінального пісенно-романсового матеріалу. У цьому Сокальський також випередив українських композиторів своїх сучасників, які обмежувалися концертними мініатюрами та композиціями рапсодійного характеру.
Кульмінацією діяльності митця стали 1904-1907 рр.. що збіглися з періодом революційного піднесення. Як представник демократично налаштованої інтелігенції, він виступав за зміну існуючих порядків, у його публіцистичних статтях звучали соціально-критичні мотиви. Володимир Іванович прагнув бути корисним суспільству, проводячи просвітницьку й виховну роботу. Музичні твори, написані у цей період («Веснянка», «Пробудження весни», увертюра-фантазія «Червоне сонечко»), асоціювалися з ідеями суспільного пробудження, оновлення життя.
Громадянська тематика знайшла яскраве втілення у хоровому циклі «В святу ніч», а також сюїті для великого симфонічного оркестру «Зліт соколів слов’янських» (1907). що стала своєрідним підсумком ідейно-творчого розвитку Сокальського як громадянина і митця. Це оригінальний за задумом твір, кожна частина якого — «Сокол чеський» «Сокол великоруський», «Сокол білоруський», «Сокол малоруський» та ін. — являють собою характеристику одного зі слов’янських народів. Жанр сюїти на народні теми насичується у творі незвичним народно-героїчним змістом. Ідейна спрямованість сюїти визначається добором музичного матеріалу: це і чеський гусистський гімн, і українські пісні «Гей. не дивуйте» (епохи Б. Хмельницького) та «Максим, козак-Залізняк», і польська повстанська «З димом пожеж», і російська бурлацька «Эй ухнем». Усі вони в заключній частині поліфонічно поєднуються, символізуючи братство народів. Уперше в історії В. Сокальський, поклавши в основу симфонічного полотна пісні революційної тематики, передбачив мистецькі пошуки кількох поколінь українських композиторів. Таким чином, він став основоположником нового в Україні жанру оркестрової сюїти, кожна частина якої побудована на автентичній фольклорній темі. Створення сюїти революційних пісень у період жорстокої реакції свідчила про громадянську сміливість і відвагу В. Сокальського.
Вокальний цикл «Пісні про розлуку» став, так би мовити, лебединою піснею митця: більше він вже не займався композиторською діяльністю.
У 1911 р. В. Сокальського у справах служби перевели до далекої Вологди, де він виконував обов’язки голови Вологодського окружного суду. Весь вільний час Володимир Іванович присвячував улюбленій справі — популяризації музичного мистецтва. Разом молодими музикантами — випускниками столичних консерваторій — проводив концерти-лекції, присвячені творчості композиторів-класиків. Ці заходи були значними подіями в культурному житті міста.
У 1917-1919 рр. В. Сокальський продовжував музично-просвітницьку діяльність — виступав як піаніст-соліст, ансамбліст, диригент, лектор.
У 1919 р. Володимир Іванович поїхав на відпочинок до Севастополя, заразився там висипним тифом і помер. Поховали його на міському кладовищі.
Усім своїм життям, натхненною працею, творчим доробком В. Сокальський самовіддано відстоював традиції класичного мистецтва. У той же час він був новатором, який розширив межі української музичної культури, особливо в інструментальній музиці. Сокальський є основоположником жанру оркестрової сюїти, автором новаторської симфонії, низки оркестрових інструментальних мініатюр, перших в Україні програмних циклів фортепіанних мініатюр, а також вокального й хорового циклів, заснованих на єдності змісту. Одним із перших в українській музиці він звернувся до жанрового переосмислення фольклорного матеріалу. Відкриваючи нові грані програмності, композитор уперше у вітчизняній культурі втілив в інструментальній музиці образи шевченківської поезії, створивши фортепіанну п’єсу «Бандурист» за віршем «Перебендя». Його музично-критичні статті, які відображали епоху, багато цікавих художніх подій, образи видатних вітчизняних і зарубіжних музикантів, — неоціненний скарб для сучасних дослідників та всіх тих, хто цікавиться історією вітчизняної культури.