Зрозуміло, що ці події не залишились без відгомону на відтинку української національної справи. В той час, коли російська поступова інтелігенція, молодь, міське робітництво чи селянство маніфестувало своє тверде бажання покращати
своє соціально-економічне положення і добитися полегшення політичних прав, в Україні всі ці настрої мали ще свій додатковий резонанс — політичний. Йшлося бо про своє національне себевиявлення, про елементарні права на рідну мову і рідну культуру, яку придушувала імперія, а той зовсім заперечувала. Першим проявом боротьби не тільки за економічні чи соціальні, але передовсім національні права, була поява з дозволу уряду (ще в двох останніх роках XIX ст.) нового, в ліберальному дусі, пресового органу. Була ним, видавана в російській мові у Києві в 1898 p., газета «Києвские Отклики», видавана групою поступової інтелігенції (І. Лучицький, М. Науменко, М. Василенко), в якій співробітничали І. Степаненко, С. Петлюра, С. Русова. Ця газета була присвячена українським питанням і мала, як на ті часи, великий, бо 25,000-ий тираж.
Прийшло теж у цьому ж часі до певних реальних проявів національно-культурного себевияву. І так, велике значення для української національної справи мали археологічні з’їзди, в яких приймали участь не тільки учені з російської імперії, але і з країн західньої Європи. Перший з’їзд відбувся у
Києві у 1899 p., черговий у 1902 p., в Харкові, а згодом третій в Катеринославі (сьогодні Дніпропетровськ) у 1905 p., та в Одесі у 1908 р.
Ці з’їзди зіграли велику роль. Перший з них, у Києві, мав характер свята української науки, а дальші — привернули увагу вчених передових країн Європи до справи української культури. Крім цих з’їздів відбувалися прилюдні культурні маніфестації, як от з приводу відкриття пам’ятника в честь І. Котляревського в Полтаві, з участю представників з Галичини і Буковини; врочистого відзначення ювілею І. Нечуя-Левицького і також — М. Лисенка.
В парі з цим щораз гостріше відчувалась потреба здобути права для української мови, якої прилюдне вживання було заборонене навіть під час згаданих маніфестацій. Вимоги щодо української мови почали ухвалювати з’їзди Земств, агрономів, техніків, домагаючись скасування заборони. В 1904 р. Рада міністрів обмірковувала справу скасування цензурних обмежень української мови і за цим скасуванням висловились університети Київський і Харківський. Синод Російської Православної Церкви дав дозвіл надрукувати Євангеліє в українській мові (переклад Пилипа Морачевського, виготовлений ще 1860 p.).
Вибух революції 1905 р. був черговим і позитивним етапом в актуалізації українського питання в царській Росії. Це була ціла серія страйків робітників, селян, ба, навіть військових заворушень, а центральною точкою було драматичне повстання моряків на воєнному кораблі «Потьомкін Таврійський» Чорноморської фльоти, залога якого складалась переважно з українців.. До такого ж бунту моряків прийшло на Кронштадтському флоті.
Наслідки цієї революції були такі, що уряд був вимушений проголосити Маніфест, у якому обіцяно гарантувати свободу слова, сумління, зібрань та союзів, встановлювалась форма парламенту — Дума, з законодавчими правами. Проголошення конституції ще більше розбурхало народні пристрасті. Виникнули різні політичні партії з пресовими органами. Крім відділів загальноросійських політичних партій, в Україні засновано першу українську політичну партію, а була нею заснована у 1899 р. В. Антоновичем у Харкові Революційна Українська Партія (РУП). В 1900 р. її душею та головним ідеологом став харківський адвокат Микола Міхновський. Це він виголосив на Шевченківському святі в Полтаві у 1900 р. промову «Самостійна Україна», що стала першим маніфестом організованого українського націоналізму, а в роках 1900-03 стала програмою РУП-у. Головними тезами «Самостійної України» були:
1. Незаконність московського панування в У країні та надужиття москалями Переяславської угоди з 1654 р.
2. Критика діяльности українського покоління попередників і сучасників.
3. Заклик до боротьби за державну самостійність власними силами.
З РУП-у виділилась Українська Соціалістична Демократична Партія, що домагалась автономії з сеймом у Києві, і Українська Народна Партія. У 1905 р. постала Українська Радикально-Демократична Партія.
Кінець цього пропам’ятного 1905 р. позначився полегшенням для українського руху: університетам привернено автономію, основано вищі жіночі курси в Києві, Харкові, Одесі, та інші вищі школи. При університетах засновано кафедри українознавства; українські театральні трупи дістали дозвіл влаштовувати театральні вистави по всіх містах. Творились нові товариства, клуби, засновувались бібліотеки, читальні. За прикладом Галичини, українські культурні діячі почали засновувати Товариства „Просвіта” в Катеринославі, Житомирі, Кам’янці Подільському, Києві, Чернігові. В Полтаві і Харкові уряд не дав згоди на „Просвіти”. Ці всі центральні „Просвіти” мали свої філії в менших містах. Крім них засновано теж тоді мережу українських клубів, які теж вели культурно-освітню роботу. При більшості високих шкіл поставали студентські Громади.
В 1905 р. появився перший часопис українською мовою «Хлібороб» в м. Лубнях (видавець — В. Шемет), а теж тижневики в Полтаві, Одесі, Харкові, але короткотривалої появи. В Києві почали видавати «Громадську Думку» (згодом «Рада»).
У першій Державній Думі (роки 1905-06), яка мала стати реальною основою російського парламентаризму, сформувалась українська парламентарна громада (45 послів), а її політичною платформою була вимога автономії. Також підчас ІІ-ої Думи українська парламентарна громада (47 послів) ставила домагання автономії, самоуправи, української мови в школах, судах, Церкві. В ІІІ-ій Думі українське питання стало одним з центральних. Зокрема йшлося про українську мову в школах і судах. Очевидно, що проти тих проектів виступали російські шовіністи. В 1913 р. поставлено знову вимогу автономії, самоуправи, кафедр української мови і літератури в українських університетах. Але всі ці заходи не дали ніяких результатів, (в той час народи Кавказу і Прибалтики, а теж татари дістали школи з рідною мовою).
Вплив революційних настроїв на Українську культуру (1905-07) (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)